Неправда, зневага, маніпуляції
Про місію батюшок московської церкви в українських селах
У соціальних мережах зарясніло публікаціями про активізацію священників московського патріархату у нашій глибинці. Спостерігається закономірність: із збільшенням кількості переходів релігійних громад із УПЦ МП до ПЦУ діяльність служителів церкви, яка юридично належить країні-агресорці, поза межами своїх храмів усе більше набирає характеру наступальності, нетерпимості, маніпулятивності.
Інформаційним приводом для написання цього матеріалу стали прислані мені колегами з Лосинівки (колись райцентру, а нині головного осередку громади із понад 10 сіл) матеріали, які стосуються далеко не побожних дій багаторічного настоятеля тамтешнього храму отця Олега Гуги.
Менторство й зневага із підконтрольних мереж
Упродовж останніх місяців кілька небайдужих лосинівців вимушені збирати та архівувати знімки з екранів різних соціальних мереж (по-сучасному - скрін-шоти), де зафіксовані свідчення публічних образ, окриків, звинувачень, критичних стріл, а то й погроз цього священника. Це стосується тих мешканців громади, хто має іншу думку, відмінну від цього батюшки, його проводу та його прихильників.
Людей обурює те, як у підконтрольних цьому священнику мережевих платформах закритого типу маніпулюють громадською думкою, мстять опонентам, зневажають свободою вибору, тиснуть на «невгодних», погрожують її «відлученням від церкви». Це породжує протистояння, емоції і смуту в громаді.
Генезу й масштаби цього протистояння можна уявити, якщо мати на оці, що священник Олег Гуга активно модерує і контролює в Лосинівській громаді кілька закритих спільнот. З-поміж них: «Моя Лосинівка», «Лосинівка православна», «Лосинівка: історія рідного краю».
Чи не кожне село в громаді має нібито свою вільну спільноту. Та в них отець Гуга почуваєтся як в себе вдома і вважає за потрібне кругом і всюди залишати свої коментарі. І модератори тих нібито незалежних і від кого спільнот чомусь дають московському «батюшці» зелене світло.
Відкрито протистоїть о. Гузі на весь кущ спільнота «Лосинівка для всіх», членами якої є близько двох тисяч лосинівців та вихідців із цього селища.
Варто вчитатися в деякі із стягнутих із мереж та вже зафіксованих документально висловлювань цього «батюшки», щоб переконатися: тональність, чуття міри, не лише суперечить здоровому глузду, а й переходить межу прийнято в цивілізованому суспільстві пристойності чи бодай толерантності. Тут «батюшка» безапеляційний ментор, повчальник, каральник.
Скажімо, не встигла одна мешканка селища Ольга Талалаївська запитати у фейсбуці своїх земляків «Скільки ще повинно загинути людей , щоб ви перестали ходити в російські церкви???», як тут же отримала вердикт від самого «батюшки» Олега: «подібні дурощі».
Надибую в інших текстах цього «батюшки» і на таке в оцінках окремих «рабів Божих». Йдеться про тих членів громади, які відважилися публічно відстоювати свою позицію чи поставити священнослужителю незручні питання про роль його церкви у російсько-українській війні. Таким він роздає свої ярлики без оглядки: «справжні упирі», «пиявки», «сліпці», «недопатіотки-безбожниці».
Є й категоричніші вислови з нотками начальствующої в громаді особи: «не треба лізти своїми порадами, коли вас не просять», «у мене є безліч авторитетних та порядних друзів, до думок яких я завжди прислухаюся», «о, тепер вже всі «героїні» відмітилися». Ось таки вже грубий відсил таких, куди совєтські і постсовєтські начальники часи звикли всіх відсилати, але лиш іншими словами : «А не пішли б ви геть з моєї сторінки, колишні комуністки-атеїстки»…
А як вам це одкровення з вуст священника?:
«Одна жіночка звинуватила мене, що я нібито розголосив таємницю її сповіді, а я не те, що сповідь, я не пам’ятаю, коли взагалі її востаннє бачив у церкві.. А щодо неї самої , то і без сповіді усім відомо про її аморальний образ життя та зовсім не християнську поведінку. Знов таки, я б про неї не згадав, якби вона перша на мене накинулася (цю змістову нісенітницю речення залишаю такою, її автор подав на Ф-Б священник, бо за змістом, мало би бути «не накинулася» - М.Т.). А тепер ще й ображається, що отримала адекватну відповідь. Що ж, продовжуємо відкривати очі сліпцям» (виділення мої – М. Т.).
Цікаво із образливим будь-кого ярликом «сліпці»: прихильники цієї церкви продовжують вважати всіх своїх прихожан, певне, тюхтіями й недоумками, які без порад «батюшок» не годні самостійно мислити чи приймати якісь важливі рішення.
Куди серйозніше слід сприймати такі, висловлені прилюдно, сентенції о. Гуги (стиль автора збережено):
«Не провокуйте мене…Я до вас не мішаюся, а якщо будете мене повчати – то й я не мовчатиму! Повірте, за 20 років мого життя в Лосинівці я багато чого можу цікавого розповісти!».
Цілком очевидно, що «батюшка» в своїх емоціях таки пребрав міру. Бо в такому необдуманому посилі вбачається натяк на деталі таїни сповіді, на компромат про тих, хто «вмішується»…
Дозволю собі останній приклад, хоча маю їх добру копу.
Марія Олізар на допис у Фейсбуці землячки Лідії Петрик ставить їй запитання: «Яка країна напала на незалежну Україну?! Боротьба не проти Бога, а з Богом проти демона…». Відповідь отримала не від пані Марії, якій адресувалося це питання, а знову ж від «всевидячого» отця Гуги. Відповідь категорична й рішуча, я б навіть сказав, – шокуюча уяву стороннього : «Так, пішла геть з моєї сторінки, бо я зараз направлю куди слід! Про Бога вона, бачите, згадала! Недавно язичництво проповідувала, а тапер увєровала…, у патріотів перефарбувалася».
Якому священнику властива така лексика?
Усе, що тут цитувалося, мовлене о. Гугою не в храмі, не з церковного амвону, а… зі сторінок фейсбуку.
Перше питання, яке напрошуються по прочитанні таких одкровень священнника в мережах:
- Чи може така лексика бути властивою священнику освіченому, інтелігентному розважливому, начитаному, культурному?
Відповідь категорично однозначна: таки ні! Це ж лексика більше пасує шарлатану, маніпулятору, інтригану, недовченому старшокласнику, також фейлетоністу та памфлетисту. І аж ніяк не особі з духовною освітою, наближеною до Бога.
Друге питання:
- А чому так самовпевнено, виклично, зневажливо до простих людей веде себе цей священник?
Однозначної відповіді немає. Але видається на те, що так йому дозволяє місцева влада. Ба більше, вона часто таких боїться, безумовно слухає й потакає.
Є підстави схилятися до такого твердження ще й тому, що наяву сліди московських церковників у питаннях про перейменування топонімів у рамках останнього етапу дерусифікації України. Йдеться не лише про цю громаду, а й цілий краєві. Але саме в цьому, лосинівському, випадку автор цих рядків на власному досвіді пересвідчився остаточно, що в багаторічні й боротьбі зі своїми ідеологічними опонентами отець Гуга вдається до не раз уже ним випробуваних маніпулятивних технологій.
Про це – нижче.
Як зденаціоналізовують українську ментальність
Днями у підопічні Лосинівці старостинські округи було спущено рекомендації «із центру» про те, як слід перейменовувати останні сільські вулиці з комуно-російськими назвами. Ніби за вказівною невидимої палички, усі нинішні Гагаріна, Горького, імена інших совєтських лжегероїв «експерти» з Лосинівки мають тепер називатися так: Липові, Зелені, Каштанові, Квіткові, Веселі, Щасливі. І це не лише в Лосинівці, а й в Данині, Шатурі, Гармащині, Степу, Галиці…
Направду, оторопів, коли познайомився з таким рішенням керівництва громади. Вирішив долучитися до стрічки обговорення у Фейсбуці данинської спільноти. Адже як авторові двотомника «Село», як ініціатору повернення Данині історичної назви (із тричі погвалтованих московітами назв Даніно, Данино, Данине), мені й тепер небайдужа доля мого рідного села.
Виявляється, короткий відгук на ФБ данинської групи про процес перейменування вулиць у Лосинівській громаді, де імена колишніх совєтських лжегероїв хтось пропонує поміняти на абстрактні, однакові і для Данини, Шатури, Грамащини, і для інших сателітів Лосинівки топоніми – каштанові, зелені, щасливі веселі, так обізлив священника московської церкви. Його, певне, обурило, як я посмів із Києва нагадати землякам про назви патріотичні, які формують стрижень нації, і прохав не підтримати промосковські, які подобаються хронічно зденаціоналізованій владі та московським попам. Бо таке й веде громаду до «денацифікації» українців – втілення давньої мрії путіна і путіністів. Ось цитата з мого зверення до данинців:
«Як жаль, що в ментальності земляків, особливо тих, хто "при владі", майже нічого не змінилося. Лиш би як, аби не повертати в свідомість селян імена справжніх національних героїв, які формували дух нації. Саме такі імена москва десятиліттями забороняла, компрометувала… Скількох же ще наших мають убити московити, щоб дійшло... Уже ж доведено, що це московські прийоми, що це вказівки "невидимої руки". Адже по всій східній Україні колишні головні вулиці стали однаковими - ЦЕНТРАЛЬНИМИ, а бічні - зеленими, медовими, квітковими... Задувавалися- ЧОМУ??? І т так зване громадське обговорення - чиста формальність, від лукавого. Знову московські попи "керують", знову своїм дурманом окутали начальство . А вихована колоніальною владою місцева інтелігенція - ті ж учителі, як завжди - німують. Допоки?»
Вивляється, цей мій пост відразу «промоніторив» отець Гуга і поки на сторінці мешканці села звично сперечалися в цім питання, він швидко настрочив «компромату», тепер уже на київського професора, будучи знайомим з ним всього лиш один день.
Наведу в лапках короткі оціночні «витяги-цитати» моєї особи: «ваш славнозвісний професор…» (це звернення Гуги до данинців - М.Т.) «перестрів мене», «втерся в довіру», «випрошував у мене архівні документи», «отримав, що йому потрібно», «дана особа», «ця невдячна особа», «новоспечений “друг”», «кагалував щойно прибулий з Києва професор Тимошик», «він сперечався з співробітницями архіву», «він вибігав, телефонував, погрожував і що тільки їм не робив», «знесилений професор підсів до мене», «така вона людська невдячність».
Що ж тут правда, а що вигадка?
Як журналіст і вчений із 45 стажем, посмію запевнити: все пересмикнуто, сфальшовано, гіперболізовано й подано з претензією під напівправду.
Як таке може дозволяти собі таке священик? До того ж, не кореневий, як у Данині, а приїжджий здалеку.
Спробую коротко про це. Але на початку – про обставини моєї першої (і останньої) зустрічі з цим священником.
Про три маніпуляції «батюшки»
Було то на початку 10-х років, у Чернігові, в обласному архіві. Тоді керівництво Чернігівської єпархії МП посилало туди своїх молодих священиків збирати архівні документи з історії церков. Хотіли видати власну історію церков у області. Певно, з тієї задумки нічого не вийшло, бо книг про це не бачив, лиш тримав у руках пізніше брошуру о. Гуги «Православна Лосинівка». Відверто скажу: тенденційна за змістом і агресивна щодо УАПЦ та прихильників незалежної від москви Української церкви (з подачі автора тієї брошури всі, хто не в мп – то «раскольнікі» і «самосв’яти»). Моя ж поява в тому архіві була викликана особистим бажанням написати чесну і правдиву, оперту на архівних документах, історію українського села, зосібно й Данини, Лосинівки та інших сіл цілої округи.
У ті роки заступниками директорів обласних архівів національно кастрована київська влада продовжувала призначати так, як і в совєтські часи, – здебільше росіян і україноненависників (як свого часу і других секретарів обкомів партії). Ціль тих «смотрящіх» - вичисляти з тем дослідників «національно стурбованих» і не видавати таким нічого із колишніх закритих спецфондів. Я натрапив у той приїзд саме на таку начальницю і опинився саме в такій категорії дослідників. За півдня марнування часу мені із замовлених 10 справ не видали жодної. Трафаретна відповідь «не можєм видать, дєла в рємонтє» мене об’єктивно не влаштовувала.
Опрацювавши до того за темами одноосібно написаних низки монографій і підручників десятки інших архівів у інших областях і за рубежем, я добре знав права дослідника і обов’язки архівістів. Звідси моя напористість і вимогливість щодо видачі замовлених справ, і моя принципова розмова, яку Гуга подав як «сперечання, бігання, погрожування». Та нехай – то на його совісті.
До речі, того літа для праці в архіві я потратив свою місячну відпустку. І все про чернігівські порядки детально описав невзабарі у своїй розлогій статті «Концентраційні табори української правди». Її без скорочень подала авторитетна на тоді газета «День» та передрукував аналітичний всеукраїнський портал «Детектор Медіа». І те подіяло. Справи, які мені раніше не видавали, – я отримав. Незабаром відмінили і плату за видачу документів. Для тих, хто цим зацікавиться, подаю посилання на ту резонансу статтю, за яку мені ніколи не буде соромно. (Тимошик М. «Концентраційні табори» української правди: Чому в діяльність важливої державотворчої сфери – архівної – терміново повинна втрутитися нова українська влада? Детектор медіа. 2014. 4 трав. URL: https://detector.media/withoutsection/article/93294/2014-05-04-kontsentratsiyni-tabory-ukrainskoi-pravdy/ )
Нехай прискіпливий читач віднайде в цій статті те, що пересмикнув і гіперболізував на свій розсуд о. Гуга. Отож, це йшлося про першу його маніпуляцію.
Маніпуляція друга. Про «втерся в довіру», «випрошував», «невдячний» тощо. Так, я чемно попросив того дня у нового знайомого, земляка з Лосинівки, який уже не перший день працював у тому архіві, поділитися деякими фотокопіями документів, які він раніше віднайшов по Данині. У нормальних дослідників це поширена практика. Так, він поділився кількома. Всі інші за місяць пошуків віднайшов сам. Як самостійно перелопатив і десятки томів «Черниговских Епахіальных Известий», де були вміщені в різні роки тексти данинських священників прот. Скорини та прот. Огієвського. Мій двотомник «Село», що побачив світ 2017 р., має загалом понад тисячу сторінок. Звісно, що ті кілька документів, отримані від Гуги, не витягували навіть на один параграф двотомника. Щодо моєї невдячності – теж явна неправда. Дякував телефоном, електронним листуванням. Раз таки заїхав у ті роки до лосинівської церкви, щоб подякувати особисто, але «батюшки» не застав. І він знає про той мій приїзд. То ж навіщо пересмикувати про невдячність? Для чого брехати на люди? Скомпрометувати в очах земляків професора? Пізніше, коли прочитав його брошуру, передумав дякувати. Вже тоді побачив в особі о Гуги ідеологічного опонента.
Маніпуляція третя. Про мою нібитото непослідовність, бо «закликаю перейменувати одну з данинських вулиць на честь такого ж "московського попа" Петра Огієвського». Знову ж пересмикування. І незнання історії. Данинці мали би шанувати цю особистість не як «московського попа», а як ревного українського патріота, письменника, журналіста, який прожив у Данині понад 20 років, сформувався як особистість і як письменник. Байки якого (не гірші Л.Глібова) нині включені до шкільної та університетської програми. Провід же московської церкви вважав Огієвського сепаратистом і українофілом, отож, небезпечним, тому й прибрав із Данини.
