Носівчанин Василь Дідиченко повернувся з полону
Сьогодні у нашій громаді - визначна подія періоду війни: ми вітали на рідній землі нашого земляка, Василя Дідиченка, який повернувся з російського полону на свою малу батьківщину.
На площі перед адмінбудинком зібралися носівчани, міський голова Володимир Ігнатченко, який привітав Василя на рідній землі, вручивши йому Державний Прапор України, а також запросив на розмову за чашкою кави. Володимир Ігнатченко вручив також земляку обереги та дитячі малюнки, які виготовили вихованці ЦДЮТ для воїнів.
Новина про звільнення нашого земляка 10 квітня 2023 року стала для всіх нас радісною і хвилюючою. Найбільше ж, очікували на неї мама, Надія Дмитрівна, велика родина, адже у Василя ще вісім братів та сестер, племінники і його ще одна тепер сестра - дружина найменшого брата Станіслава, Вікторія, яка, власне, і взяла на себе всі турботи по наближенню його звільнення.
Василь був мобілізований у березні 2022 року і потрапив служити у славнозвісну 95- ДШБ гранатометником.
Його підрозділ виконував завдання на Харківщині. Позиції змінювались одна за одною, адже квітень - 22 був пекельним і для ворогів, і для наших хлопців. І коли 5 квітня підрозділ отримав чергове завдання, посадка, де висадилися наші хлопці та позиція в полі, де був Василь, опинилися в кільці. Перевага ворога чисельністю була у кілька разів. Один побратим загинув на місці, їх, п’ятеро, були захоплені в полон 6 квітня. Серед полонених було троє військових з Носівки. На сьогодні, двоє вже звільнено з полону через обмін. Це Ярослав Сорока та Василь Дідиченко.
Зрозуміло, що перебуваючи в нелюдських умовах, нашим хлопцям довелося не просто проходити обстеження лікарями, а й лікування та реабілітацію в медичних закладах. Ярослав Сорока ще перебуває на лікуванні.
Василя ж сьогодні урочисто зустрічали у рідному місті, раділи разом з родиною поверненню його додому. Звісно, попереду ще довготривале лікування та відновлення, та найголовніше, що він живий і вдома!
Після зустрічі, розмову продовжили у кабінеті міського голови у колі з рідними та представниками влади.
Розповісти було що і приємно, що Василь, незважаючи на ті страшні випробування, які довелося пройти, надзвичайно відкритий, контактний,готовий до спілкування, готовий поділитися своїми планами на подальше життя.
Про полон також розповідає. В очах при цьому біль, важко навіть уявити, що переживає його душа, коли розповідає про звичний розпорядок свого життя, довжиною у 369 днів російського полону. Це була справжня каторга, сучасний концтабір, де кати, які щодня били, знущалися всіма методами, притаманними фашистам, називали себе при цьому нашими «братами». Відразу, як їх взяли в полон, тримали в окупованому Донецьку, далі перевезли в старий оскол, потім була колонія в тулі. Про це він дізнавався вже після прибуття. Адже полонених перевозили в мішках на голові та кайданках, гелікоптерами, погрожуючи щоразу просто викинути під час польоту.
У камері від 10 до 24 чоловік. Підйом о 6-й ранку,16 годин стоячи, під забороною навіть присісти, від цього дуже набрякали та боліли ноги. Тричі в день давали пити, харчували один раз на день, о 15.00,тим, що важко назвати їжею, природні потреби дозволяли справити також тричі в день… Били постійно, часто використовували електрошокер. Крім того, постійно принижували, ламали морально, змушували співати гімн росії тощо. Якщо було дуже погано, в медпункт краще не звертатися, бо тамтешні «ескулапи» так надавали допомогу, що ставало ще гірше…
За рік і 4 дні перебування в полоні Василь схуд на 24 кг, «заробив» собі купу хвороб, які потребують довготривалого та вартісного лікування.
Але це все вже можна пережити, головне, що живий і вирвався з того пекла на землі, яке створюють полоненим українцям рашисти.
Вікторія поділилася, як непросто було вирішувати кожен крок, наближаючи подію 10 квітня. Найскладніше було довести, щоб його включили в списки полонених. Все вдалося,бо стукали у всі двері, які лише можливо. Однак коли вже здавалося залишалося лише чекати, зателефонували з координаційного центру по обміну і повідомили, що в черговий обмін тілами, в списках є Василь Дідиченко… Після проведених процедур впізнання, з’ясувалося, що то однофамілець…
З моментів, які важко викреслити з пам’яті, як кілька днів після того, як Василь перестав виходити на зв’язок, його телефон був в мережі, а на сторінці у соцмережах надходили вітання друзям та рідним… Це так «розважалися» «російські брати», які привласнили собі телефон полоненого, ще й переписувалися з нього з рідними, принижували, погрожували…
Або ще один момент: співпраця з Червоним хрестом. Вікторія достукалася і до них, домоглася, аби представники тієї організації, відвідуючи колонії на території росії передали коротенького листа Василю, щоб він знав, що його чекають вдома. Передавали кілька разів, він писав так само, але жодного разу ні він, ні родичі не отримали жодної звісточки. Проте надія жила, як вогник, незважаючи ні на що. Хоча Вікторія не приховує, що часом руки опускалися, адже спілкуючись з такими ж родинами, які шукали своїх рідних на дорогах війни, ті чекання на повернення розтягувалися на три, шість років.
У Василя тепер це пекло позаду. Він впевнено стоїть на рідній землі. За станом здоров’я вже не зможе боронити Україну у лавах Збройних Сил України,хоча планував продовжувати службу. Однак плани у Василя є і вони обнадіюють: після лікування повернутися на роботу, жити повноцінним життям, з часом стираючи з пам’яті ті випробування, які довелося пройти у російському полоні.
