Орда «м’якої сили»
Прессекретар президента РФ Владіміра Путіна Дмітрій Пєсков заявив, що Кремль і надалі захищатиме свою ідентичність в Україні, де живе дуже багато росіян і російськомовних, які без сумніву є частиною «русского мира» світу. Запевнивши, що його, того «міра», захист, розвиток відносин із ним і різні механізми його підтримки були, є і залишатимуться пріоритетною темою для російської держави. І що Росія просуватиме ці ідеї в Україні «м’якою силою», методами, що не суперечать міжнародному праву.
«За міжнародним правом будь-яка держава має можливість здійснювати якісь гуманітарні операції, гуманітарні методи підтримки, заохочувати гуманітарні контакти, контакти між людьми, розповідати про літературу, мистецтво, науку», – «розтікся мислію» путінський прес-ратник.
Ці розтікання мислі мало б насторожити в Україні найперше тих, хто продовжує послуговуватись мовою окупантів, хто легковажно думає, що мова лише засіб спілкування. Той, для кого «какая разніца» як говорити, аби лиш йому було «вдобно», комфортно, аби не рушити той «малєнькій мірок», до якого звик.
Зразком такого компактного самоупослідження є трагедія окупованих районів Донецької і Луганської областей в Україні. Це яскравий приклад отих пєсковських «гуманітарних операцій», яка також починалася з «м’якої сили»: з нав’язування чужої культури, мови, пісень, друкованого слова, чужих імперських ідеологем. Отак українці стають російськомовним «насєлєнієм». Засліплим, одуреним, яке взялися «захищати» головорізи, бандота, усякі «гіві» з «моторолами»…
Утім своєю дурноверхою мовною експансією кремлівська кліка вже давно зірвала різьбу. Бо це ж із вини «кремлівського карлика» російська мова в Україні стає своєрідним маркером, за яким здорове патріотичне суспільство визначає кожного свого окремого індивідуума: друг і побратим чи потенційний ворог. Аж до мільйонноголосої української «отвєткі»: «Никогда ми не будем братьями». Просторікування Пєскова про «м’яку силу» лише поглиблюють це мовно-ментальне розмежування.
І хоча в українського Президента нещодавно прохопилося, що він не дозволить приватизувати в Україні російську мову і не віддасть Булгакова, розумно і розсудливо було б сказати крилатою реплікою булгаковського-таки героя кінофільму «Іван Васильович змінює професію»: «Забірайтє!»
І мову свою нехай собі забирають та й Булгакова у доважок. Бо розуміючи, якими колимськими табірними морозами віє од їхньої «м’якої сили», – нам від того добра лише морока і збитки.
Леонід ІСАЧЕНКО, Грінченко - інформ
«За міжнародним правом будь-яка держава має можливість здійснювати якісь гуманітарні операції, гуманітарні методи підтримки, заохочувати гуманітарні контакти, контакти між людьми, розповідати про літературу, мистецтво, науку», – «розтікся мислію» путінський прес-ратник.
Ці розтікання мислі мало б насторожити в Україні найперше тих, хто продовжує послуговуватись мовою окупантів, хто легковажно думає, що мова лише засіб спілкування. Той, для кого «какая разніца» як говорити, аби лиш йому було «вдобно», комфортно, аби не рушити той «малєнькій мірок», до якого звик.
Зразком такого компактного самоупослідження є трагедія окупованих районів Донецької і Луганської областей в Україні. Це яскравий приклад отих пєсковських «гуманітарних операцій», яка також починалася з «м’якої сили»: з нав’язування чужої культури, мови, пісень, друкованого слова, чужих імперських ідеологем. Отак українці стають російськомовним «насєлєнієм». Засліплим, одуреним, яке взялися «захищати» головорізи, бандота, усякі «гіві» з «моторолами»…
Утім своєю дурноверхою мовною експансією кремлівська кліка вже давно зірвала різьбу. Бо це ж із вини «кремлівського карлика» російська мова в Україні стає своєрідним маркером, за яким здорове патріотичне суспільство визначає кожного свого окремого індивідуума: друг і побратим чи потенційний ворог. Аж до мільйонноголосої української «отвєткі»: «Никогда ми не будем братьями». Просторікування Пєскова про «м’яку силу» лише поглиблюють це мовно-ментальне розмежування.
І хоча в українського Президента нещодавно прохопилося, що він не дозволить приватизувати в Україні російську мову і не віддасть Булгакова, розумно і розсудливо було б сказати крилатою реплікою булгаковського-таки героя кінофільму «Іван Васильович змінює професію»: «Забірайтє!»
І мову свою нехай собі забирають та й Булгакова у доважок. Бо розуміючи, якими колимськими табірними морозами віє од їхньої «м’якої сили», – нам від того добра лише морока і збитки.
Леонід ІСАЧЕНКО, Грінченко - інформ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |