Назарчикова подушечка

У перші дні війни в селі об’явили про збір теплих речей для нашої армії. Син ще тоді був удома, то заходився пакувати ковдри, що лежали у його шафі, а я передивлялася теплі речі. Під руки весь час попадала маленька подушечка, яку торік купила онуку Назарчику в Харківському книжковому видавництві «Клуб сімейного дозвілля» – їхні працівники регулярно «діставали» своїм: «У нас спеціально для вас є цікава пропозиція…» Того разу я купила подушку. Вона виявилася подушечкою, значно меншою, ніж заявлено, але м’якенькою і зручною. Онук відразу облюбував її і кожного разу, коли приїжджав, спав лише на ній. І ось ця подушечка, буквально лізла мені перед очі. Я поклала ї її до відібраних теплих речей. «Мамо, ну нащо? – обурився син. – Кому на війні потрібна твоя подушечка!»
– Ти запакуй, – попросила я, – не згодиться, то викинуть. А, може, танкіст покладе під голову, коли матиме хвилинку відпочинку. Чи й так згодиться комусь в підголів’я, або й не в підголів’я.
Син, хоча й «зі скрипом», та запакував. І ось учора телефонує:
– Мамо, ти знаєш, на чому я спав сьогодні?
– Певно, на кулаці, – радію, що чую його голос.
– Не на кулаці. А на Назарчиковій подушечці.
– Що?
– От тобі й «що?». Сьогодні після важкої роботи, (спасибі Езопу, за його мову) у нас був перепочинок. Тут трохи машинок нових з’явилося – я заліз у кабіну одніє, бо холодно, а водій мені подає подушечку, точно таку, як ти передала, хоча вже й засмальцьовану. Каже: «Поклади під голову. Вона хоч і маленька, та дуже зручна. То нічого, що така - знаєш, скільки хлопців на ній переспало…».

Валентина Мастєрова