Очі і люди війни

- Ну, добре! Переночуємо тут, у селі. Поїдемо в Київ завтра вранці! - вирішили ми 23 лютого 2022.
А вранці почалась ця жахлива війна.

До цього часу не усвідомлюю, що вона триває вже 100 днів!

Здається, все було як учора! Син майже 9 годин їхав 50 км від столиці України. Плакала, коли він розповідав, що траса була забита автівками, по стежкам йшли люди з валізами і дитячими візочками; на зупинках сиділи бабусі і, як птахи, розкинув руки, прикривали ними онуків.

В наш невеличкий будиночок, як в рукавичку з казки, набилась купа народу . Всіх треба було нагодувати, розмістити, послухати...

Розпач був шалений, але навіть плакати не було часу. І раптом згадали, що за київською звичкою всі гроші - на банківських картках, а в сільських крамницях продають усе лише за готівку...Всі наші запаси зникли за два-три дні. Адже розраховували на одну кількість їдоків, а їх виявилось значно більше. До того ж, зникло світло на довгих три тижні. А ще відсутність води, інтернету, мобільного зв"язку. Коштів теж не було...

І тут трапилось диво!
Селяни приходили і приносили нам, "дачникам", молоко, сир, яйця, вершки, картоплю, овочі, борошно, тушонку, крупи тощо.

- Будут гроші - заплатите. Ні, ну то хай так буде. Ми ж бачимо, скільки у тебе людей мешкає. Ще й "гості" приходять щодня. Як ти їх усіх годуєш? - питали сусіди.

І приносили, хто що може.
Ніколи не забуду цього, ніколи! Завжди вдячна і буду дякувати кожному, хто допомагав у ті скрутні часи.
У перші ж дні війни чоловік і син пішли в тероборону. Одного проводжала, іншого - зустрічала. Вдень і вночі.
Не спала більше місяця, адже наш цегляний будинок здригався від вибухів і канонад - на трасі йшли запеклі бої.
Небо було червоним від вогню - то горіли будинки в сусідніх селах.

А тривога за найближчих просто вибивала всі сили.
Ніколи не забуду автівки з надписом "Д І Т И" (тоді ще не знали, що загинуть стільки малюків і підлітків, навіть уявити собі не могли варварство і жорстокість цих покидьків!).
А коли вже ЗСУ відкинула ворога від Києва і нам стало трохи легше, які щасливі були люди! Як радісно вітались, як посміхались. Здається, ось вона - перемога! Навіть світло з"явилось!

Потім прийшло усвідомлення, що наше село знаходиться в 20 хвилинах від Макарова і що до Бучі їхати менше, ніж півгодини... Те, що ми всі були за кілька кроків від убивць, гвалтівників, мародерів. Але про себе вже не думали.
Якийсь страшенний чорний біль накрив усіх. І відчай!

По вулицях ходили корови і коні. Нічиї. Адже розбомбили ферму в сусідньому селі. І конюшні - теж. Тварини шукали прихистку. Прибивались до дворів пси - породисті і безпородні, шукали собі господарів.

У школі і сільраді жили люди - їх будинки розбомбили. Ми приносили їм одяг, шампуні, їжу, іграшки і книжки.
Слухали їх розповіді. Але не могли дивитись їм в обличчя. Що було в тих очах, я не можу навіть сказати. Проте ніколи не забуду той вираз очей, у всіх - однаковий.

Потім прийшла звістка про "розстрільні списки" - АТОшники, працівники СБУ, громадські діячі, деякі голови сільрад, священики ПЦУ. Всі, хто не приховував проукраїнські погляди. Активність у соцмережах теж була причиною для того, щоб потрапити у ці списки.

100 днів страшного мороку, смертей, злочинів, горя - і подвигів, щирості та доброзичливості, любові до людей і безкорисливості.

Мусимо писати власні історії війни, занотовувати всі подробиці і деталі, передавати дітям і онукам.
Щоб не замовчували, не забували, не губились в пам"яті всі ці моменти.

Кажуть, що вдячність - це риса шляхетних людей. Але ж ті, хто тобі в біді простягнув руку допомоги, найшляхетніші і найдобріші за всіх. Маємо знати і пам"ятати.
Назавжди!

І щоб не було дуже пафосно до ночі - фото моєї киці. Вона теж допомагала мені пережити ті часи
Всім любові, спокою, добра і затишку.
До перемоги!

Алла БОЙКО