Микола Щорс: герой війни без переможців

6 червня виповнилося 115 років від дня народження Миколи Щорса.
У наш час, коли відбувається переосмислення історії, на перший план виходять імена, забуті радянською історіографією. А такі постаті як Щорс залишаються ніби в тіні. Сьогодні ми переглядаємо цінності, суспільство змінює свої орієнтири. Та кожен із нас повинен розуміти: були часи, коли люди боролися і відстоювали свої переконання зі зброєю в руках, помирали за ідею. Таким був і наш земляк Микола Олександрович Щорс.
У кожної епохи свої герої… Та пам'ятати про них ми повинні, якщо хочемо рухатися вперед.
Ірина ПОПОК, науковий співробітник сектора пам'яток історії та монументального мистецтва Чернігівської обласної інспекції з охорони пам'яток археології, історії та монументального мистецтва.
- Мабуть, загал найбільше знає Щорса за піснею Матвія Блантера на слова Михайла Голодного. Є в ній зворушливо-романтичний малюнок походу загону з пораненим командиром полку на чолі, в якого голова перев'язана і кров на рукаві. Щодо відповідності цього епізоду реаліям життя, то вона, прямо скажемо, нульова. Рана в голову була смертельною. Після неї Щорс помер через 15 хвилин, не приходячи до тями. Але пісня є пісня: вона допускає вільне поводження з фактами. Самі ж факти настільки суперечливі, а їхнє потрактування настільки довільно-кон'юнктурне, що й не пораненому за голову схопитися хочеться. Але не будемо голослівними. Можливо, приклади, що будуть наведені далі, не завжди йтимуть у чіткій хронологічній послідовності, але не навести їх просто не можна.
Автора цих рядків завжди дивувало, чому Щорса з подачі самого Сталіна називали українським Чапаєвим. Про бійців, що закривали своїм тілом амбразуру вогневої точки, говорили: вони повторили подвиг Олександра Матросова. Це означало, що спочатку був його подвиг, а потім їхній. Чапаєв і Щорс активно діяли одночасно — протягом 1918 – 1919 років. Загинув же Щорс раніше. Виходить, логічніше було б називати Чапаєва російським Щорсом. Але узгодженням своїх дій з логікою "вождь народів" не переймався.
За аналогічні подвиги і пошановувати треба б одночасно. Але ні. Публікації про Щорса з'являються 1935 року. У 62 томі "Большой советской энциклопедии" видання 1933 року про Щорса — жодного слова. Відомий роман Дмитра Фурманова "Чапаєв" був видрукуваний 1925 року. Відчуваєте різницю?
Сказати б, що історики й літератори "проґавили" тему, так як же тоді пояснити, що 1919 року тіло Щорса з України перевезли аж до Самари, де, як сказано у випущеному 1980 року в рідному місті Щорса плакаті, "на березі великої російської ріки Волги поховали легендарного героя громадянської війни". Кому іншому були віддані такі військові почесті під час війни? Складно й пригадати.
Хоча чому – почесті? Якщо вірити версіям про загибель Щорса від рук "своїх", то це було швидше прагнення приховати сліди злочину, здійсненого політінспектором реввійськради 12-ї армії Павлом Танхіль-Танхілевичем. Останній був "людиною Троцького". Ну, а Троцький у ті часи у компартійній ієрархії вважався другим після самого Леніна.
Що ж до Леніна, то, як чітко підкреслювали популярні радянські джерела, він приймав Щорса в Москві. Правда, плутаються в датах. Одні стверджують, що це було у квітні 1918, інші називають вересень того ж 1918. Відома свого часу картина Г. Меліхова "Щорс на прийомі у Леніна" дату прийому не уточнює. Знову ж таки йдеться про джерела швидше творчі, ніж наукові. У енциклопедичних довідниках про зустріч Щорса із більшовиком номер один нічого не говориться. Може, все-таки в науковців якісь крихти совісті залишалися і в часи панування найбрутальнішої брехні?
Як би там не було, але куля все-таки була випущена в Щорса не з боку петлюрівських позицій (тоді б вона влучила в передню частину голови, як і твердив заступник Щорса Іван Дубовий, який особисто перев'язав смертельно пораненого начальника і не дозволив зробити це більш професійній санінструкторці Анні Розенблюм.
Ще кілька "ляпів" цілком професійних істориків. В "Універсальному словнику-енциклопедії", виданому вже в незалежній Україні 2006 року, у статті про Щорса сказано, що в 1918 – 1919 роках він був командиром загону "в боях з німецькими інтервентами". Можна по-різному ставитися до присутності того часу німецьких військ на території України, але називати їх інтервентами після укладення Берестейського мирного договору 9 лютого 1918 року (відомості з того ж "Універсального словника-енциклопедії" – О. О.) між Українською Народною Республікою та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали незалежність УНР, просто дивно. Німеччина і Австро-Угорщина надавали збройну допомогу УНР в боротьбі з більшовиками. Виходить, союзниками були…
Як твердить автор газети "Полтавщина" Віктор Шестаков у статті "Хто і за що вбив Миколу Щорса?", перше хрещення Богунський полк Миколи Щорса прийняв 23 жовтня 1918, коли досить опікся об німецьку зброю. А далі, коли гетьман Скоропадський відійшов від справ, а в Німеччині спалахнула революція, воювати з німцями було нескладно: вони самі пішли з України. І реляції про визволення від "інтервентів" міст і сіл України щорсівцями можна сприймати з певною долею гумору. Не визволяли, а займали залишені населені пункти практично без бою.
Правда, говориться часом, що визволяли від денікінців і петлюрівців. Тут уже треба говорити про термінологічну нісенітницю. Під час громадянської війни ніхто нікого ні від кого не звільняє. Йдеться про збройний примус однієї частини суспільства над іншою з певною метою. Звільняти ж українців від українців чи росіян від росіян… До речі, під час громадянських воєн не прийнято вручати ордени і медалі. Ну, не можна називати героями учасників внутрісімейних розбратів. Стократ права жінка не претендує на медаль за розбиту сковорідкою голову чоловікові-алкоголікові, як і чоловік, що наставив синців невірній подрузі життя. Правота "переможців" допоможе їм налагодити подальше спільне життя з "переможеними". Або цивілізовано розлучитися. Отож, знехтувавши цим принципом під час громадянської війни, "червоні" заклали міну під створену ними державу, яка була приречена на розпад від самого свого початку. А ось розлучення на початку дев'яностих років минулого століття обійшлося без орденів-медалей і допомогло частині нових держав надійно утвердитися в нових політичних реаліях.
Але повернімося до початку розмови. Чиї ви, хлопці? Ті, що були на боці червоних, білих, зелених. Наші всі. І моря крові, пролиті в неправедних січах, коли брат ішов на брата, повинні б охолодити не в міру гарячі голови. На жаль, і досі охолодили не всіх. Тож на завершення розмови відійдімо від кривавої минувшини. Згадаймо мудрі слова Пантелеймона Куліша: "Історію не можна змінити. Треба тільки мати відвагу знати її правду. Лише тоді можна змінити нинішню жорстоку реальність". Може, цій благородній меті прислужаться кілька спогадів і суджень про героя нашої сьогоднішньої розмови. Не про героя громадянської війни (повторюся: не може бути у громадянській війні героїв), а про головного персонажа, від дня народження якого виповнюється 115 років.
Свого часу я був знайомим з колишнім щорсівцем, а потім артистом Чернігівського обласного музично-драматичного (ще не академічного) театру імені Тараса Шевченка Петром Ревуном, що мав сценічний псевдонім Січовий. Він грав у духовому оркестрі при Богунській дивізії. Так ось Петро Степанович розповідав, що при вступі богунців до чергового населеного пункту перед колонами бійців традиційно йшов оркестр (ще одне свідчення на користь "визволення" в результаті боїв території України). Сам Щорс дуже любив музику. А конкретно йому подобалися марш "Старий друг" і полька "Дідусь".
