Головна › Новини › ПОДІЇ
Олександр Довженко — Гомер кінематографії
11-Вер-19 322 0.0 0
Минуло 125 років із дня народження Олександра Довженка.

Звичайному українцю він уявляється у двох образах — як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Ці уявлення дуже поверхові, бо в глибині їх — і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.

«Уві сні він розмовляє українською...»
Дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КДБ. Там була і оця фраза, що винесена у підзаголовок.

Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато літ, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Шлюб дав підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширила чутку — мовляв, це воля самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам порівняно нещодавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка — мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то — ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева...

«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?» — записує він 29 липня 1945 року.

Юрій Яновський, друг Довженка, писав: «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українців». Ну звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт... А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї — актриси, котра вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава омине?

Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що — просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці — якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змікшувався» — оце він з такою жінкою жив?!»

Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася — хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? Із Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі... Сталіним. Хтозна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє на Далекий Схід — знімати фільм «Аероград». Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах.

Орден Леніна за цей фільм — як символ тих кайданів.

Коли в 1941-му Довженко — військовий кореспондент на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила, невідомо, але Берія посилає загін спецпризначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують...

Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62-річного митця була невипадковою — мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні — можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро...

Його перша дружина так і не змінила прізвища...
Із нею юний Довженко познайомився у Житомирі, де вона працювала вчителькою, а його туди направили після закінчення Глухівського вчительського інституту. Йому було 20 років. Із Сосниці, де він із батьком косить сіно, посилає Довженко своїй Варі такі листи: «...Ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки... 5 1/2 година ранку. Твій Олександрик».

Робота в Києві, у Харкові, зрештою, у Берліні, куди працівник консульського відділу Наркомату закордонних справ Довженко їде вже з дружиною Варварою. 1923-го у Берліні вони й реєструють свій шлюб і Крилова стає Довженко. Через два роки у неї почалося захворювання коліна. Лікування не допомогло. Ходила з милицею. А у Довженка — успіхи: знімає фільми «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», про нього говорять, його хвалять і він... захоплюється актрисою Юлією Солнцевою.

Варвара пише в прощальному листі: «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!..»

Варвара Довженко вчителює і ростить сина, якого назвала Вадимом. Він народився 1933 року у Євпаторії, де Довженко був із Варварою. Невідомо точно, чи це був син Довженка, але Олександр Петрович практично все життя матеріально допомагав Варварі та її синові. Та й схожий він був на Довженка. Варвара ж ночами писала листи коханому Сашку, які не відсилала. Син знайшов їх уже після смерті матері. Вона пережила коханого лише на три роки, встигши побувати на його могилі у Москві.

Фанат краси
Тарас Дудко пригадує, що коли йшов із Довженком у 50-ті роки по Хрещатику, на нього оглядалися люди і в крамниці питали: «Хто це?». В обличчя Довженка тоді ще не знали, але він був настільки красивим чоловіком, що всі звертали увагу.

Він не терпів нічого некрасивого. Про Москву, столицю, в якій змушений був жити: «Це місто — урод, якщо не приймати на увагу збудованого італійцями геніального Кремля».

А ось Довженко пише про радянський одяг: «Ми перестали вже соромитись убожества. Хай мене господь простить — ну добра свита краща від поганого бушлату чи мізерного пальтішка. Весела наївна плахта й вишита сорочка полотняна — царське вбрання порівняно з фуфайкою і іншим ширпотребом. Не брешіть мені люде добрі, що наша обдертість потрібна була для створення важкої індустрії. Зроду не повірю».

Власне, всі його фільми — це гімн красі. Людини і природи. І джерела українського поетичного кіно та химерної прози — від генія Довженка.

Ілюзії про комунізм не заважали сприйняттю дійсності
Сталін любив гуляти з українським режисером нічним Кремлем. Про що вони говорили, певно, йшлося в тих записах, які не збереглися (знову доводиться згадати приставлену до нього Солнцеву). Але сам Довженко розумів, що відбувається, хоча й мав ілюзії щодо комунізму. Так, у щоденнику він чітко пише про 6 мільйонів винищених режимом українців під час Голодомору.

