Моя революція
20 років тому, в ці хвилини я підходив до Майдану Незалежності в Києві. Це був тривожний момент. Від того, що я мав побачити на площі залежало багато. Моя особиста свобода. І свобода цілої нації.
Якщо людей буде мало, режим Януковича швидко перетворить країну на тюрму. А я особисто вже її не уникну. Лише три тижні тому я покинув Чернігівський ізолятор, де пробув 11 днів. У мене була підписка про невиїзд, я не мав права покидати Чернігів. Але не міг не бути тут. Серце країни билося саме на Майдані Незалежності. Влада нахабно сфальсифікувала вибори. ЦВК вже оголосила Януковича президентом. путін вже надіслав вітання. Країна стояла перед вибором - російське ярмо та шлях Білорусі, або Свобода. Все залежало від того, скільки свідомих людей вийде на Майдан. І як довго вони там готові боротися. За Свободу. За Майбутнє. За Україну.
Водій висадив мене біля готелю "Дніпро". Я йшов по Хрещатику з тривогою. Скільки нас? Чи достатньо вийде людей, щоб зупинити режим? Чи готові українці?
Але коли я побачив це море людей, я усвідомив. Це - Революція! Ми вже перемогли.
На Майдані було дуже багато людей, набагато більше, ніж я уявляв в найбільш оптимістичних прогнозах. Сто тисяч, двісті, п‘ятсот? Не має значення цифра, це була повністю заповнена площа, всі прилеглі вулиці та велика частина Хрещатику з обох боків. Це були десятки і десятки тисяч людей, серце яких билося разом. З того моменту у мене не було сумнівів в перемозі.
Я в деталях пам‘ятаю той день. Добратися до Києва - було надзавдання. Я відправив сотні людей з Чернігова, переважно студентів історичного факультету. Не всі добралися. Спочатку в Кіптях зупиняли всі маршрутки, а там, де було багато студентів - повертали додому. Хтось їхав електричкою, багатьох ми відправляли на таксі. Я виїхав останнім, коли організував логістику всієї команди. Їхав на задньому сидінні Волги. На всіх постах лягав, щоб не помітили на контролі. Мене знав кожен поліцейський. «Останній політв‘язень режиму Кучми»
18 жовтня 2004 року до квартири, яку я знімав на 5-ти кутах увірвалися силовики. Мене поклали на підлогу та без присутності адвоката та власниці квартири почали обшук. В цей час на плиті варилися пельмені. За кілька хвилин у плиті «знайшли» бомбу. 576 грам тротилу з під‘єднаним детонатором. Її принесли в той же день, поки я був на допиті на Шевченка, 13. В кабінеті начальника міської поліції Шевчука. Він закрив двері та близько години розмовляв зі мною ні про що. Я розумію, що відбувалося в той час на 5-ти кутах.
Крім бомби «знайшли» фальшиві гроші в кишені піджаку. За версією слідства я мав розраховуватися ними зі студентами, оплачуючи їхню участь в акціях протесту. Мені пропонували «зізнатися», що кошти я отримав в штабі Ющенка на Подолі. За це обіцяли свободу. Як альтернатива - СІЗО. Отримали чітку відповідь. Курс був той самий, що і у руського корабля в 2022-му. Ризиковано, але чесно. Тисячі студентів виходили під відділок поліції з гаслом «Свободу політв‘язням». Я не бачив, але відчував. І надихався.
Стаття, по якій мені висунули звинувачення передбачала від 5 до 7 років ув‘язнення. У мене довга історія стосунків з силовиками
28 жовтня суддя Деснянського суду Мурашко випустив мене на волю. Але мене все одно відвезли в камеру. Начальник поліції кричав, навіщо його було тримати 10 днів, щоб за 2 дні до виборів випустити. Але довелося. Наступного дня ввечері я залишив ізолятор.
За день я вже працював на виборчій дільниці в Чернігові. Всі зусилля між першим та другим турами були спрямовані на мобілізацію людей на Майдан. Сумнівів, що влада сфальсифікує вибори, не було.
З Майдану особисто у мене було два шляхи - назад в камеру, або … Тоді про це мало думали, лише уявляли, яким може бути це «світле майбутнє». Виявилося все набагато складніше, але це вже інша історія.
Безумовно, 22 листопада 2004 року розпочався новий етап історії України. Його творили люди, які свідомо і сміливо змінили курс країни. Ми пройшли випробування. Ми відмовилися стати колонією росії. Ми довели, що в цій країні цінності - мають значення, вибір людей - має значення. Демократія і свобода - це не пусті слова. 2004 рік змінив Україну. Ми більше ніколи не станемо колонією росії.
20 років, що минули - це наш шлях. Шлях помилок і здобутків, час змін і розчарувань. Але ми мали його пройти. Шлях від москви не міг бути простим. Сьогодні боротьба триває. Вже не на Майдані, а на фронті. І ми обов‘язково переможемо. Бо світло завжди перемагає темряву!
