Ну, як їй оддячить?

У вуличному кіоску кругловиді чорняві дівчата печуть і продають пиріжки. Працюють мовчки, тільки музика, що лунає всередині їхньої кухні з магнітофона, видає, що батьківщина їхня – Середня Азія. Мабуть, Таджикистан.

Повільно підходить бабуся, старенька, але кріпка. Вузлуваті і сухі, як і вона сама, руки. Десь із сусіднього села під Києвом, мабуть – Гнідина чи Процева. Свій ціпок залишає під вуличною вітриною і впевнено так: «Дочечко, а дай мені…» Довго момсить у руках засмальцьовану газету, в якій у неї гроші. «Дочечко, дай два». Дівчина бере гроші, але частину повертає назад. «Це за два, дочечко!» Дівчина дає два пиріжки, мовчки всміхається. Пиріжки гарячі, тому вкладає їх ще й у пакет і вручає бабусі. Пауза. І тут чую свою улюблену синтаксичну конструкцію
: «Ну оце як же ж його тепер мені тобі оддячить?..» А потім до мене: «Ну як їй оддячить?..»

Бабуся даремно хвилюється. Аллах усе бачить.

Та нічого такого. Але так стало незручно, бо згадалось, як я цих дівчат недавно про себе лаяла, бо переплутали пиріжки і дали мені з капустою. А я хотіла з горохом.

Ніна ЖЕЖЕРА