Отець Максим з прикордоння
Максим Покидько, священник, який служить в містечку на Чернігівщині, в семи кілометрах від кордону із Росією.
Наш ресурс продовжує розповідати про цікавих людей Церкви. Священник Максим Покидько служить під самим кордоном із Росією. Він один з тих, хто буквально зі свого вікна бачив колонни російських танків. В той час, як священник МП в цей час ходив по будинках та вітав-переконував жителів, що, мовляв, «наші прийшли», о. Максим, у кого в храмі були прапор України та інші подарунки підрозділу, якому він допомагав, саджав в «таврію» дітей і вивозив у холодну, непридатну для житла сільську хату родину. Далі цитати про священника, саме життя на цій території, пов’язане із ризиком.
ХХХ
Я родом із Херсонщини. На початку 90-х в нашому сері відкрили церкву Київського патріархату і ми з братом (він теж священник – капелан) полюбили туди ходити. Там співав наш викладач музичної школи, він долучив мене до хору. Тобто спочатку я полюбив церковний спів, а потім – Церкву.
Херсонщина значно більш українська, ніж прийнято думати. Можливо, наше українство було не таке войовниче, воно м’якіше. Але і батьки, і вчителька української мови вкладали нам в свідомість, хто ми є.
Священником я став не рано. Відслужив в армії, відпрацював в компанії, але я був при храмі, жив цим життям і владика Даміан сказав: давай к нам. Зараз переконаний, що Бог мене вів. Наступного разу він забрав мене з собою в Київ, я здав документи в семінарію, вступив. Вчився заочно, священників бракувало, я був потрібний в храмі.
Я би і служив там, але у мене виявилася серйозна алергія на пил з загрозою астматичних нападів. Один з співбратів порадив змінити клімат. А тодішній архієрей Чернігівщини, який пам’ятав мене по семінарії, запросив мене до себе. Запросив і, стоячи біля карти єпархії, показав точку на карті і сказав: поїдеш сюди, найпівнічніше містечко України.
Храм у цьому містечку це старенька хата, у якій тоді протікав дах. Коли я приїхав, то мені щодня дзвонили з єпархії, цікавилися, чи я не втік. А я почав служити та ремонтувати дах. За деякий час забрав родину. Знаєте, що я помітив? Якщо люди бачать, що ти власноруч перекриваєш дах, то завжди допоможуть. Робота, молитва та нормальне пастирське життя, за 15 років ми оновили храм і сформували парафію.
Головний перелом у ставленні вірян до Української Церкви пройшов після Майдану. Вони після революції Гідності прийшли в храм, ми відслужили панахиду за Небесною сотнею, і тоді учасники революції гідності, оглянувши оцю храм-хатку сказали: треба щось робити. Хоче невеличке, але новіше. Почали шукати кошти, можливості матеріали знайти.
Прикордоння з РФ – спцифічний регіон. У мене є люди, які жодного разу не були в Києві, зато кілька разів були у Москві. І сьогодні вони ходять на нашу парафію.
Росія дбала про те, щоб прив’язати людей ментально. Не хочу повторювати оці маніпуляції, які десятиліттями відтворювалися. Власне, вони готувалися до війни і намагалися підготувати жителів. Мені деколи перелають записки заупокій або здоров’я воїнів ЗСУ, своїх дітей від жительок, які ходять в місцевий храм МП, бо їхній батюшка брати не хоче, а цей хай помолиться.
Коли містечеком проїжджали росіяни, або зупинялися, то я брав родину і виїжджав в одне дальнє село, там неопалювана хата, важко. Я знав про катування українського духовенства на Донбасі та Херсонщині. І розумів свої «перспективи». Коли взнава, що вони виїхали, то приїжджав з родиною помитися та відігрітися.
Адміністрації окупантів в нашому містечку не було, то по неділях я завжди служив літургію і молебень за українську армію. Навіть коли росіяни ще були в області... В нашому храмі лунала молитва за ЗСУ, навіть коли Чернігівщина була в окупації.
Коли Чернігівщину звільнили і прийшли наші, то наш храм був першим, куди прийшли бійці.
Чернігівщину і зараз обстрілюють. За півтори години до нашої розмови був обстріл. Але я не можу нікуди поїхати. Я тут кожен цвях знаю. Коли я приїхав сюди, то співав літургію сам.
А сьогодні весь храм, десь тридцять людей співає літургію. А після служби співають: «Боже великий єдиний, нам Україну храни». Це моя громада. І мій храм. Ми будемо тут.
