Назад, до комунізму?
Ось уже кілька тижнів на сторінках ЗМІ Менського району точиться жвава дискусія навколо історичного рішення Менської міськради. Що ж такого доленосного наприймала сесія міськради та її мер — ще недавно соціаліст-капіталіст, а нині — просто міський голова Федір Фесюн? Може, якусь інвестицію залучено і завдяки їй додасться робочих місць та більше менян зможуть заробляти собі на хліб на підприємстві, а не торгувати ягодами й овочами на базарі? Чи, може, всі дороги відремонтували, сміття вивозять вчасно? Якби ж то! У міської влади набагато ширший розмах, бо замахнулася вона на суто ідеологічну справу: будівництво алеї героїв комуністичної епохи.
Навіщо такий об’єкт у незалежній Україні, чи, може, хтось епохи переплутав і вважає, що режим Януковича продовжує політику Леоніда Брежнєва? Давайте проаналізуємо цю ситуацію в історичному ракурсі.
Дошка героїв і дошка пошани
У 70–80-их роках минулого століття біля Менського райвиконкому стояли два «стратегічні» для влади об’єкти: дошка Героїв Соціалістичної Праці і Дошка Пошани. На всіх зібраннях компартійна верхівка не втомлювалася підкреслювати, що Менщина — батьківщина 22-ох Героїв соцпраці, трьох Героїв Радянського Союзу і одного повного кавалера ордена Слави. Щодо бойових відзнак Героїв, то тут сумнівів немає — здобуті вони були ціною крові і життя воїнів.
Інша справа — Герої Соціалістичної Праці. Мабуть, люди, які отримали це найвище в СРСР почесне звання, заслуговували на нього. Але ж так само після війни героїчно трудилися десятки тисяч жителів району, а не лише ланки, які вирощували кок-сагиз. Про таку культуру нині майже ніхто і не знає. А це рослина, з якої виготовляли природний каучук. Цей матеріал був стратегічно важливим для оборонної промисловості та народного господарства. До речі, в селі, де нараховувалось найбільше гоксагизових героїв, був такий випадок: на колгоспних зборах одна жіночка щиро заявила: «Спасибі, Сталіну-грузину, що обув нас у резину», за що отримала 10 років ув’язнення, і більше в селі її не бачили. Серед героїв соцпраці також були відомі механізатори і Перший секретар райкому партії — район у соцзмаганні був попереду інших. Коли ж винайшли штучний каучук, потреба в кок-сагизі відпала.
На районну Дошку Пошани вміщували портрети кращих робітників, колгоспників, представників інтелігенції. Оновлювалася та дошка щороку. Дуже багато було мороки організаторам тієї справи. Передовики, зайняті роботою, не рвалися фотографуватись — доводилося по кілька разів нагадувати, просити.
Цілком резонно, що після розпаду СРСР дошки героїв та дошки пошани були демонтовані як яскраві атрибути комуністичної епохи. А разом з ними й так звана наочна агітація із гаслами типу: «Партія — розум, честь і совість нашої епохи», «Наша мета — комунізм!», «Хай живе великий Ленін!». Подекуди були й такі лозунги, які нічого не значили, типу: «Шире шаг!», «Выше ногу!». Недарма ж у пострадянські часи висміювалися ці лозунги та гасла навіть у віршованій формі: «Нам сонця не треба, нам партія світить!», «Нам хліба не треба — роботу давай!».
Помпезна агітація в незалежній Україні
Уже в роки незалежності в передвиборчий період почала з’являтися інша наочна агітація. Хтось на неї не звертає увагу, когось вона відверто дратує, когось надихає на нові капіталістичні звершення. Тепер уже лозунги розміщують не лише на стінах будинків, а на величезних помпезних біг-бордах. Як правило, з фотографією того, хто проповідує мудру думку. Згадаймо обіцянки типу: «Поліпшення життя вже сьогодні» (дивлячись чийого), «Почую кожного», «Вона працює» тощо.
Валерій МАГУЛА
Скорочено. Повністю -- в газеті "Сіверщина".
| Читайте також |
| Коментарі (0) |