Нам би треба перевидати Еренбурга

"Я повинен був попередити наших воїнів, що даремно розраховувати на класову солідарність німецьких робітників, на те, що у солдатів Гітлера заговорить совість, не на часі шукати в наступаючій ворожій армії "добрих німців", віддаючи на смерть наші міста і села. Я писав: "Убий німця!";

"(...) серед п'ятидесяти мільйонів жертв другої світової війни нема однієї - фашизму. Він пережив травень 1945 року, похворів, понудьгував, але вижив";

"Ми повинні пам'ятати: фашизм народився від жадібності і тупості одних, від підступності і боягузства інших. Якщо людство хоче покінчити з кривавим страхіттям цих років, то воно повинно покінчити з фашизмом. Якщо фашизм залишать де-небудь на розплід, то через десять або двадцять років знову поллються ріки крові... Фашизм - страшна ракова пухлина, її не можна лікувати мінеральними водами, її потрібно видалити. Я не вірю в добре серце людей, які плачуть над катами, ці удавані добряки готують смерть мільйонам невинних" (із воєнної статті Еренбурга 1944 року);

"Мені здавалося, що в ті роки треба було не створювати літературу, а її захистити - мову, народ, землю".
(Ілля Еренбург. Люди. Роки. Життя. Книга п'ята і шоста. М. 1966).

Нам потрібно було деякі спогадові книги, які виходили в Москві в шістдесятих, наприкінці 80-х зберегти і перекласти українською. До таких належать спогади київських жидів Іллі Еренбурга (1891-1967) та Надії Мандельштам (1899-1980). Вони не імперські, а космополітичні. Таке виховання, яке дозволило вижити цьому народу. Сам Еренбург з приводу власної космополітичности писав таке: "Ми виросли на ідеях ХІХ століття, ненавиділи національну обмеженість, вірили, що кордони доживають свій вік. (...). І раптом я відчув, що є дуже важливе і цупке - земля. Я сидів на московському бульварі. Поряд сиділа жінка з дитиною, некрасива, сумна з безкінечно знайомими мені рисами, вона говорила: "Петрусю, не бешкетуй, пошкодуй мене!..." Я зрозумів, що вона рідна, що за Петруся можна померти. Ідеї, ідеями, але є і це..."

Його спогади про війну - вражають. Бо у війни завжди одне лице - лице смерті, руїни і втрат. Еренбург пише, як спочатку у воїнів не було справжньої ненависти до ворога; як обмежували доступ до інформації; як нічого не могли вияснити із воєнних зведень: ми героїчно воюємо, нас усі підтримують, але ми відступаємо, відступаємо, відступаємо... Еренбург говорить про нетривкі політичні союзи, згадує як при його житті вчорашні союзники ставали ворогами і навпаки, називаючи це політичною кадриллю. Говорить про Сталіна, що тому краще було померти у 1945, тоді б люди забули 1937 і не пов'язували трагедію 37-го із ним, а із Ягодою і Єжовим, пише про зраду генерала Власова...

Ці спогади привідкривають завісу над нинішньою московсько-українською війною.
Вона не тому страхітлива, що гинуть люди - це її апріорний закон. Її страхітливість в тому, що фашизм не був знищений і засуджений; в тому, що в Україні і закордоном є політики і бізнесмени, які прагнуть нажитися на війні; в тому, що зрада плекається всередині країни і зрадникам з великими кошельками потурають Це завжди є. Це завжди повторюється. Спробуйте розказати про це незмінне і жорстоке обличчя війни матерям, які втратили синів. Спробуйте пояснити, що війна - вона така, тут смерть, зрада і користь ходять, взявшись за руки. Три, як рідні сестри...

Євген БАРАН