Певне, цих прикладів досить, хоч тема сповна не вичерпана.
На що заслуговують ті, хто залишився у церкві країни-агресора?
Ображається о. Гуга, що його називають «московським попом».
А на що заслуговують ті, хто служить у церкві країни-агресора?
Очільник тієї церкви благословляє війська рашистів знищувати українців, як націю, їхню мову, культуру. І ми що - маємо, як вівці, мовчати? Бо батюшка брехню видає за правду?
Кожна притома людина, якщо вона їсть український хліб, не може нині, коли Україна стікає кров’ю, демонструвати свою причетність до «русского міра» і до осібного його прояву – упц мп. Як би не обманювали московські і промосковські попи своїх вірних, що вони служать «Богу і вєрє родітєлєй» і що до мп їхня церква не має стосунку, – це той же обман і маніпуляції. І їх не прикриєш ні «допомогою фронту», ні роздачею подачок селянам у час окупації.
Уже на юридично-правовій основі авторитетними членами спеціально створеної державної комісії доведено й покладено на столи найвищих урядових посадовців однозначний вердикт: упц мп – структура московська.
Все. Крапка.
Будь-які інші спроби заговорити суть проблеми – ті ж маніпуляції. І їм вірять усе менше українців.
Переглядаючи мережеву сторінку «Лосинівка для всіх», звернув увагу на пост шановного Віктора Литовченка. Виявляється, багато лосинівців думають інакше, ніж у підконтрольних групах священника Гуги. Вони оцінюють його публічні висловлювання як риторику московського пропагандиста. Ось думка Viktor Lytovchenko: «Особисто для мене подібні висловлювання з уст священника є неприйнятними. Це риторика російського пропагандиста, який не поважає все українське, готовий маніпулювати фактами задля поширення власних наративів».
Суголосним є відгук Oksana Olizar: «В цього попа вже всі були присвячені «неугодніками» на його сторінці у фейсбуці, тому це не дивно. Звісно, крім, його прихожан. Завтра напише, що Ви «безбожник» і він в селі живе з «вовками та сліпими вівцями» (хто стежить, той зрозуміє: був допис про вівців та вовків)… Одним словом одна маніпуляція без якої наші «сусіди» не можуть жити».
Чесно і переконливо сказано.
Ще одна важлива деталь. Зазомбовані цією церквою вірні зазвичай відзначаються нетерпимістю, агресивністю, несприйняттям думки інших. Свіжий приклад із даниської стрічки, позначеною присутністю тексту о. Гуги. Ось фраза в мій бік такої собі Наталья Филипенко : «Ты кого називаiш "московским попом " !!?? Нашого батюшку !!??».
В яку школу ходила та товаришка? Звідки така в Лосинівці? З такою мовою? І звідки в неї така агресивність? Чи не від таких батюшок?
Тішуся, що серед сучасних данинців знайшлася особистість, яка різко поставила цю промосковську товаришку на місце. Це – мій сусід по Шинковій Сергій Шимко. Ось витинка із його посту: «…І ще: ті особи, в яких прізвище та ім'я написані московським "язиком", взагалі не мають права щось писати, висловлювати свої думки в групі».
Браво, юний земляче, – краще не скажеш.
Висновок цього тексту такий: не біймося московських попів. У них немає майбутнього в українській Україні. Їхній час пройшов. Все більше й більше українців знімають полуду московського павутиння з очей. Усе більше районів центру і заходу України повністю звільняються від московських церковних лещат.
Тривалий час взірцем агресивної поведінки московських попів в українській глибинці слугувала нестандартна, схожа на вседозволеність, поведінка колишнього намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла, прозваного в народі за його любов дорогих авто «Пашею-мерседесом». Тепер від під слідством.
Дивно те, що таку поведінку стали копіювати деякі найбільш ревні захисники мсковського православ’я в українських селах. Однак, тішить, що відповідні органи рішучіше взялися останнім часом виводити на чисту води тих, хто прикриваючись рясою і кадилом, по-своєму інтерпретує криваву війну росії проти України, затуманює мізки українців московськими наративами. Днями Голова СБУ повідомив про 73 провадження і 22 вироки відносно священнослужителів. Це головно ті, хто створював та розвивав мережі російської агентури, яких названо в цій інформації «справжніми гадючниками».
Гадаю, ця інформація має остудити голови багатьох релігійних повчальників і нетерпеливців на місцях до іншої думки в середовищі вірних.
Втім, багато громад на нашій Чернігівщині традиційно вичікують. Радію за Носівку, Галицю.
Переконаний: дійде черга й до Данини і Шатури, до дорогої моїй дитячій і юнацькій пам’яті Лосинівки – колишнього райцентру Данини-Шатури. В моєму двотомнику «Село» - так багато про неї невідомих досі архівних сюжетів. Вона ж віддавна мала дворянську шляхетність, козацьку вдачу й національну сутність.
Що з нею сталося нині?
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Київ - село Данина Ніжинського району
У соціальних мережах зарясніло публікаціями про активізацію священників московського патріархату у нашій глибинці. Спостерігається закономірність: із збільшенням кількості переходів релігійних громад із УПЦ МП до ПЦУ діяльність служителів церкви, яка юридично належить країні-агресорці, поза межами своїх храмів усе більше набирає характеру наступальності, нетерпимості, маніпулятивності.
Інформаційним приводом для написання цього матеріалу стали прислані мені колегами з Лосинівки (колись райцентру, а нині головного осередку громади із понад 10 сіл) матеріали, які стосуються далеко не побожних дій багаторічного настоятеля тамтешнього храму отця Олега Гуги.
Менторство й зневага із підконтрольних мереж
Упродовж останніх місяців кілька небайдужих лосинівців вимушені збирати та архівувати знімки з екранів різних соціальних мереж (по-сучасному - скрін-шоти), де зафіксовані свідчення публічних образ, окриків, звинувачень, критичних стріл, а то й погроз цього священника. Це стосується тих мешканців громади, хто має іншу думку, відмінну від цього батюшки, його проводу та його прихильників.
Людей обурює те, як у підконтрольних цьому священнику мережевих платформах закритого типу маніпулюють громадською думкою, мстять опонентам, зневажають свободою вибору, тиснуть на «невгодних», погрожують її «відлученням від церкви». Це породжує протистояння, емоції і смуту в громаді.
Генезу й масштаби цього протистояння можна уявити, якщо мати на оці, що священник Олег Гуга активно модерує і контролює в Лосинівській громаді кілька закритих спільнот. З-поміж них: «Моя Лосинівка», «Лосинівка православна», «Лосинівка: історія рідного краю».
Чи не кожне село в громаді має нібито свою вільну спільноту. Та в них отець Гуга почуваєтся як в себе вдома і вважає за потрібне кругом і всюди залишати свої коментарі. І модератори тих нібито незалежних і від кого спільнот чомусь дають московському «батюшці» зелене світло.
Відкрито протистоїть о. Гузі на весь кущ спільнота «Лосинівка для всіх», членами якої є близько двох тисяч лосинівців та вихідців із цього селища.
Варто вчитатися в деякі із стягнутих із мереж та вже зафіксованих документально висловлювань цього «батюшки», щоб переконатися: тональність, чуття міри, не лише суперечить здоровому глузду, а й переходить межу прийнято в цивілізованому суспільстві пристойності чи бодай толерантності. Тут «батюшка» безапеляційний ментор, повчальник, каральник.
Скажімо, не встигла одна мешканка селища Ольга Талалаївська запитати у фейсбуці своїх земляків «Скільки ще повинно загинути людей , щоб ви перестали ходити в російські церкви???», як тут же отримала вердикт від самого «батюшки» Олега: «подібні дурощі».
Надибую в інших текстах цього «батюшки» і на таке в оцінках окремих «рабів Божих». Йдеться про тих членів громади, які відважилися публічно відстоювати свою позицію чи поставити священнослужителю незручні питання про роль його церкви у російсько-українській війні. Таким він роздає свої ярлики без оглядки: «справжні упирі», «пиявки», «сліпці», «недопатіотки-безбожниці».
Є й категоричніші вислови з нотками начальствующої в громаді особи: «не треба лізти своїми порадами, коли вас не просять», «у мене є безліч авторитетних та порядних друзів, до думок яких я завжди прислухаюся», «о, тепер вже всі «героїні» відмітилися». Ось таки вже грубий відсил таких, куди совєтські і постсовєтські начальники часи звикли всіх відсилати, але лиш іншими словами : «А не пішли б ви геть з моєї сторінки, колишні комуністки-атеїстки»…
А як вам це одкровення з вуст священника?:
«Одна жіночка звинуватила мене, що я нібито розголосив таємницю її сповіді, а я не те, що сповідь, я не пам’ятаю, коли взагалі її востаннє бачив у церкві.. А щодо неї самої , то і без сповіді усім відомо про її аморальний образ життя та зовсім не християнську поведінку. Знов таки, я б про неї не згадав, якби вона перша на мене накинулася (цю змістову нісенітницю речення залишаю такою, її автор подав на Ф-Б священник, бо за змістом, мало би бути «не накинулася» - М.Т.). А тепер ще й ображається, що отримала адекватну відповідь. Що ж, продовжуємо відкривати очі сліпцям» (виділення мої – М. Т.).
Цікаво із образливим будь-кого ярликом «сліпці»: прихильники цієї церкви продовжують вважати всіх своїх прихожан, певне, тюхтіями й недоумками, які без порад «батюшок» не годні самостійно мислити чи приймати якісь важливі рішення.
Куди серйозніше слід сприймати такі, висловлені прилюдно, сентенції о. Гуги (стиль автора збережено):
«Не провокуйте мене…Я до вас не мішаюся, а якщо будете мене повчати – то й я не мовчатиму! Повірте, за 20 років мого життя в Лосинівці я багато чого можу цікавого розповісти!».
Цілком очевидно, що «батюшка» в своїх емоціях таки пребрав міру. Бо в такому необдуманому посилі вбачається натяк на деталі таїни сповіді, на компромат про тих, хто «вмішується»…
Дозволю собі останній приклад, хоча маю їх добру копу.
Марія Олізар на допис у Фейсбуці землячки Лідії Петрик ставить їй запитання: «Яка країна напала на незалежну Україну?! Боротьба не проти Бога, а з Богом проти демона…». Відповідь отримала не від пані Марії, якій адресувалося це питання, а знову ж від «всевидячого» отця Гуги. Відповідь категорична й рішуча, я б навіть сказав, – шокуюча уяву стороннього : «Так, пішла геть з моєї сторінки, бо я зараз направлю куди слід! Про Бога вона, бачите, згадала! Недавно язичництво проповідувала, а тапер увєровала…, у патріотів перефарбувалася».
Якому священнику властива така лексика?
Усе, що тут цитувалося, мовлене о. Гугою не в храмі, не з церковного амвону, а… зі сторінок фейсбуку.
Перше питання, яке напрошуються по прочитанні таких одкровень священнника в мережах:
- Чи може така лексика бути властивою священнику освіченому, інтелігентному розважливому, начитаному, культурному?
Відповідь категорично однозначна: таки ні! Це ж лексика більше пасує шарлатану, маніпулятору, інтригану, недовченому старшокласнику, також фейлетоністу та памфлетисту. І аж ніяк не особі з духовною освітою, наближеною до Бога.
Друге питання:
- А чому так самовпевнено, виклично, зневажливо до простих людей веде себе цей священник?
Однозначної відповіді немає. Але видається на те, що так йому дозволяє місцева влада. Ба більше, вона часто таких боїться, безумовно слухає й потакає.
Є підстави схилятися до такого твердження ще й тому, що наяву сліди московських церковників у питаннях про перейменування топонімів у рамках останнього етапу дерусифікації України. Йдеться не лише про цю громаду, а й цілий краєві. Але саме в цьому, лосинівському, випадку автор цих рядків на власному досвіді пересвідчився остаточно, що в багаторічні й боротьбі зі своїми ідеологічними опонентами отець Гуга вдається до не раз уже ним випробуваних маніпулятивних технологій.
Про це – нижче.
Як зденаціоналізовують українську ментальність
Днями у підопічні Лосинівці старостинські округи було спущено рекомендації «із центру» про те, як слід перейменовувати останні сільські вулиці з комуно-російськими назвами. Ніби за вказівною невидимої палички, усі нинішні Гагаріна, Горького, імена інших совєтських лжегероїв «експерти» з Лосинівки мають тепер називатися так: Липові, Зелені, Каштанові, Квіткові, Веселі, Щасливі. І це не лише в Лосинівці, а й в Данині, Шатурі, Гармащині, Степу, Галиці…
Направду, оторопів, коли познайомився з таким рішенням керівництва громади. Вирішив долучитися до стрічки обговорення у Фейсбуці данинської спільноти. Адже як авторові двотомника «Село», як ініціатору повернення Данині історичної назви (із тричі погвалтованих московітами назв Даніно, Данино, Данине), мені й тепер небайдужа доля мого рідного села.
Виявляється, короткий відгук на ФБ данинської групи про процес перейменування вулиць у Лосинівській громаді, де імена колишніх совєтських лжегероїв хтось пропонує поміняти на абстрактні, однакові і для Данини, Шатури, Грамащини, і для інших сателітів Лосинівки топоніми – каштанові, зелені, щасливі веселі, так обізлив священника московської церкви. Його, певне, обурило, як я посмів із Києва нагадати землякам про назви патріотичні, які формують стрижень нації, і прохав не підтримати промосковські, які подобаються хронічно зденаціоналізованій владі та московським попам. Бо таке й веде громаду до «денацифікації» українців – втілення давньої мрії путіна і путіністів. Ось цитата з мого зверення до данинців:
«Як жаль, що в ментальності земляків, особливо тих, хто "при владі", майже нічого не змінилося. Лиш би як, аби не повертати в свідомість селян імена справжніх національних героїв, які формували дух нації. Саме такі імена москва десятиліттями забороняла, компрометувала… Скількох же ще наших мають убити московити, щоб дійшло... Уже ж доведено, що це московські прийоми, що це вказівки "невидимої руки". Адже по всій східній Україні колишні головні вулиці стали однаковими - ЦЕНТРАЛЬНИМИ, а бічні - зеленими, медовими, квітковими... Задувавалися- ЧОМУ??? І т так зване громадське обговорення - чиста формальність, від лукавого. Знову московські попи "керують", знову своїм дурманом окутали начальство . А вихована колоніальною владою місцева інтелігенція - ті ж учителі, як завжди - німують. Допоки?»
Вивляється, цей мій пост відразу «промоніторив» отець Гуга і поки на сторінці мешканці села звично сперечалися в цім питання, він швидко настрочив «компромату», тепер уже на київського професора, будучи знайомим з ним всього лиш один день.
Наведу в лапках короткі оціночні «витяги-цитати» моєї особи: «ваш славнозвісний професор…» (це звернення Гуги до данинців - М.Т.) «перестрів мене», «втерся в довіру», «випрошував у мене архівні документи», «отримав, що йому потрібно», «дана особа», «ця невдячна особа», «новоспечений “друг”», «кагалував щойно прибулий з Києва професор Тимошик», «він сперечався з співробітницями архіву», «він вибігав, телефонував, погрожував і що тільки їм не робив», «знесилений професор підсів до мене», «така вона людська невдячність».