Пресслужба Носівської міської ради
На площі перед адмінбудинком зібралися носівчани, міський голова Володимир Ігнатченко, який привітав Василя на рідній землі, вручивши йому Державний Прапор України, а також запросив на розмову за чашкою кави. Володимир Ігнатченко вручив також земляку обереги та дитячі малюнки, які виготовили вихованці ЦДЮТ для воїнів.
Новина про звільнення нашого земляка 10 квітня 2023 року стала для всіх нас радісною і хвилюючою. Найбільше ж, очікували на неї мама, Надія Дмитрівна, велика родина, адже у Василя ще вісім братів та сестер, племінники і його ще одна тепер сестра - дружина найменшого брата Станіслава, Вікторія, яка, власне, і взяла на себе всі турботи по наближенню його звільнення.
Василь був мобілізований у березні 2022 року і потрапив служити у славнозвісну 95- ДШБ гранатометником.
Його підрозділ виконував завдання на Харківщині. Позиції змінювались одна за одною, адже квітень - 22 був пекельним і для ворогів, і для наших хлопців. І коли 5 квітня підрозділ отримав чергове завдання, посадка, де висадилися наші хлопці та позиція в полі, де був Василь, опинилися в кільці. Перевага ворога чисельністю була у кілька разів. Один побратим загинув на місці, їх, п’ятеро, були захоплені в полон 6 квітня. Серед полонених було троє військових з Носівки. На сьогодні, двоє вже звільнено з полону через обмін. Це Ярослав Сорока та Василь Дідиченко.
Зрозуміло, що перебуваючи в нелюдських умовах, нашим хлопцям довелося не просто проходити обстеження лікарями, а й лікування та реабілітацію в медичних закладах. Ярослав Сорока ще перебуває на лікуванні.
Василя ж сьогодні урочисто зустрічали у рідному місті, раділи разом з родиною поверненню його додому. Звісно, попереду ще довготривале лікування та відновлення, та найголовніше, що він живий і вдома!
Після зустрічі, розмову продовжили у кабінеті міського голови у колі з рідними та представниками влади.
Розповісти було що і приємно, що Василь, незважаючи на ті страшні випробування, які довелося пройти, надзвичайно відкритий, контактний,готовий до спілкування, готовий поділитися своїми планами на подальше життя.
Про полон також розповідає. В очах при цьому біль, важко навіть уявити, що переживає його душа, коли розповідає про звичний розпорядок свого життя, довжиною у 369 днів російського полону. Це була справжня каторга, сучасний концтабір, де кати, які щодня били, знущалися всіма методами, притаманними фашистам, називали себе при цьому нашими «братами». Відразу, як їх взяли в полон, тримали в окупованому Донецьку, далі перевезли в старий оскол, потім була колонія в тулі. Про це він дізнавався вже після прибуття. Адже полонених перевозили в мішках на голові та кайданках, гелікоптерами, погрожуючи щоразу просто викинути під час польоту.
У камері від 10 до 24 чоловік. Підйом о 6-й ранку,16 годин стоячи, під забороною навіть присісти, від цього дуже набрякали та боліли ноги. Тричі в день давали пити, харчували один раз на день, о 15.00,тим, що важко назвати їжею, природні потреби дозволяли справити також тричі в день… Били постійно, часто використовували електрошокер. Крім того, постійно принижували, ламали морально, змушували співати гімн росії тощо. Якщо було дуже погано, в медпункт краще не звертатися, бо тамтешні «ескулапи» так надавали допомогу, що ставало ще гірше…
За рік і 4 дні перебування в полоні Василь схуд на 24 кг, «заробив» собі купу хвороб, які потребують довготривалого та вартісного лікування.
Але це все вже можна пережити, головне, що живий і вирвався з того пекла на землі, яке створюють полоненим українцям рашисти.
Вікторія поділилася, як непросто було вирішувати кожен крок, наближаючи подію 10 квітня. Найскладніше було довести, щоб його включили в списки полонених. Все вдалося,бо стукали у всі двері, які лише можливо. Однак коли вже здавалося залишалося лише чекати, зателефонували з координаційного центру по обміну і повідомили, що в черговий обмін тілами, в списках є Василь Дідиченко… Після проведених процедур впізнання, з’ясувалося, що то однофамілець…
З моментів, які важко викреслити з пам’яті, як кілька днів після того, як Василь перестав виходити на зв’язок, його телефон був в мережі, а на сторінці у соцмережах надходили вітання друзям та рідним… Це так «розважалися» «російські брати», які привласнили собі телефон полоненого, ще й переписувалися з нього з рідними, принижували, погрожували…
Або ще один момент: співпраця з Червоним хрестом. Вікторія достукалася і до них, домоглася, аби представники тієї організації, відвідуючи колонії на території росії передали коротенького листа Василю, щоб він знав, що його чекають вдома. Передавали кілька разів, він писав так само, але жодного разу ні він, ні родичі не отримали жодної звісточки. Проте надія жила, як вогник, незважаючи ні на що. Хоча Вікторія не приховує, що часом руки опускалися, адже спілкуючись з такими ж родинами, які шукали своїх рідних на дорогах війни, ті чекання на повернення розтягувалися на три, шість років.
У Василя тепер це пекло позаду. Він впевнено стоїть на рідній землі. За станом здоров’я вже не зможе боронити Україну у лавах Збройних Сил України,хоча планував продовжувати службу. Однак плани у Василя є і вони обнадіюють: після лікування повернутися на роботу, жити повноцінним життям, з часом стираючи з пам’яті ті випробування, які довелося пройти у російському полоні.
Пресслужба Носівської міської ради
| Читайте також |
| Коментарі (0) |