Пастирі пустирів

У літературному вояжі центральною Україною зустрів студентського друга. Запросив його до ресторану, але він наполіг на тихій і ситній парубоцькій вечері. В Сільпо купили молоду єгипетську картоплю, китайський часник, німецьку свинину, польську цибулю, італійський сир, чилійські яблука, норвезького оселедця, російський соєвий соус і молдавське вино…

Наповнюючи келихи і краєм вуха прислухаючись до телевізора, мій приятель стурбовано мовив:

«Ну от, уже й землю хочуть продати, останнє наше багатство. Щоби ми остаточно лишилися з носом…»
«Не приведи Боже. Ще скуплять її єгиптяни, китайці, німці, поляки, італійці, чилійці, норвежці, росіяни й молдавани – і нахабно стануть вирощувати для нас своє у нас під носом…»

Славна у нас вийшла трапеза на балконі багатоповерхівки. А внизу привільно розкинувся і гордо блищав до сонця битими пляшками незаймано-забур’янений, такий до болю рідний український пустир. І на потрощених лавицях онуки гречкосіїв натхненно освоювали айфонами віртуальний простір…

«Під носом – з носом», – подумав я, але промовчав, аби не псувати посмак вечері.

"Збирання попілинок".