Моя Катерининка

До ювілею козацької Катерининської церкви

В принципі, це, мабуть, не зовсім доречно казати який храм більше подобається, але що поробиш, коли до чогось душа лежить більше. Так і тут – я сповідаюся у храмі святих Михайла і Федора, я виборював першу українську церкву на Чернігівщині – П’ятницьку, але чисто естетично найбільше мені подобаються зсередини Борисоглібський собор, а зовні – Катерининська церква. Борисогліб, як ми його звемо у Чернігові по-домашньому, вспокоює душу спокоєм білого Божого затишку, а Катерининка (теж внутрішнє прозвище, хатнє) втішає око кожному подорожньому, що в’їздить до Чернігова зі сторони стольного Києва.

А ще вона запаморочує, коли обійти її надцять разів – особливість філософії козацького бароко полягає в показі безкінечності життя. Повторення архітектурних форм замикає коло.

Їі історія відома всім, хто бажає знати. Відома і масковскім людям, які більше 8 років тримали тут свій ординський намет, сіючи антисанітарію імперської зарази, показуючи безпомічність української влади та ахристиянську основу російської церкви.

Наметом, що спершу блокував вхід до храму і призвів до знищення багатьох цінних експонатів музею народно- декоративного мистецтва (в тому числі – найстарішого чернігівського рушника) керували персонально з Москви, з патріархії Кіріла. Куди там чернігівському Амвросію, хоча він і ходив походами під прапорами партії Наталії Вітренко і її портретом замість ікони Богородиці! Амвросій просто слухняно виконував вказівки Москви, де й сини його служать. Але коли було підпалено намет, то 1 січня, у вихідний і святковий день, з московської патріархії уже грізно коментував якийсь високопоставлений чиновник. А піп Алєксандр Лєдовой, що зашибав тут (і на Москві) дєньгу, погрожував мені російським спецназом.

В принципі, тепер, коли правда оголилася до суті, зрозуміло всім, що Катерининська церква була важливим рубежем російсько- української війни: якби ми прийняли тоді лозунги Новоросії, що з ними стояли під храмом кауровці з Одеси, був би і в нас Донбас…Але наші чернігівці виявилися стійкішими за владу і попри те, що начальник обласної міліції Іван Катеринчук клав захисників козацького храму на асфальт, коли вони хотіли знести окупаційний намет, попри підтримку міської ради і голови Соколова («Я що дяк, щоб там порядки наводити?!» - реакція міського голови на грубе порушення закону в центрі міста), попри боязкість і свідоме підігрівання московській церкві з боку юридичних структур (рішення Вищого адміністративного суду не виконувала виконавча служба під орудою прихильника МП Олега Шермана) – саме віруючі чернігівці своєю витримкою прогнали таки московських зайд від нашого храму. Тим самим поставили моральну межу – Хомине коло по Гоголю – для поширення московської зарази через Чернігів.

Тому правий віце-прем’єр-міністр Вячеслав Кириленко, говорячи про особливість цього храму і 300-літнього ювілею, як символ української боротьби. Шкода, що не встиг потиснути йому руку і побажати витримки, бо коли працівники музею російського мистецтва у Києві проестують проти надання йому історично виправданої назви - галерея Терещенків - то видно, як важко навертати зросійщену українську культуру до українства. І радісно було бачити Патріарха Філарета, пригадуючи, як він щороку приїздив на храмове свято і вперто йшов, не боячись привезених регіоналами- комуністами учнів техніку та навіжених емпешних бабок – комсомолок 50-х років, що верещали, кричали і билися в припадках імперської істерії. А він верстав путь, відміряючи своєю патріаршою патерицею шлях до нашої перемоги, благословляючи ненавидячих нас.

Патріарх і тепер запевнив, що українська перемога над російським окупантом близько. Це було сказано на урочистостях Катерининки і я йому вірю, як вірив тоді, коли орда облягала наш храм.

А ще колись я з однокласницею піднявся на самий верх, під куполи і там, коли вимкнули екрани мобільників, що використовували для підсвітки, побачили перевернуті відбитки дороги, по якій їхали машини, самого храму. Зрозуміло, що це оптичне, цілком пояснюване чудо, але ж приємно бачити і таку чудасію. А в храмі є і справжні чуда - ікона, яка оновлювалася на наших очах, мощі святого Меркурія, ігумена Бригинського, мироточиві ікони Віфлеємської Богородиці, що усміхається, Дубенської чудотворної... Але то вже для віруючих.

Василь ЧЕПУРНИЙ