Записи зі щоденника: «Лавру Печерську зірвано мінами. Зачем она? Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу, уже мстять». «А до війни з початку Великої Соціялістичної Революції вона (Україна. — В. Ч.) втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 32 рік. ...Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі». «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорно свитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На їх дивляться, як на повинних. Один генерал дивився на них у бою і плакав — розповідав мені Віктор, усміхаючись розумною своєю усмішкою».

А ось — про возз’єднання західних українських земель: «Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церабкопівський бушлат, землистий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді».

Слухаючи після війни по радіо пафосний репортаж параду із Красної площі, запитує: «Скільки людей помре од голоду в Україні цього року?»...

Просто геній
Його називали Гомером кінематографії. Навіть читаючи ту ж «Зачаровану Десну» чи щоденники, зримо бачиш творення образів кіно. Його німа стрічка «Земля» — у світовій скарбниці найкращих фільмів. Василь, який танцює на запилюженій сільській вулиці, повертаючись із побачення, яблука, що світять і наче пахнуть глядачеві — зримі образи таланту режисера.

Фільми Олександра Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» з шаленим успіхом демонструвалися в Англії, Нідерландах, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині... На установчій конференції ООН у Сан-Франциско 1945 року виступив всесвітньо відомий Чарлі Чаплін. Він знайшов для українця такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». ЮНЕСКО відзначає всі його ювілеї.

«Фільм Довженка «Земля» мав глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», — пише Жорж Садуль в «Історії кіно». «Найкращі японські фільми «Рашьомон» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Довженка», — твердить Артур Найт.

Проте «Земля» в СРСР була фактично заборонена після фейлетона Дем’яна Бєдного та виступів Корнійчука. Значно пізніше, у кремлівській лікарні, той же Дем’ян Бєдний скаже — мовляв, вже не пам’ятаю, чого я тоді виступив проти, але фільм був геніальний.

До зачарованої Десни...
Коли Довженко помер, його друг видатний співак Іван Козловський приїхав у Сосницю подбати про створення музею. Це — 1950-ті роки. Прийшов Козловський до голови виконкому, старого комуніста. «Що?! — закричав той. — Цьому гайдамаці ще й музей?!»

Музей таки 1960-го відкрили, але старий комуніст знав, що кричав, — Олександр Довженко воював у військах УНР проти російських більшовиків. І, за сосницькою легендою, приїздив додому в шапці зі шликом. Довженко ще й побув у партії боротьбистів, з якою гуртом потрапив до комуністів. Але звідти його виключили, коли дізнались про боротьбістську сторінку. Більше він у комуністів не поновлювався...

Музей у Сосниці затишний, домашній, але вже давно затісний. Як розповідає директорка Любов Наконечна, дуже багато експонатів вони не можуть виставити — нема місця. Згаданий Тарас Дудко витратив 10 тисяч доларів особистих коштів на викуп цінних речей, що стали б окрасою музею при його розширенні. А оскільки ні до 100-річчя, ні до 120- ліття цього не сталося, експонати досі — у Москві, де живе Т. Дудко. А нещодавно був проект реконструкції: далекі від українства проектанти пропонували... знести в’їзні ворота до садиби-музею. Ледве вдалося відбитися, залучивши народних депутатів.

Щоправда, нова селищна рада робить усе можливе для пропаганди музею Довженка, який став брендом Сосницької ОТГ. Тут щороку влаштовують кінофестиваль «Капелюш», здійснюється грантовий проект «Арт-резиденція Довженка», але потрібна й підтримка на державному рівні.

Незадовго до смерті Довженко писав до президії Спілки письменників УРСР: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені...» Відповіді він не отримав. Кілька років тому голова сосницького відділення Чернігівського земляцтва у Києві Олексій Орєхович узявся виконати заповіт Довженка і повернути його прах із Москви на батьківщину. Проте здійснитися цьому плану не судилося, і український геній досі лежить у нелюбій Москві.

...У довженківському саду досі родить груша — спасівка, посаджена дідом Семеном. А яблука працівники музею люблять дарувати відвідувачам. Бо любив яблука і сам Довженко. Геній краси і мученик часу.

Василь ЧЕПУРНИЙ "Голос України"



Теги:НКВС, Сосниця, українське кіно, Олександр Довженко, Василь Чепурний


Читайте також



Коментарі (0)
avatar