Національна премія за антиукраїнську антологію

Оскільки указ про нагородження шевченківських лауреатів таки підписаний, повторю дещо з того, про що вже говорили й інші.

Номінація в рубриці «Літературознавство» за збірник текстів (антологію) від випускника російського філфаку і доцента кафедри історії російської літератури, згодом - російської філології (дисертація про творчість Салтикова-Щедріна), активного дописувача до російських журналів - це, звісно, дно. Але цей вибір (і номінанта без будь-яких здобутків у царині української літератури, на відміну від російської, і його праці - не оригінальної літературознавчої концепції, а… збірника літературних пам’яток), вважаю, цілком відповідає суті самоспочилого комітету, зокрема людей без жодних фахових здобутків, які назвалися літературознавцями й переконали інших недалеких у цьому.

Загалом назвати себе критиком чи літературознавцем у нас доволі просто (простіше може тільки «стати» істориком): кожному графоману й дилетанту тут відкрито, головне - голосно кричати про себе. Писати - не обов’язково.

Хоча дехто з моїх колег вже встиг привітати лауреата, дехто висловив серйозні зауваження і щодо змісту збірника, який він уклав, і щодо його якості (принагідно відсилаю до відгуку Ніни Бернадської). А я от думаю, такими темпами у нас невдовзі вручатимуть Шевченківську премію і за шкільні підручники з літератури. За хрестоматії. Корпоративна етика - вона така.

Цікаво й те, що цьогорічний лауреат Шевченківської премії - автор книжки про відомих русофілів Марину та Сергія Дяченків, які писали сценарій до таких російсько-імперських агіток, як «Біла гвардія» за булгаковим, і серіалу під назвою «СССР», що вийшов цьогоріч на державних російських телеканалах. Вікіпедія (а найімовірніше, сам лауреат, який, мабуть, і склав статтю про себе) повідомляє, що він був прийнятий до «творчої майстерні» цього зіркового подружжя, що би це не означало.

Словом, made in Республіка Банана!

Вадим ВАСИЛЕНКО