З вірою в Україну та ЗСУ,
22 листопада 2024 року
Олександр ЛОМАКО
Якщо людей буде мало, режим Януковича швидко перетворить країну на тюрму. А я особисто вже її не уникну. Лише три тижні тому я покинув Чернігівський ізолятор, де пробув 11 днів. У мене була підписка про невиїзд, я не мав права покидати Чернігів. Але не міг не бути тут. Серце країни билося саме на Майдані Незалежності. Влада нахабно сфальсифікувала вибори. ЦВК вже оголосила Януковича президентом. путін вже надіслав вітання. Країна стояла перед вибором - російське ярмо та шлях Білорусі, або Свобода. Все залежало від того, скільки свідомих людей вийде на Майдан. І як довго вони там готові боротися. За Свободу. За Майбутнє. За Україну.
Водій висадив мене біля готелю "Дніпро". Я йшов по Хрещатику з тривогою. Скільки нас? Чи достатньо вийде людей, щоб зупинити режим? Чи готові українці?
Але коли я побачив це море людей, я усвідомив. Це - Революція! Ми вже перемогли.
На Майдані було дуже багато людей, набагато більше, ніж я уявляв в найбільш оптимістичних прогнозах. Сто тисяч, двісті, п‘ятсот? Не має значення цифра, це була повністю заповнена площа, всі прилеглі вулиці та велика частина Хрещатику з обох боків. Це були десятки і десятки тисяч людей, серце яких билося разом. З того моменту у мене не було сумнівів в перемозі.
Я в деталях пам‘ятаю той день. Добратися до Києва - було надзавдання. Я відправив сотні людей з Чернігова, переважно студентів історичного факультету. Не всі добралися. Спочатку в Кіптях зупиняли всі маршрутки, а там, де було багато студентів - повертали додому. Хтось їхав електричкою, багатьох ми відправляли на таксі. Я виїхав останнім, коли організував логістику всієї команди. Їхав на задньому сидінні Волги. На всіх постах лягав, щоб не помітили на контролі. Мене знав кожен поліцейський. «Останній політв‘язень режиму Кучми»
18 жовтня 2004 року до квартири, яку я знімав на 5-ти кутах увірвалися силовики. Мене поклали на підлогу та без присутності адвоката та власниці квартири почали обшук. В цей час на плиті варилися пельмені. За кілька хвилин у плиті «знайшли» бомбу. 576 грам тротилу з під‘єднаним детонатором. Її принесли в той же день, поки я був на допиті на Шевченка, 13. В кабінеті начальника міської поліції Шевчука. Він закрив двері та близько години розмовляв зі мною ні про що. Я розумію, що відбувалося в той час на 5-ти кутах.
Крім бомби «знайшли» фальшиві гроші в кишені піджаку. За версією слідства я мав розраховуватися ними зі студентами, оплачуючи їхню участь в акціях протесту. Мені пропонували «зізнатися», що кошти я отримав в штабі Ющенка на Подолі. За це обіцяли свободу. Як альтернатива - СІЗО. Отримали чітку відповідь. Курс був той самий, що і у руського корабля в 2022-му. Ризиковано, але чесно. Тисячі студентів виходили під відділок поліції з гаслом «Свободу політв‘язням». Я не бачив, але відчував. І надихався.
Стаття, по якій мені висунули звинувачення передбачала від 5 до 7 років ув‘язнення. У мене довга історія стосунків з силовиками
28 жовтня суддя Деснянського суду Мурашко випустив мене на волю. Але мене все одно відвезли в камеру. Начальник поліції кричав, навіщо його було тримати 10 днів, щоб за 2 дні до виборів випустити. Але довелося. Наступного дня ввечері я залишив ізолятор.
За день я вже працював на виборчій дільниці в Чернігові. Всі зусилля між першим та другим турами були спрямовані на мобілізацію людей на Майдан. Сумнівів, що влада сфальсифікує вибори, не було.
З Майдану особисто у мене було два шляхи - назад в камеру, або … Тоді про це мало думали, лише уявляли, яким може бути це «світле майбутнє». Виявилося все набагато складніше, але це вже інша історія.
Безумовно, 22 листопада 2004 року розпочався новий етап історії України. Його творили люди, які свідомо і сміливо змінили курс країни. Ми пройшли випробування. Ми відмовилися стати колонією росії. Ми довели, що в цій країні цінності - мають значення, вибір людей - має значення. Демократія і свобода - це не пусті слова. 2004 рік змінив Україну. Ми більше ніколи не станемо колонією росії.
20 років, що минули - це наш шлях. Шлях помилок і здобутків, час змін і розчарувань. Але ми мали його пройти. Шлях від москви не міг бути простим. Сьогодні боротьба триває. Вже не на Майдані, а на фронті. І ми обов‘язково переможемо. Бо світло завжди перемагає темряву!
З вірою в Україну та ЗСУ,
22 листопада 2024 року
Олександр ЛОМАКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |