Народна самооборона ...перед вибором
…24 лютого 2022 року у Сумах, як і на багатьох інших прикордонно-прифронтових територіях, виявилося, що ворог вже прийшов, а рідна влада й силовики – накивали п’ятами. Поки влада закликала сидіти вдома і не розганяти паніку, а народ на місцях роздуплявся, що й до чого, виявилося, що багатьом і тікати вже пізно. А багато кому – й нема на чому, куди і як. Учасники АТО, різноманітні проукраїнські активісти і громадські діячі швидко допетрали, що їх чекає «зачистка» і знищення. Тож люди вийшли захищати себе і свої родини…
Хто зміг дивом отримати автомата – той був щасливчиком. Бо більшість озброєних могли похвалитися тільки мисливськими двухстволками, а решта сподівалася зупинити танки «коктейлями Молотова», вилами, сокирами і просто голими руками. По суті, ці люди обрали для себе смерть. І багато хто дійсно загинув, як от самооборонці в Херсоні, розстріляні на центральній площі міста…
Однак, зраджені і кинуті напризволяще, українці зуміли самоорганізуватися і всі гуртом, дорогою ціною таки зупинили ворога. І це, на мою думку, було не просто спалахом патріотизму чи випадковим збігом обставин, а проявом глибинної суті українськості як такої.
В чому тут справа?
ПО-ПЕРШЕ, така всенародна, масова організація характерна для демократичних суспільств. Раби чи безправне «насєлєніє» навіть не думають чинити спротив будь-якому завойовнику. Навпаки, часто підневільний люд сприймає іноземне вторгнення як можливість поквитатися з місцевими панами і глитаями за всі кривди і образи, які змушений був терпіти до цього. (Міфи про всенародну партизанську війну російських кріпаків проти Наполеона – це лише міфи, бо насправді партизанили, як правило, спеціальні загони регулярної армії).
Що характерно, українці не мали власної держави протягом століть і звикли вважати будь-яку владу над собою чужою та ворожою. І навіть 30-літня незалежність сучасної України цього не змінила, бо ті, хто став владою, і не думали будувати країну для всіх, а лише гребли під себе все, до чого могли дотягнутися, наживаючись в першу чергу на «пересічних» українцях. ПриХватизація, тарифи, «ринок газу», податкова, судова і правоохоронна система, зрештою, правила проведення виборів писалися для того, щоб панівний клас і далі міг панувати і багатіти, а не для блага широких народних мас. Тим не менше, українці взялися за зброю чи за те, що ту зброю нагадувало, – і стали до бою. Цей факт надихає: можливо, нарешті ми, як спільнота, почали вважати нашу державу своєю власною, а значить, маємо шанс і на подальші системні зміни в усіх сферах життя.
ПО-ДРУГЕ, щось подібне ми вже проходили і не раз. Найяскравіший приклад – визвольні змагання часів Хмельниччини, коли, за словами одного з літописців, «покозачилася вся Україна». Цікавий віислів потребує розшифровки. Коли вогнепальна зброя, кулі і порох стали доступні широким масам, то самопал урівняв селянина із професійним воїном-шляхтичем, чий кінь і спорядження коштував як хутор чи й ціле село. А разом із зброєю селяни отримали і громадянські права, і можливість захищати свою власність. Загалом, класичний громадянин ще античного зразка – це особисто вільний чоловік, який володів зброєю, власністю і правом обирати та бути обраним.
Однак, такий поворот сюжету не дуже сподобався козацькій старшині, яка, скинувши польське панування, швидше прагнула сама стати панами, поділити землю і мати холопів. Та спосіб війни, де піхотні маси стали царицею полів, вимагав рахуватися з інтересами цих піхотинців. Крім того, «наїхати» на селянина із самопалом було важче, ніж на того ж селянина, але озброєного максимум вилами… Тож старшина почала шукати сторонню силу, яка б допомогла їй запаніти, і бігали то під Московьский «дах», то під турецький, то під польський… Закінчилося все трагічно: Руїна поховала історичний шанс українців створити модерну націю, як це зробили багато інших народів Європи у той час.
Дуже схожі події відбувалися й у 1918-1922 роках, але повстанські рухи «в низах» впали в гріх отаманщини, а претенденти на верховну владу з отаманами домовитися не змогли чи не схотіли…
Тим не менше, волелюбність, незалежність і низова самоорганізація споконвіку притаманні українцям. Зрештою, ще з кіммерійських часів у степу і лісостепу Північного Причорномор’я не дуже прижилося рабство. Невільник просто міг взяти хазяйського коня – і шукай вітра в полі. В міфології зберігся той факт, що кордони «україни» проводили плугом – краяли землю, відділяючи своє від чужого, і цим у нас займалися не князі чи царі, а прості люди. Так, Змієві вали, перемігши і запрягши в плуга Змія, проорав чи то кожум’яка, чи то коваль… Не дивно, що в нас дуже довго жили традиції народного віча, яке мало право обрати або прогнати князя, а потім козаки обирали і скидали гетьманів…
ПО-ТРЕТЄ, верховна влада традиційно вбачає в самоорганізації громадян-воїнів конкурента, опонента і навіть ворога. Про це трішки сказано було вище. А що зараз? Що робилося, те й робиться. Посилення кримінальної відповідальності вояків за «невиконання наказу», суттєве обмеження їх політичних прав – це все реакція панівного класу на те, що прості гшромадяни виявилися здатними не тільки жити без її, влади, «мудрого керівництва», а й захищатися від зовнішнього ворога. Йдеться не тільки про порушення державної монополії на насильство, а й про перехід обо’язку збройного служіння спільноті від обмеженого числа «еліти» до широких народних мас. Слідом за цим, як це було не раз в історії різних країн світу, і політичні права мають перейти від одних до інших. Зокрема, у Франції і в Російській імперії дворяни спочатку здихалися обов’язкової військової служби, а через якийсь час втратили владу, власність і саме життя.
Насильницька, показово-свавільна мобілізація, так зване «полювання на чоловіків» в Україні також, очевидно, має на меті приниження ролі військових, щоб ніхто не думав, що солдат і офіцер – це еліта і вільні люди, а безправні раби.
Чому так? Та дуже просто. Люди, які зуміли самостійно, без участі влади об’єднатися і захистити себе від зовнішнього ворога, завтра так само зможуть захистити себе від нечесних тарифів на газ, електрику і опалення, від свавілля контрольно-перевіряючих органів і правоохоронців, від корупційного і неефективного (для суспільства) державного і місцевого управління тощо.
А ТЕПЕР – ВИБОРИ!
Як писав давньоримський історик Тацит, в часи громадянських заворушень навіть один чоловік, якщо він зухвалий і рішучий, може змінити багато чого. Московське вторгнення змусило наше населення, наших хуторян і «мояхатаскрайників» рятувати себе традиційним прадідівським способом – через самоорганізацію, висуваючи з-поміж себе отих зухвалих і рішучих людей. При цьому лави ЗСУ змогли увібрати в себе далеко не всіх таких самооборонців. Одних не пустив вік і стан здоров’я, інші не бачать сенсу віддаватися у «воєнне рабство» або мають інші причини не йти у регулярну армію. Та виявивши одного разу готовність ціною власного життя зупинити ворога, ці люди нікуди не поділися і не забули як того, що робили вони, так і того, що робила і НЕ робила влада.
Від вимушеної збройної самооборони до політичної самоорганізації, від усвідомлення необхідності захистити свої родини і будинки від зовнішнього ворога до усвідомлення власних економічних, соціальних і політичних інтересів – один крок.
Цікаво, що назва «народна самооборона» була вже щонайменше двічі використана в політичній історії сучасної України: УНСО на початку 1990-х і проект, очолений Юрієм Луценком у 2007 році. УНСО особливих успіхів в політиці не добилася, хоча мала низку своїх нардепів та громадських діячив, досить активно діяла аж до закінчення Майдану-2013/14 років і частково трансформувалася в новий рух і партію – «Правий сектор». «Народна самооборона» Луценка завдяки хорошому фінансуванню і організації планово перетворилася на політичний блок «НУНС» як «президентська партія» В.Ющенка і виграла вибори у 2007 році.
Нині ж, у переддень старту чергової виборчої кампанії, ба, навіть перед початком нового великого політичного сезону, який потенційно може (і повинен!) радикально змінити політичні розклади в Україні, помноживши на нуль більшість старих політичних еліт, у політичної «самооборони» значно більше шансів на успіх. Адже на порядки зросла кадрова і електоральна база «самооборонців». Від Харкова і Сум до Києва і Львова хто не стояв на блок-посту з берданкою, той розливав коктейлі Молотова, будував барикади, забезпечував своїх захисників – рідних, близьких, друзів, сусідів – харчами, одягом, спорядженням. Сотні тисяч людей одночасно відчули страх, коли прийшов ворог, а влада і силовики втекли, потім зрозуміли, що захистити себе вони можуть тільки своїми силами, а згодом, коли гуртом виявилося і рашистів бити можна, усвідомили силу своєї єдності. Це дуже сильні емоції. Як тільки у цих людей з’явиться лідер, трохи фінансів і хоч якась організованість в масштабах країни – вони зможуть змінити все.
Сергій МОША
Хто зміг дивом отримати автомата – той був щасливчиком. Бо більшість озброєних могли похвалитися тільки мисливськими двухстволками, а решта сподівалася зупинити танки «коктейлями Молотова», вилами, сокирами і просто голими руками. По суті, ці люди обрали для себе смерть. І багато хто дійсно загинув, як от самооборонці в Херсоні, розстріляні на центральній площі міста…
Однак, зраджені і кинуті напризволяще, українці зуміли самоорганізуватися і всі гуртом, дорогою ціною таки зупинили ворога. І це, на мою думку, було не просто спалахом патріотизму чи випадковим збігом обставин, а проявом глибинної суті українськості як такої.
В чому тут справа?
ПО-ПЕРШЕ, така всенародна, масова організація характерна для демократичних суспільств. Раби чи безправне «насєлєніє» навіть не думають чинити спротив будь-якому завойовнику. Навпаки, часто підневільний люд сприймає іноземне вторгнення як можливість поквитатися з місцевими панами і глитаями за всі кривди і образи, які змушений був терпіти до цього. (Міфи про всенародну партизанську війну російських кріпаків проти Наполеона – це лише міфи, бо насправді партизанили, як правило, спеціальні загони регулярної армії).
Що характерно, українці не мали власної держави протягом століть і звикли вважати будь-яку владу над собою чужою та ворожою. І навіть 30-літня незалежність сучасної України цього не змінила, бо ті, хто став владою, і не думали будувати країну для всіх, а лише гребли під себе все, до чого могли дотягнутися, наживаючись в першу чергу на «пересічних» українцях. ПриХватизація, тарифи, «ринок газу», податкова, судова і правоохоронна система, зрештою, правила проведення виборів писалися для того, щоб панівний клас і далі міг панувати і багатіти, а не для блага широких народних мас. Тим не менше, українці взялися за зброю чи за те, що ту зброю нагадувало, – і стали до бою. Цей факт надихає: можливо, нарешті ми, як спільнота, почали вважати нашу державу своєю власною, а значить, маємо шанс і на подальші системні зміни в усіх сферах життя.
ПО-ДРУГЕ, щось подібне ми вже проходили і не раз. Найяскравіший приклад – визвольні змагання часів Хмельниччини, коли, за словами одного з літописців, «покозачилася вся Україна». Цікавий віислів потребує розшифровки. Коли вогнепальна зброя, кулі і порох стали доступні широким масам, то самопал урівняв селянина із професійним воїном-шляхтичем, чий кінь і спорядження коштував як хутор чи й ціле село. А разом із зброєю селяни отримали і громадянські права, і можливість захищати свою власність. Загалом, класичний громадянин ще античного зразка – це особисто вільний чоловік, який володів зброєю, власністю і правом обирати та бути обраним.
Однак, такий поворот сюжету не дуже сподобався козацькій старшині, яка, скинувши польське панування, швидше прагнула сама стати панами, поділити землю і мати холопів. Та спосіб війни, де піхотні маси стали царицею полів, вимагав рахуватися з інтересами цих піхотинців. Крім того, «наїхати» на селянина із самопалом було важче, ніж на того ж селянина, але озброєного максимум вилами… Тож старшина почала шукати сторонню силу, яка б допомогла їй запаніти, і бігали то під Московьский «дах», то під турецький, то під польський… Закінчилося все трагічно: Руїна поховала історичний шанс українців створити модерну націю, як це зробили багато інших народів Європи у той час.
Дуже схожі події відбувалися й у 1918-1922 роках, але повстанські рухи «в низах» впали в гріх отаманщини, а претенденти на верховну владу з отаманами домовитися не змогли чи не схотіли…
Тим не менше, волелюбність, незалежність і низова самоорганізація споконвіку притаманні українцям. Зрештою, ще з кіммерійських часів у степу і лісостепу Північного Причорномор’я не дуже прижилося рабство. Невільник просто міг взяти хазяйського коня – і шукай вітра в полі. В міфології зберігся той факт, що кордони «україни» проводили плугом – краяли землю, відділяючи своє від чужого, і цим у нас займалися не князі чи царі, а прості люди. Так, Змієві вали, перемігши і запрягши в плуга Змія, проорав чи то кожум’яка, чи то коваль… Не дивно, що в нас дуже довго жили традиції народного віча, яке мало право обрати або прогнати князя, а потім козаки обирали і скидали гетьманів…
ПО-ТРЕТЄ, верховна влада традиційно вбачає в самоорганізації громадян-воїнів конкурента, опонента і навіть ворога. Про це трішки сказано було вище. А що зараз? Що робилося, те й робиться. Посилення кримінальної відповідальності вояків за «невиконання наказу», суттєве обмеження їх політичних прав – це все реакція панівного класу на те, що прості гшромадяни виявилися здатними не тільки жити без її, влади, «мудрого керівництва», а й захищатися від зовнішнього ворога. Йдеться не тільки про порушення державної монополії на насильство, а й про перехід обо’язку збройного служіння спільноті від обмеженого числа «еліти» до широких народних мас. Слідом за цим, як це було не раз в історії різних країн світу, і політичні права мають перейти від одних до інших. Зокрема, у Франції і в Російській імперії дворяни спочатку здихалися обов’язкової військової служби, а через якийсь час втратили владу, власність і саме життя.
Насильницька, показово-свавільна мобілізація, так зване «полювання на чоловіків» в Україні також, очевидно, має на меті приниження ролі військових, щоб ніхто не думав, що солдат і офіцер – це еліта і вільні люди, а безправні раби.
Чому так? Та дуже просто. Люди, які зуміли самостійно, без участі влади об’єднатися і захистити себе від зовнішнього ворога, завтра так само зможуть захистити себе від нечесних тарифів на газ, електрику і опалення, від свавілля контрольно-перевіряючих органів і правоохоронців, від корупційного і неефективного (для суспільства) державного і місцевого управління тощо.
А ТЕПЕР – ВИБОРИ!
Як писав давньоримський історик Тацит, в часи громадянських заворушень навіть один чоловік, якщо він зухвалий і рішучий, може змінити багато чого. Московське вторгнення змусило наше населення, наших хуторян і «мояхатаскрайників» рятувати себе традиційним прадідівським способом – через самоорганізацію, висуваючи з-поміж себе отих зухвалих і рішучих людей. При цьому лави ЗСУ змогли увібрати в себе далеко не всіх таких самооборонців. Одних не пустив вік і стан здоров’я, інші не бачать сенсу віддаватися у «воєнне рабство» або мають інші причини не йти у регулярну армію. Та виявивши одного разу готовність ціною власного життя зупинити ворога, ці люди нікуди не поділися і не забули як того, що робили вони, так і того, що робила і НЕ робила влада.
Від вимушеної збройної самооборони до політичної самоорганізації, від усвідомлення необхідності захистити свої родини і будинки від зовнішнього ворога до усвідомлення власних економічних, соціальних і політичних інтересів – один крок.
Цікаво, що назва «народна самооборона» була вже щонайменше двічі використана в політичній історії сучасної України: УНСО на початку 1990-х і проект, очолений Юрієм Луценком у 2007 році. УНСО особливих успіхів в політиці не добилася, хоча мала низку своїх нардепів та громадських діячив, досить активно діяла аж до закінчення Майдану-2013/14 років і частково трансформувалася в новий рух і партію – «Правий сектор». «Народна самооборона» Луценка завдяки хорошому фінансуванню і організації планово перетворилася на політичний блок «НУНС» як «президентська партія» В.Ющенка і виграла вибори у 2007 році.
Нині ж, у переддень старту чергової виборчої кампанії, ба, навіть перед початком нового великого політичного сезону, який потенційно може (і повинен!) радикально змінити політичні розклади в Україні, помноживши на нуль більшість старих політичних еліт, у політичної «самооборони» значно більше шансів на успіх. Адже на порядки зросла кадрова і електоральна база «самооборонців». Від Харкова і Сум до Києва і Львова хто не стояв на блок-посту з берданкою, той розливав коктейлі Молотова, будував барикади, забезпечував своїх захисників – рідних, близьких, друзів, сусідів – харчами, одягом, спорядженням. Сотні тисяч людей одночасно відчули страх, коли прийшов ворог, а влада і силовики втекли, потім зрозуміли, що захистити себе вони можуть тільки своїми силами, а згодом, коли гуртом виявилося і рашистів бити можна, усвідомили силу своєї єдності. Це дуже сильні емоції. Як тільки у цих людей з’явиться лідер, трохи фінансів і хоч якась організованість в масштабах країни – вони зможуть змінити все.
Сергій МОША
| Читайте також |
| Коментарі (0) |