"Україна православна"
Наш ресурс продовжує розповідати про цікавих людей Церкви. Священник Максим Покидько служить під самим кордоном із Росією. Він один з тих, хто буквально зі свого вікна бачив колонни російських танків. В той час, як священник МП в цей час ходив по будинках та вітав-переконував жителів, що, мовляв, «наші прийшли», о. Максим, у кого в храмі були прапор України та інші подарунки підрозділу, якому він допомагав, саджав в «таврію» дітей і вивозив у холодну, непридатну для житла сільську хату родину. Далі цитати про священника, саме життя на цій території, пов’язане із ризиком.
ХХХ
Я родом із Херсонщини. На початку 90-х в нашому сері відкрили церкву Київського патріархату і ми з братом (він теж священник – капелан) полюбили туди ходити. Там співав наш викладач музичної школи, він долучив мене до хору. Тобто спочатку я полюбив церковний спів, а потім – Церкву.
Херсонщина значно більш українська, ніж прийнято думати. Можливо, наше українство було не таке войовниче, воно м’якіше. Але і батьки, і вчителька української мови вкладали нам в свідомість, хто ми є.
Священником я став не рано. Відслужив в армії, відпрацював в компанії, але я був при храмі, жив цим життям і владика Даміан сказав: давай к нам. Зараз переконаний, що Бог мене вів. Наступного разу він забрав мене з собою в Київ, я здав документи в семінарію, вступив. Вчився заочно, священників бракувало, я був потрібний в храмі.
Я би і служив там, але у мене виявилася серйозна алергія на пил з загрозою астматичних нападів. Один з співбратів порадив змінити клімат. А тодішній архієрей Чернігівщини, який пам’ятав мене по семінарії, запросив мене до себе. Запросив і, стоячи біля карти єпархії, показав точку на карті і сказав: поїдеш сюди, найпівнічніше містечко України.
Храм у цьому містечку це старенька хата, у якій тоді протікав дах. Коли я приїхав, то мені щодня дзвонили з єпархії, цікавилися, чи я не втік. А я почав служити та ремонтувати дах. За деякий час забрав родину. Знаєте, що я помітив? Якщо люди бачать, що ти власноруч перекриваєш дах, то завжди допоможуть. Робота, молитва та нормальне пастирське життя, за 15 років ми оновили храм і сформували парафію.
Головний перелом у ставленні вірян до Української Церкви пройшов після Майдану. Вони після революції Гідності прийшли в храм, ми відслужили панахиду за Небесною сотнею, і тоді учасники революції гідності, оглянувши оцю храм-хатку сказали: треба щось робити. Хоче невеличке, але новіше. Почали шукати кошти, можливості матеріали знайти.
Прикордоння з РФ – спцифічний регіон. У мене є люди, які жодного разу не були в Києві, зато кілька разів були у Москві. І сьогодні вони ходять на нашу парафію.
Росія дбала про те, щоб прив’язати людей ментально. Не хочу повторювати оці маніпуляції, які десятиліттями відтворювалися. Власне, вони готувалися до війни і намагалися підготувати жителів. Мені деколи перелають записки заупокій або здоров’я воїнів ЗСУ, своїх дітей від жительок, які ходять в місцевий храм МП, бо їхній батюшка брати не хоче, а цей хай помолиться.
Коли містечеком проїжджали росіяни, або зупинялися, то я брав родину і виїжджав в одне дальнє село, там неопалювана хата, важко. Я знав про катування українського духовенства на Донбасі та Херсонщині. І розумів свої «перспективи». Коли взнава, що вони виїхали, то приїжджав з родиною помитися та відігрітися.
Адміністрації окупантів в нашому містечку не було, то по неділях я завжди служив літургію і молебень за українську армію. Навіть коли росіяни ще були в області... В нашому храмі лунала молитва за ЗСУ, навіть коли Чернігівщина була в окупації.
Коли Чернігівщину звільнили і прийшли наші, то наш храм був першим, куди прийшли бійці.
Чернігівщину і зараз обстрілюють. За півтори години до нашої розмови був обстріл. Але я не можу нікуди поїхати. Я тут кожен цвях знаю. Коли я приїхав сюди, то співав літургію сам.
А сьогодні весь храм, десь тридцять людей співає літургію. А після служби співають: «Боже великий єдиний, нам Україну храни». Це моя громада. І мій храм. Ми будемо тут.
"Україна православна"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |