Перемога, про яку забули українці
У наступному році буде черговий ювілей Оршанської битви, якою століттями справедливо пишаються литовці і поляки. Вже на десятому році російсько-української війни хотілося б, щоб і Україна започаткувала на державному рівні щорічно відзначати спільну перемогу над агресивною московською державою в далекому 1514 році.
Так сталося, що командував союзними військами наш видатний полководець Костянтин Іванович Острозький, який завдяки своєму військовому таланту зумів завдати нищівної поразки московитам, які вторглися на територію Великого князівства Литовського. Вести розмови про нашого геніального полководця і цю переможну битву в часи перебування України в складі Російської імперії звичайно було не можливо.
Та й відновивши в 1991 році українську державність не тільки політики, але й історики не вважали за потрібне згадувати події минулого, які зачіпали за живе «братній» російський народ і внаслідок цього бути звинуваченим за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Про війни з німцями, поляками, угорцями, турками, кримськими татарами можна було писати скільки завгодно, а ось щодо росіян було табу. Тільки з часу президенства В. Ющенка відкрилися певні умови українцям знайомитися зі своїм історичним минулим. Це дозволило більшості українців нарешті побачити в Росії не братський народ, у чому нас століттями переконували, а розгледіти страшного та небезпечного завойовника, який несе смерть і страждання.
Цією можливістю я скористався у 2008 році, коли на сайті «Європейська Україна» була опублікована стаття «Яку перемогу святкувати українцям» про замовчувану Конотопську битву 1659 року, в якій військо Івана Виговського в союзі з кримськими татарами на голову розгромили московське військо і порівняв її з Полтавською битвою 1709 року, яку в радянські часи помпезно святкували. Зараз надруковано ряд статей з різною оцінкою про битву під Оршею тому звернуся до популярної і вже авторитетної на сьогодні української Вікіпедії: «На початку ХУІ століття Московська держава висунула претензії на землі, розташовані на сучасних територіях України та Білорусі, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського. У жовтні 1508 року була укладена мирна угода між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтівським та Великим князівством Московським, що закінчила литовсько-московську війну 1507-1508 років. Вона підтвердила територіальні завоювання Москви в роки 1494-1503. …
Влітку 1514 року московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші. Тим часом вдалося зібрати польсько-литовське військо, метою якого було відновити втрачені землі і фортеці Смоленщини, захоплені Москвою. Сили під командуванням великого гетьмана Литви князя Костянтина Івановича Острозького нараховувало в цілому 16 тисяч литовської легкої кавалерії, 14 тисяч польської кінноти (легкої та важкої), 3 тисячі найманої піхоти (в основному з Сілезії), 2,5 тисячі добровольців (в основному з Чехії), а також королівську артилерію та інженерно-саперну роту. Під час маршу ці сили були частково розсіяні - приблизно 4-5 тисяч війська залишили охороняти фортецю Борисов. Московським військом командували князі Михайло Голиця-Булгаков та Іван Челяднін.
Основна битва відбулася під Оршею, де війська Московії зазнали поразки і відступили до Смоленська. Король Сигізмунд І писав, що «московитів» було 80 тисяч, але сучасні дослідники вважають, що ці дані перебільшені.
У ніч проти 8 вересня війська Великого князя Литовського навели через Дніпро напроти Орші наплавні мости на бочках і переправилися на лівий берег. Литовська армія складалася із власне литовських, білоруських, українських, сербських, татарських, польських, угорських та німецьких загонів. Цим об’єднаним військом командував 54-річний волинський князь Костянтин Острозький.
Рано-вранці Челяднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його від мостів, однак союзники відбили напад. К. І. Острозький очолював всі контратаки русько-литовської кінноти і бився як простий вояк. Використовуючи суперечності між Голицею та Челядніним, він нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, із заздрості видавали один одного. Опівдні руські та литовські вершники вдаваним відступом завели московську кінноту під залп своїх гармат, а потім її із засідки у прибережному лісі атакував резервний загін. Під натиском війська Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег ріки Кропивни між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена.
Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Втрати московського війська сягали 30 тисяч вояків, а Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі дворян потрапили у полон.
Перемога під Оршею зробила К. І. Острозького відомим усій Європі, про неї розповідали у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовами. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільнюсі, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви».
Ось так чітко, без зайвої деталізації, описана славна перемога над московським агресором, якою ми чомусь не хочемо пишатися належним чином ще й сьогодні. У російській Вікіпедії виклад битви є більш детальним, але він містить спроби перекручувань і відходу від об’єктивної оцінки подій минулого. Так на картах того часу ми бачимо надпис Велике князівство Московське, але вживається термін «Русское государство». В українській та польській Вікіпедіях однією зі сторін конфлікту називають Велике князівство Московське, в білоруський написано Московська держава. Чомусь безпідставно зазначається, що з-під Орші московське військо зазнаючи великих втрат не втікало панічно від польської кінноти, а просто відступили. Не називаючи кількість загиблих Вікіпедія змушена зазначити, що втрати з боку Великого князівства Литовського і Королівства Польського є незначні, а ось втрати з боку «Русского государства значительные и множество знатных пленников».
Дуже кидається у вічі намагання всіляко применшити роль військового таланту Костянтина Острозького, який у битві був у ролі Великого гетьмана Литовського, ця посада є аналогом міністра оборони з дуже широкими повноваженнями. Є спроби переконати своїх читачів, що це звичайна тактична перемога польсько-литовського війська в ході «Русско-литовской войны 1512-1522 годов». Цілком зрозуміло, що в російській Вікіпедії просто не може бути згадки про українську кінноту, особисту гвардію Острозького, та ще й під назвою руська. До відома читачів, Московія, Московське царство було замінено на Росію указом Петра І 22 жовтня 1721 року, а до цього ніякої мови і не могло бути про якесь «Русское государство».
Отже, переможна битва під Оршею 8 вересня 1514 року це та подія, якою по праву абсолютно справедливо пишаються разом з українцями литовці та поляки, наші сьогоднішні друзі та союзники, які активно підтримують Україну проти чергової російської агресії. Нема ніякого сумніву в тому, що з часом до державного відзначення цієї славетної перемоги приєднається і наступна білоруська влада, а не тільки представники нинішньої опозиції режиму Лукашенка. В досить трагічній історії українського народу чимало поразок, більшість з них через відсутність єдності серед провідного прошарку українців і цим досить успішно користувалися наші зовнішні вороги. В першу чергу це найбільш успішно вдавалося московитам, які примудрилися привласнити собі навіть нашу назву та історичне минуле. І ось уже десятий рік роблять над зусилля щоб знищити державу українців-русичів, а її волелюбний народ в черговий раз поневолити.
Наш історичний ворог за допомогою «п’ятої колони» та колоборантів різного рівня розраховував на швидку перемогу під час широкомасштабного вторгнення. Однак як у далекому 1514 році Костянтин Острозький став на заваді просуванню московських військ вглиб українських та білоруських територій так і сьогодні наш головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний завадив втіленню у життя намірам ворога. За час раптового для української влади вторгнення військ РФ Валерій Федорович здобув просто шалений авторитет і повагу не тільки серед українців, але й у всьому світі. Його феноменальні здібності у військовому мистецтві викликають не тільки велике захоплення у переважної більшості українців, але на превеликий жаль і страх з такої шаленої популярності серед певної частини керівництва нашої держави. Цілком зрозуміло, що це дуже радує оточення Путіна. Усунути від керівництва ЗСУ нашого геніального полководця та ще й руками самих українців, це той подарунок, на який чекають росіяни від української влади. Через 50 чи 100 років в українській Вікіпедії про російсько-українську війну будуть згадувати генерала Михайла Забродського, який з 95 бригадою здійснив найдовший рейд у військовій історії світу - 470 км, з яких 170 у тилу ворога. Він тривав з 19 липня по 10 серпня 2014 року. Після широкомасштабного вторгнення росіян почесне місце поруч із Забродським займе і генерал Валерій Залужний, вже не залежно від того як буде складатися його військова кар’єра. При всьому бажанні інших сьогоднішніх політиків їм дорога у Вікіпедію є під великим питанням, для них важливо щоб не потрапити туди з негативною оцінкою.
Як бачимо, Костянтин Острозький став першим полководцем, який зумів не тільки зупинити правонаступників Орди, але й довів на практиці як потрібно діяти з підступним і надзвичайно агресивним сусідом, що посягає на чужі території. Його естафету пізніше підхопив гетьман Петро Сагайдачний, який привів своє 20 тисячне козацьке військо аж під Москву, надавши велику допомогу польському королевичу Владиславу. Наслідком спільних дій стало підписання Деулінського перемир’я 11 грудня 1618 року. Воно стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Були повернуті білоруські й українські землі, які до того були загарбані Москвою - Смоленська, Чернігівська та Новгород-Сіверська, всього 29 міст. Однак, на превеликий жаль, наш видатний гетьман Богдан Хмельницький проігнорував історичні уроки своїх попередників і розрахунки на православну Москву виявилися фатальними не тільки для нього, але і для України. Гіркою правдою є слова нашого Кобзаря на адресу Хмельницького «Великий, славний! та не дуже…». З тих часів чимала кількість українських поводирів зраджувала рідну матінку- Україну і вірою та правдою служили нашому історичному ворогу.
Надзвичайна важливість битви полягає в тому, що українці і білоруси уяснили ще в далекому ХУІ столітті, що Московська держава з часу свого виникнення є надзвичайно небезпечним ворогом. Костянтин Острозький бив московитів у 1514 році, а Збройні сили України з 2014 продовжують славні бойові традиції наших хоробрих предків. Як бачимо, з тих далеких часів майже нічого не змінилося. І через 500 років у нас той же самий ворог і мета в нього така ж сама. В силу різних обставин білоруси фактично втратили свою незалежність, а українці тільки завдяки ЗСУ та добровольцям і при допомозі наших закордонних друзів відстоюють своє право на існування власної держави.
Валентин ЛУТЧЕНКО
Так сталося, що командував союзними військами наш видатний полководець Костянтин Іванович Острозький, який завдяки своєму військовому таланту зумів завдати нищівної поразки московитам, які вторглися на територію Великого князівства Литовського. Вести розмови про нашого геніального полководця і цю переможну битву в часи перебування України в складі Російської імперії звичайно було не можливо.
Та й відновивши в 1991 році українську державність не тільки політики, але й історики не вважали за потрібне згадувати події минулого, які зачіпали за живе «братній» російський народ і внаслідок цього бути звинуваченим за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Про війни з німцями, поляками, угорцями, турками, кримськими татарами можна було писати скільки завгодно, а ось щодо росіян було табу. Тільки з часу президенства В. Ющенка відкрилися певні умови українцям знайомитися зі своїм історичним минулим. Це дозволило більшості українців нарешті побачити в Росії не братський народ, у чому нас століттями переконували, а розгледіти страшного та небезпечного завойовника, який несе смерть і страждання.
Цією можливістю я скористався у 2008 році, коли на сайті «Європейська Україна» була опублікована стаття «Яку перемогу святкувати українцям» про замовчувану Конотопську битву 1659 року, в якій військо Івана Виговського в союзі з кримськими татарами на голову розгромили московське військо і порівняв її з Полтавською битвою 1709 року, яку в радянські часи помпезно святкували. Зараз надруковано ряд статей з різною оцінкою про битву під Оршею тому звернуся до популярної і вже авторитетної на сьогодні української Вікіпедії: «На початку ХУІ століття Московська держава висунула претензії на землі, розташовані на сучасних територіях України та Білорусі, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського. У жовтні 1508 року була укладена мирна угода між Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтівським та Великим князівством Московським, що закінчила литовсько-московську війну 1507-1508 років. Вона підтвердила територіальні завоювання Москви в роки 1494-1503. …
Влітку 1514 року московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші. Тим часом вдалося зібрати польсько-литовське військо, метою якого було відновити втрачені землі і фортеці Смоленщини, захоплені Москвою. Сили під командуванням великого гетьмана Литви князя Костянтина Івановича Острозького нараховувало в цілому 16 тисяч литовської легкої кавалерії, 14 тисяч польської кінноти (легкої та важкої), 3 тисячі найманої піхоти (в основному з Сілезії), 2,5 тисячі добровольців (в основному з Чехії), а також королівську артилерію та інженерно-саперну роту. Під час маршу ці сили були частково розсіяні - приблизно 4-5 тисяч війська залишили охороняти фортецю Борисов. Московським військом командували князі Михайло Голиця-Булгаков та Іван Челяднін.
Основна битва відбулася під Оршею, де війська Московії зазнали поразки і відступили до Смоленська. Король Сигізмунд І писав, що «московитів» було 80 тисяч, але сучасні дослідники вважають, що ці дані перебільшені.
У ніч проти 8 вересня війська Великого князя Литовського навели через Дніпро напроти Орші наплавні мости на бочках і переправилися на лівий берег. Литовська армія складалася із власне литовських, білоруських, українських, сербських, татарських, польських, угорських та німецьких загонів. Цим об’єднаним військом командував 54-річний волинський князь Костянтин Острозький.
Рано-вранці Челяднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його від мостів, однак союзники відбили напад. К. І. Острозький очолював всі контратаки русько-литовської кінноти і бився як простий вояк. Використовуючи суперечності між Голицею та Челядніним, він нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, із заздрості видавали один одного. Опівдні руські та литовські вершники вдаваним відступом завели московську кінноту під залп своїх гармат, а потім її із засідки у прибережному лісі атакував резервний загін. Під натиском війська Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег ріки Кропивни між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена.
Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі. Втрати московського війська сягали 30 тисяч вояків, а Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі дворян потрапили у полон.
Перемога під Оршею зробила К. І. Острозького відомим усій Європі, про неї розповідали у чотирьох брошурах, виданих латиною та німецькою мовами. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільнюсі, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви».
Ось так чітко, без зайвої деталізації, описана славна перемога над московським агресором, якою ми чомусь не хочемо пишатися належним чином ще й сьогодні. У російській Вікіпедії виклад битви є більш детальним, але він містить спроби перекручувань і відходу від об’єктивної оцінки подій минулого. Так на картах того часу ми бачимо надпис Велике князівство Московське, але вживається термін «Русское государство». В українській та польській Вікіпедіях однією зі сторін конфлікту називають Велике князівство Московське, в білоруський написано Московська держава. Чомусь безпідставно зазначається, що з-під Орші московське військо зазнаючи великих втрат не втікало панічно від польської кінноти, а просто відступили. Не називаючи кількість загиблих Вікіпедія змушена зазначити, що втрати з боку Великого князівства Литовського і Королівства Польського є незначні, а ось втрати з боку «Русского государства значительные и множество знатных пленников».
Дуже кидається у вічі намагання всіляко применшити роль військового таланту Костянтина Острозького, який у битві був у ролі Великого гетьмана Литовського, ця посада є аналогом міністра оборони з дуже широкими повноваженнями. Є спроби переконати своїх читачів, що це звичайна тактична перемога польсько-литовського війська в ході «Русско-литовской войны 1512-1522 годов». Цілком зрозуміло, що в російській Вікіпедії просто не може бути згадки про українську кінноту, особисту гвардію Острозького, та ще й під назвою руська. До відома читачів, Московія, Московське царство було замінено на Росію указом Петра І 22 жовтня 1721 року, а до цього ніякої мови і не могло бути про якесь «Русское государство».