Що ж тут правда, а що вигадка?
Як журналіст і вчений із 45 стажем, посмію запевнити: все пересмикнуто, сфальшовано, гіперболізовано й подано з претензією під напівправду.
Як таке може дозволяти собі таке священик? До того ж, не кореневий, як у Данині, а приїжджий здалеку.
Спробую коротко про це. Але на початку – про обставини моєї першої (і останньої) зустрічі з цим священником.
Про три маніпуляції «батюшки»
Було то на початку 10-х років, у Чернігові, в обласному архіві. Тоді керівництво Чернігівської єпархії МП посилало туди своїх молодих священиків збирати архівні документи з історії церков. Хотіли видати власну історію церков у області. Певно, з тієї задумки нічого не вийшло, бо книг про це не бачив, лиш тримав у руках пізніше брошуру о. Гуги «Православна Лосинівка». Відверто скажу: тенденційна за змістом і агресивна щодо УАПЦ та прихильників незалежної від москви Української церкви (з подачі автора тієї брошури всі, хто не в мп – то «раскольнікі» і «самосв’яти»). Моя ж поява в тому архіві була викликана особистим бажанням написати чесну і правдиву, оперту на архівних документах, історію українського села, зосібно й Данини, Лосинівки та інших сіл цілої округи.
У ті роки заступниками директорів обласних архівів національно кастрована київська влада продовжувала призначати так, як і в совєтські часи, – здебільше росіян і україноненависників (як свого часу і других секретарів обкомів партії). Ціль тих «смотрящіх» - вичисляти з тем дослідників «національно стурбованих» і не видавати таким нічого із колишніх закритих спецфондів. Я натрапив у той приїзд саме на таку начальницю і опинився саме в такій категорії дослідників. За півдня марнування часу мені із замовлених 10 справ не видали жодної. Трафаретна відповідь «не можєм видать, дєла в рємонтє» мене об’єктивно не влаштовувала.
Опрацювавши до того за темами одноосібно написаних низки монографій і підручників десятки інших архівів у інших областях і за рубежем, я добре знав права дослідника і обов’язки архівістів. Звідси моя напористість і вимогливість щодо видачі замовлених справ, і моя принципова розмова, яку Гуга подав як «сперечання, бігання, погрожування». Та нехай – то на його совісті.
До речі, того літа для праці в архіві я потратив свою місячну відпустку. І все про чернігівські порядки детально описав невзабарі у своїй розлогій статті «Концентраційні табори української правди». Її без скорочень подала авторитетна на тоді газета «День» та передрукував аналітичний всеукраїнський портал «Детектор Медіа». І те подіяло. Справи, які мені раніше не видавали, – я отримав. Незабаром відмінили і плату за видачу документів. Для тих, хто цим зацікавиться, подаю посилання на ту резонансу статтю, за яку мені ніколи не буде соромно. (Тимошик М. «Концентраційні табори» української правди: Чому в діяльність важливої державотворчої сфери – архівної – терміново повинна втрутитися нова українська влада? Детектор медіа. 2014. 4 трав. URL: https://detector.media/withoutsection/article/93294/2014-05-04-kontsentratsiyni-tabory-ukrainskoi-pravdy/ )
Нехай прискіпливий читач віднайде в цій статті те, що пересмикнув і гіперболізував на свій розсуд о. Гуга. Отож, це йшлося про першу його маніпуляцію.
Маніпуляція друга. Про «втерся в довіру», «випрошував», «невдячний» тощо. Так, я чемно попросив того дня у нового знайомого, земляка з Лосинівки, який уже не перший день працював у тому архіві, поділитися деякими фотокопіями документів, які він раніше віднайшов по Данині. У нормальних дослідників це поширена практика. Так, він поділився кількома. Всі інші за місяць пошуків віднайшов сам. Як самостійно перелопатив і десятки томів «Черниговских Епахіальных Известий», де були вміщені в різні роки тексти данинських священників прот. Скорини та прот. Огієвського. Мій двотомник «Село», що побачив світ 2017 р., має загалом понад тисячу сторінок. Звісно, що ті кілька документів, отримані від Гуги, не витягували навіть на один параграф двотомника. Щодо моєї невдячності – теж явна неправда. Дякував телефоном, електронним листуванням. Раз таки заїхав у ті роки до лосинівської церкви, щоб подякувати особисто, але «батюшки» не застав. І він знає про той мій приїзд. То ж навіщо пересмикувати про невдячність? Для чого брехати на люди? Скомпрометувати в очах земляків професора? Пізніше, коли прочитав його брошуру, передумав дякувати. Вже тоді побачив в особі о Гуги ідеологічного опонента.
Маніпуляція третя. Про мою нібитото непослідовність, бо «закликаю перейменувати одну з данинських вулиць на честь такого ж "московського попа" Петра Огієвського». Знову ж пересмикування. І незнання історії. Данинці мали би шанувати цю особистість не як «московського попа», а як ревного українського патріота, письменника, журналіста, який прожив у Данині понад 20 років, сформувався як особистість і як письменник. Байки якого (не гірші Л.Глібова) нині включені до шкільної та університетської програми. Провід же московської церкви вважав Огієвського сепаратистом і українофілом, отож, небезпечним, тому й прибрав із Данини.
Певне, цих прикладів досить, хоч тема сповна не вичерпана.
На що заслуговують ті, хто залишився у церкві країни-агресора?
Ображається о. Гуга, що його називають «московським попом».
А на що заслуговують ті, хто служить у церкві країни-агресора?
Очільник тієї церкви благословляє війська рашистів знищувати українців, як націю, їхню мову, культуру. І ми що - маємо, як вівці, мовчати? Бо батюшка брехню видає за правду?
Кожна притома людина, якщо вона їсть український хліб, не може нині, коли Україна стікає кров’ю, демонструвати свою причетність до «русского міра» і до осібного його прояву – упц мп. Як би не обманювали московські і промосковські попи своїх вірних, що вони служать «Богу і вєрє родітєлєй» і що до мп їхня церква не має стосунку, – це той же обман і маніпуляції. І їх не прикриєш ні «допомогою фронту», ні роздачею подачок селянам у час окупації.
Уже на юридично-правовій основі авторитетними членами спеціально створеної державної комісії доведено й покладено на столи найвищих урядових посадовців однозначний вердикт: упц мп – структура московська.
Все. Крапка.
Будь-які інші спроби заговорити суть проблеми – ті ж маніпуляції. І їм вірять усе менше українців.
Переглядаючи мережеву сторінку «Лосинівка для всіх», звернув увагу на пост шановного Віктора Литовченка. Виявляється, багато лосинівців думають інакше, ніж у підконтрольних групах священника Гуги. Вони оцінюють його публічні висловлювання як риторику московського пропагандиста. Ось думка Viktor Lytovchenko: «Особисто для мене подібні висловлювання з уст священника є неприйнятними. Це риторика російського пропагандиста, який не поважає все українське, готовий маніпулювати фактами задля поширення власних наративів».
Суголосним є відгук Oksana Olizar: «В цього попа вже всі були присвячені «неугодніками» на його сторінці у фейсбуці, тому це не дивно. Звісно, крім, його прихожан. Завтра напише, що Ви «безбожник» і він в селі живе з «вовками та сліпими вівцями» (хто стежить, той зрозуміє: був допис про вівців та вовків)… Одним словом одна маніпуляція без якої наші «сусіди» не можуть жити».
Чесно і переконливо сказано.
Ще одна важлива деталь. Зазомбовані цією церквою вірні зазвичай відзначаються нетерпимістю, агресивністю, несприйняттям думки інших. Свіжий приклад із даниської стрічки, позначеною присутністю тексту о. Гуги. Ось фраза в мій бік такої собі Наталья Филипенко : «Ты кого називаiш "московским попом " !!?? Нашого батюшку !!??».
В яку школу ходила та товаришка? Звідки така в Лосинівці? З такою мовою? І звідки в неї така агресивність? Чи не від таких батюшок?
Тішуся, що серед сучасних данинців знайшлася особистість, яка різко поставила цю промосковську товаришку на місце. Це – мій сусід по Шинковій Сергій Шимко. Ось витинка із його посту: «…І ще: ті особи, в яких прізвище та ім'я написані московським "язиком", взагалі не мають права щось писати, висловлювати свої думки в групі».
Браво, юний земляче, – краще не скажеш.
Висновок цього тексту такий: не біймося московських попів. У них немає майбутнього в українській Україні. Їхній час пройшов. Все більше й більше українців знімають полуду московського павутиння з очей. Усе більше районів центру і заходу України повністю звільняються від московських церковних лещат.
Тривалий час взірцем агресивної поведінки московських попів в українській глибинці слугувала нестандартна, схожа на вседозволеність, поведінка колишнього намісника Києво-Печерської лаври митрополита Павла, прозваного в народі за його любов дорогих авто «Пашею-мерседесом». Тепер від під слідством.
Дивно те, що таку поведінку стали копіювати деякі найбільш ревні захисники мсковського православ’я в українських селах. Однак, тішить, що відповідні органи рішучіше взялися останнім часом виводити на чисту води тих, хто прикриваючись рясою і кадилом, по-своєму інтерпретує криваву війну росії проти України, затуманює мізки українців московськими наративами. Днями Голова СБУ повідомив про 73 провадження і 22 вироки відносно священнослужителів. Це головно ті, хто створював та розвивав мережі російської агентури, яких названо в цій інформації «справжніми гадючниками».
Гадаю, ця інформація має остудити голови багатьох релігійних повчальників і нетерпеливців на місцях до іншої думки в середовищі вірних.
Втім, багато громад на нашій Чернігівщині традиційно вичікують. Радію за Носівку, Галицю.
Переконаний: дійде черга й до Данини і Шатури, до дорогої моїй дитячій і юнацькій пам’яті Лосинівки – колишнього райцентру Данини-Шатури. В моєму двотомнику «Село» - так багато про неї невідомих досі архівних сюжетів. Вона ж віддавна мала дворянську шляхетність, козацьку вдачу й національну сутність.
Що з нею сталося нині?
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Київ - село Данина Ніжинського району
| Читайте також |
| Коментарі (0) |