Згодом уже як актор Петро Ревун-Січовий у кінофільмі Олександра Довженка "Щорс" виконав роль петлюрівського офіцера. По ходу дії йому довелося тікати від богунця, битися з ним на шаблях і, звичайно ж, бути поверженим. Мистецтво, як кажуть, вимагає жертв. Однак для того, щоб зіграти роль у фільмі про Щорса, акторові довелося приховати від Олександра Довженка свою участь у громадянській війні. Геніальний режисер не хотів, щоб правда життя вступала у конфлікт із правдою мистецтва. Останній він віддавав перевагу. Хто пильно цікавився творчістю нашого славного земляка, пам'ятає його слова: "Хай буде так, як написано".
А потім Петро Січовий виступав у ролі селянина-середняка у виставі "Щорс" за п'єсою Юрія Дольд-Михайлика. До речі, прем'єра цієї вистави була першим спектаклем на кону новозбудованого 1959 року приміщення театру в Чернігові, яке всі ми бачимо й нині на центральній площі нашого обласного центру.
А ось що каже про Щорса уродженець Сновська (нині райцентр Чернігівської області Щорс) віце-президент Української академії наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, доктор технічних наук, професор Василь Ващенко, який на питання кореспондента тижневика "Дзеркало тижня" "Він був для вас героєм? Як ви ставитеся до нього?" відповів буквально так:
— Він був для вас героєм? Як ви ставитеся до нього?
— Як до сусіда, котрий колись жив неподалік. Він загинув 1919 року від руки найближчого друга й помічника — дістав кулю в потилицю. Моїй мамі тоді був один рік. Зате я добре знав рідну сестру Щорса — Ольгу Олександрівну. Вона завідувала музеєм Щорса, розташованим у їхньому колишньому будинку. Її дочка — Свєтка Клинцова — була на клас старша за мене. У музеї відразу після війни вивісили фотографії всіх загиблих на фронті, убитих і замучених фашистами жителів Щорса. Була там і фотографія моєї бабусі Анастасії Василівни Радченко. Мамину маму я завжди знав лише за цією фотографією. Разом з іншими земляками її розстріляли 23 лютого 43-го року — в день 25-річчя Радянської армії.
«А насамкінець про спробу інтерв'ю з двома юними чернігівцями. Хлопець і дівчина років чотирнадцяти стояли на тролейбусній зупинці на вулиці Щорса в Чернігові. "Що ви знаєте про Щорса?" — запитав я. Хлопець знизав плечима: "Нічого…" Його подруга виявилася більш обізнаною: "Був такий. Воював. І пам'ятник йому є". Син знайомої автора цих рядків, четвертокласник, про вулицю Щорса в Чернігові знає. І тільки.
Більше питань не буде. Перегляньте кінець першого абзацу цього матеріалу. Не повністю, а хоча б оці рядки: "Були часи, коли люди боролися… Помирали за ідею… Пам'ятати про них ми повинні…" Так само, як і про тих, хто сплюндрував найвищі ідеали задля своїх ницих амбіцій. Фраза одного з червоноармійців, що її переповідав у своїх спогадах Іван Дубовий "Какая ето сволочь із ліворверта стреляєт?" дуже промовиста. Саме зі "свого" боку револьверна куля ввійшла в потилицю "героя громадянської війни" Щорса. А потім її посестри уже в тридцятих роках двадцятого століття косили багатьох наївних борців за соціальну і національну справедливість. Ще пізніше — у п'ятдесятих роках — розстріляних-закатованих почали реабілітовувати посмертно і ставити їм пам'ятники. Поруч із пам'ятиками полеглим у громадянській війні. Пройдіться алеєю Героїв у Чернігові. Подумайте. Про історію, яку не можна змінити, але уроки якої просто злочинно ігнорувати.
Олександр ОЛІЙНИК.

Петро Січовий у день сторіччя від дня народження Миколи Щорса біля театру імені Тараса Шевченка в Чернігові. Самому Петрові Степановичу тоді виповнився 91 рік.
«Біла хата» 03.06.2010