Отже, переможна битва під Оршею 8 вересня 1514 року це та подія, якою по праву абсолютно справедливо пишаються разом з українцями литовці та поляки, наші сьогоднішні друзі та союзники, які активно підтримують Україну проти чергової російської агресії. Нема ніякого сумніву в тому, що з часом до державного відзначення цієї славетної перемоги приєднається і наступна білоруська влада, а не тільки представники нинішньої опозиції режиму Лукашенка. В досить трагічній історії українського народу чимало поразок, більшість з них через відсутність єдності серед провідного прошарку українців і цим досить успішно користувалися наші зовнішні вороги. В першу чергу це найбільш успішно вдавалося московитам, які примудрилися привласнити собі навіть нашу назву та історичне минуле. І ось уже десятий рік роблять над зусилля щоб знищити державу українців-русичів, а її волелюбний народ в черговий раз поневолити.
Наш історичний ворог за допомогою «п’ятої колони» та колоборантів різного рівня розраховував на швидку перемогу під час широкомасштабного вторгнення. Однак як у далекому 1514 році Костянтин Острозький став на заваді просуванню московських військ вглиб українських та білоруських територій так і сьогодні наш головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний завадив втіленню у життя намірам ворога. За час раптового для української влади вторгнення військ РФ Валерій Федорович здобув просто шалений авторитет і повагу не тільки серед українців, але й у всьому світі. Його феноменальні здібності у військовому мистецтві викликають не тільки велике захоплення у переважної більшості українців, але на превеликий жаль і страх з такої шаленої популярності серед певної частини керівництва нашої держави. Цілком зрозуміло, що це дуже радує оточення Путіна. Усунути від керівництва ЗСУ нашого геніального полководця та ще й руками самих українців, це той подарунок, на який чекають росіяни від української влади. Через 50 чи 100 років в українській Вікіпедії про російсько-українську війну будуть згадувати генерала Михайла Забродського, який з 95 бригадою здійснив найдовший рейд у військовій історії світу - 470 км, з яких 170 у тилу ворога. Він тривав з 19 липня по 10 серпня 2014 року. Після широкомасштабного вторгнення росіян почесне місце поруч із Забродським займе і генерал Валерій Залужний, вже не залежно від того як буде складатися його військова кар’єра. При всьому бажанні інших сьогоднішніх політиків їм дорога у Вікіпедію є під великим питанням, для них важливо щоб не потрапити туди з негативною оцінкою.
Як бачимо, Костянтин Острозький став першим полководцем, який зумів не тільки зупинити правонаступників Орди, але й довів на практиці як потрібно діяти з підступним і надзвичайно агресивним сусідом, що посягає на чужі території. Його естафету пізніше підхопив гетьман Петро Сагайдачний, який привів своє 20 тисячне козацьке військо аж під Москву, надавши велику допомогу польському королевичу Владиславу. Наслідком спільних дій стало підписання Деулінського перемир’я 11 грудня 1618 року. Воно стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Були повернуті білоруські й українські землі, які до того були загарбані Москвою - Смоленська, Чернігівська та Новгород-Сіверська, всього 29 міст. Однак, на превеликий жаль, наш видатний гетьман Богдан Хмельницький проігнорував історичні уроки своїх попередників і розрахунки на православну Москву виявилися фатальними не тільки для нього, але і для України. Гіркою правдою є слова нашого Кобзаря на адресу Хмельницького «Великий, славний! та не дуже…». З тих часів чимала кількість українських поводирів зраджувала рідну матінку- Україну і вірою та правдою служили нашому історичному ворогу.
Надзвичайна важливість битви полягає в тому, що українці і білоруси уяснили ще в далекому ХУІ столітті, що Московська держава з часу свого виникнення є надзвичайно небезпечним ворогом. Костянтин Острозький бив московитів у 1514 році, а Збройні сили України з 2014 продовжують славні бойові традиції наших хоробрих предків. Як бачимо, з тих далеких часів майже нічого не змінилося. І через 500 років у нас той же самий ворог і мета в нього така ж сама. В силу різних обставин білоруси фактично втратили свою незалежність, а українці тільки завдяки ЗСУ та добровольцям і при допомозі наших закордонних друзів відстоюють своє право на існування власної держави.
Валентин ЛУТЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |