Несторо- літописці Ічнянщини
Про книжку Миколи Терещенка, Віталія Шевченка «Ічнянщина: першоджерела. Історія краю в документах» (К. : Гнозіс, 2017. – 952. с. : іл.) можна сказать словами Володимира Сосюри: «Так ніхто не кохав...», додаючи від себе: рідного краю.
Саме з таким рівнем і глибиною любові до рідного краю пишуться книги Миколи Тимошика «Село» – про своє село Данине, Василя Євдокименка «Жукля» – про своє село Жукля, його ж «Зведи свій храм. З історії Свято-Покровського трипрестольного храму с. Жукля на Чернігівщині», його ж «У кожного своя правда, Істина одна: Корюківщина : Довічний біль» (про історію Корюківської трагедії), його ж «Слово про вчителя» – про свою школу в с. Жукля і багатьох інших авторів. А без любові пишуться такі книжки, як «Талалаївський край», у якій нічого НЕ сказано й Не названо про жоден хутір цього краю, про майже дві третіх населених пунктів району і т. д. і т. п. (див. наш відгук : https://siver.com.ua/news/bigala_mazala_i_v_pich_lazila/2017-04-10-20438).
Нарешті і я маю текст про Ічнянщину, на якій жили мої предки, нащадки яких живуть і зараз там, родичі Василя Горленка, батьківщина моєї дружини.
Але сказати про цю книгу хочеться не тільки через це. Насамперед про неї треба говорити як про своєрідне історико-краєзнавче явище, подію, факт.
Книга цікава з усіх боків. Контент навіть не обговорюється. Всього не подаси, про все не скажеш. За подачею цього матеріалу, розумієш, що справді про все не скажеш в одній книжці. Сам принцип укладання текстів вартий наслідування. Подібних до цієї книжки на Чернігівщині мають бути сотні. Величезна кількість сіл області, райони заслуговують на такі видання. Є достатня маса архівних та інших матеріалів, які й повинні врешті-решт перевтілиться в книжки...
Зустрічається інформація про один і той же об’єкт, але зібрана з різних джерел і в різні часи. Різниця в часі може бути десятиліття чи навіть і століття. Автори не нав’язують свого бачення історії того чи іншого населеного пункту, особи, події, факту. Вони подають тексти документів за певною хронологією. В цьому проявляється і динаміка часу, і динаміка подій, і, що надзвичайно цікаво з точки зору історії, – кон’юнктура подій у часі. Яка б вона не була, але вона зафіксована. На наше глибоке переконання – це абсолютно об’єктивна і правильна позиція. Нам ще рано займатися синтезуючими справами, поки на гора не буде піднято хоча б половину фактичних джерел...
Пригадалося з мого давнього життя. Москва, екскурсія на Красній площі, підходимо до пам'ятника Кузьмі Мініну та Дмитрові Пожарському. Екскурсовод називає прізвище скульптора – Мартос. Про автора більше нічого. Коли закінчилася розповідь, не без внутрішнього єхидства, але із зовнішнім зацікавленням запитую: «А кто такой Марторс?». І відповіддю був ошелешений: «Какой-то італьянєц». Вона навіть не спромоглася прочитати на пам’ятнику: «Сочинил и изваял Іоанн Петрович Мартос родом из Ични», а не з Італії.
Майже в центрі Ічні стоїть пам’ятник Іванові Мартосу, думається не за те, «що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Мартос_Іван_Петрович), а як талановитому землякові, який свого часу зробив величезний внесок у розвиток скульптурного мистецтва. І радянська система, можливо, саме за пам’ятник на Красній площі й увіковічила його на батьківщині – Ічні. Але чому цьому пам’ятнику кілька разів земляки відбивали носа – загадка. Звичайне хуліганство? Можливо й так, а, можливо, й ні. Якби ці «хулігани» знали, що такого рівня талант виріс таки на місцевому ґрунті, напевно б, не били б по носі...
Недаремно я про це згадав. Мартосу пам’ятник встановили майже через 150 років після його смерті (помер у 1835, пам’ятник встановлено в 1980). Я переконаний, що подібну практику треба залишать у минулому. Пам’ятники потрібні не мертвим. Пам’ятники потрібні живим, щоб інші живі бачили результат діяльності інших не лише в якихось конкретних справах. Цих справ, як правило, буває дуже багато, а насамперед щоб іншим «повадно було», а для «винуватців» – подальшим стимулом.
Життя книги набагато довше, від життя газети, незважаючи на те, що інформація в них може бути одна й та ж. Але життя книги досить часто перебуває на полицях приватних, громадських, відомчих, державних і яких завгодно бібліотек. Книжка Миколи Терещенка, Віталія Шевченка «Ічнянщина: першоджерела. Історія краю в документах» житиме довго, але вона має жити активніше. І принцип досить простий.
На всій Ічнянщині, де відбувається реєстрація шлюбів, від імені авторів, від імені влади в момент вручення свідоцтва про шлюб, молодятам вручається і ця книга з відповідним написом не лише на згадку про цей надзвичайно важливий момент, а й щоб ці молодята бодай перегорнули її. Одні перегорнуть, інші щось та й прочитають. Хтось, можливо, через якийсь час продовжить справу авторів. Але збережуть її як пам’ять. І передана вона буде своїм дітям, онукам. Хай і не всі. Але більшість – так. Книжка на це ЗАСЛУГОВУЄ.
Іван ЗАБІЯКА,
історик, журналіст
Саме з таким рівнем і глибиною любові до рідного краю пишуться книги Миколи Тимошика «Село» – про своє село Данине, Василя Євдокименка «Жукля» – про своє село Жукля, його ж «Зведи свій храм. З історії Свято-Покровського трипрестольного храму с. Жукля на Чернігівщині», його ж «У кожного своя правда, Істина одна: Корюківщина : Довічний біль» (про історію Корюківської трагедії), його ж «Слово про вчителя» – про свою школу в с. Жукля і багатьох інших авторів. А без любові пишуться такі книжки, як «Талалаївський край», у якій нічого НЕ сказано й Не названо про жоден хутір цього краю, про майже дві третіх населених пунктів району і т. д. і т. п. (див. наш відгук : https://siver.com.ua/news/bigala_mazala_i_v_pich_lazila/2017-04-10-20438).
Нарешті і я маю текст про Ічнянщину, на якій жили мої предки, нащадки яких живуть і зараз там, родичі Василя Горленка, батьківщина моєї дружини.
Але сказати про цю книгу хочеться не тільки через це. Насамперед про неї треба говорити як про своєрідне історико-краєзнавче явище, подію, факт.
Книга цікава з усіх боків. Контент навіть не обговорюється. Всього не подаси, про все не скажеш. За подачею цього матеріалу, розумієш, що справді про все не скажеш в одній книжці. Сам принцип укладання текстів вартий наслідування. Подібних до цієї книжки на Чернігівщині мають бути сотні. Величезна кількість сіл області, райони заслуговують на такі видання. Є достатня маса архівних та інших матеріалів, які й повинні врешті-решт перевтілиться в книжки...
Зустрічається інформація про один і той же об’єкт, але зібрана з різних джерел і в різні часи. Різниця в часі може бути десятиліття чи навіть і століття. Автори не нав’язують свого бачення історії того чи іншого населеного пункту, особи, події, факту. Вони подають тексти документів за певною хронологією. В цьому проявляється і динаміка часу, і динаміка подій, і, що надзвичайно цікаво з точки зору історії, – кон’юнктура подій у часі. Яка б вона не була, але вона зафіксована. На наше глибоке переконання – це абсолютно об’єктивна і правильна позиція. Нам ще рано займатися синтезуючими справами, поки на гора не буде піднято хоча б половину фактичних джерел...
Пригадалося з мого давнього життя. Москва, екскурсія на Красній площі, підходимо до пам'ятника Кузьмі Мініну та Дмитрові Пожарському. Екскурсовод називає прізвище скульптора – Мартос. Про автора більше нічого. Коли закінчилася розповідь, не без внутрішнього єхидства, але із зовнішнім зацікавленням запитую: «А кто такой Марторс?». І відповіддю був ошелешений: «Какой-то італьянєц». Вона навіть не спромоглася прочитати на пам’ятнику: «Сочинил и изваял Іоанн Петрович Мартос родом из Ични», а не з Італії.
Майже в центрі Ічні стоїть пам’ятник Іванові Мартосу, думається не за те, «що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу» (https://uk.wikipedia.org/wiki/Мартос_Іван_Петрович), а як талановитому землякові, який свого часу зробив величезний внесок у розвиток скульптурного мистецтва. І радянська система, можливо, саме за пам’ятник на Красній площі й увіковічила його на батьківщині – Ічні. Але чому цьому пам’ятнику кілька разів земляки відбивали носа – загадка. Звичайне хуліганство? Можливо й так, а, можливо, й ні. Якби ці «хулігани» знали, що такого рівня талант виріс таки на місцевому ґрунті, напевно б, не били б по носі...
Недаремно я про це згадав. Мартосу пам’ятник встановили майже через 150 років після його смерті (помер у 1835, пам’ятник встановлено в 1980). Я переконаний, що подібну практику треба залишать у минулому. Пам’ятники потрібні не мертвим. Пам’ятники потрібні живим, щоб інші живі бачили результат діяльності інших не лише в якихось конкретних справах. Цих справ, як правило, буває дуже багато, а насамперед щоб іншим «повадно було», а для «винуватців» – подальшим стимулом.
Життя книги набагато довше, від життя газети, незважаючи на те, що інформація в них може бути одна й та ж. Але життя книги досить часто перебуває на полицях приватних, громадських, відомчих, державних і яких завгодно бібліотек. Книжка Миколи Терещенка, Віталія Шевченка «Ічнянщина: першоджерела. Історія краю в документах» житиме довго, але вона має жити активніше. І принцип досить простий.
На всій Ічнянщині, де відбувається реєстрація шлюбів, від імені авторів, від імені влади в момент вручення свідоцтва про шлюб, молодятам вручається і ця книга з відповідним написом не лише на згадку про цей надзвичайно важливий момент, а й щоб ці молодята бодай перегорнули її. Одні перегорнуть, інші щось та й прочитають. Хтось, можливо, через якийсь час продовжить справу авторів. Але збережуть її як пам’ять. І передана вона буде своїм дітям, онукам. Хай і не всі. Але більшість – так. Книжка на це ЗАСЛУГОВУЄ.
Іван ЗАБІЯКА,
історик, журналіст
| Читайте також |
| Коментарі (0) |