Менше озиратись!
16 січня 2021 року. Ранок. Дзвінок.
У трубці жіночий літній голос. Затишний і радісний водночас. На якусь мить майнула думка, ніби це бабуся жива. І ніби це я з нею, яка все життя вчителювала, обговорюю по телефону свої вчительські справи. Бабусин голос тоді був схожий на цей, такий самий, затишний і спокійний. Лише цей голос ще й дуже урочистий.
- Доброго дня, пані Ларисо! Ви мене не знаєте. Я вчителька, на пенсії. Я дуже давно хотіла Вам зателефонувати й подякувати за вашу позицію, яку ви відстоюєте на телебаченні, бо це позиція багатьох українців. А сьогодні така неймовірна нагода вам подзвонити! Сьогодні свято для кожного українця! Свято для малих і великих! Свято для всіх українських родин! Сьогодні в Україні утверджується українська мова. Ще раз утверджується (зітхнула).
- Як Вас звати, дорога пані?
- Ярослава Василівна. Ви знаєте, я вже не молода. Доглядаю свого чоловіка, якому 91 рік, але ми всі ці роки жили мрією, що в Україні колись таки утвердять українську мову! І сьогодні такий день! Сьогодні здійснюється ця мрія!
Я стояла біля вікна, дивилася вдаль на засніжений Київ, слухала цей радісний голос – і мимоволі змахнула сльозу.
Який же ж гнаний і гноблений мій народ у своїй же країні. Для мого народу сьогодні епохальна подія – нарешті українці можуть сподіватися, що в маршрутці, в магазині, на пошті тощо… вони зможуть почути у відповідь на своє звернення не чужу мову, а свою рідну, українську.
Я згадала канали телебачення, скуплені олігархами, які в один голос, з кожного телевізора, в кожній оселі вже який день захлинаються обуренням і люттю, що у сфері послуг в Україні повинна бути українська мова! Що це ганьба. Що це неприпустимо – українська мова в Україні.
Я подумала про те, який регіт і кпини викличе мій допис про моє розчулення в змосковщених українців. Про те, що вони нас не хотіли і не хочуть розуміти. Про те, що вони не хотіли і не хочуть помічати нашої дискримінації. Про нашу поступливість, якби їм догодити, аби вони не сердилися. Зрештою, про цей м’якенький закон з м’якенькими нормами і суцільними поступками, якими ми хотіли їм догодити, і якими все одно не догодили. Про те, що коли ж ми нарешті зрозуміємо, що їм до спини наші танці і реверанси. Їм наша мова не потрібна не тому, що ми погано кланяємося, а тому, що вона їм не потрібна від слова ВЗАГАЛІ. Я подумала про те, що нам треба упевненіше і безоглядніше будувати свій український світ, менше озираючись, більше дивитися вперед, і впертіше йти вперед, щоб ми, 90-літні, не телефонували своїм дітям і не плакали в трубку, що нарешті збувається наша мрія, вкотре утверджується українська мова в Україні.
Я подумала про те, що ми повинні бути останніми, хто її утверджує. Ми повинні її утвердити. І поставити в цьому питанні КРАПКУ.
Лариса НІЦОЙ
У трубці жіночий літній голос. Затишний і радісний водночас. На якусь мить майнула думка, ніби це бабуся жива. І ніби це я з нею, яка все життя вчителювала, обговорюю по телефону свої вчительські справи. Бабусин голос тоді був схожий на цей, такий самий, затишний і спокійний. Лише цей голос ще й дуже урочистий.
- Доброго дня, пані Ларисо! Ви мене не знаєте. Я вчителька, на пенсії. Я дуже давно хотіла Вам зателефонувати й подякувати за вашу позицію, яку ви відстоюєте на телебаченні, бо це позиція багатьох українців. А сьогодні така неймовірна нагода вам подзвонити! Сьогодні свято для кожного українця! Свято для малих і великих! Свято для всіх українських родин! Сьогодні в Україні утверджується українська мова. Ще раз утверджується (зітхнула).
- Як Вас звати, дорога пані?
- Ярослава Василівна. Ви знаєте, я вже не молода. Доглядаю свого чоловіка, якому 91 рік, але ми всі ці роки жили мрією, що в Україні колись таки утвердять українську мову! І сьогодні такий день! Сьогодні здійснюється ця мрія!
Я стояла біля вікна, дивилася вдаль на засніжений Київ, слухала цей радісний голос – і мимоволі змахнула сльозу.
Який же ж гнаний і гноблений мій народ у своїй же країні. Для мого народу сьогодні епохальна подія – нарешті українці можуть сподіватися, що в маршрутці, в магазині, на пошті тощо… вони зможуть почути у відповідь на своє звернення не чужу мову, а свою рідну, українську.
Я згадала канали телебачення, скуплені олігархами, які в один голос, з кожного телевізора, в кожній оселі вже який день захлинаються обуренням і люттю, що у сфері послуг в Україні повинна бути українська мова! Що це ганьба. Що це неприпустимо – українська мова в Україні.
Я подумала про те, який регіт і кпини викличе мій допис про моє розчулення в змосковщених українців. Про те, що вони нас не хотіли і не хочуть розуміти. Про те, що вони не хотіли і не хочуть помічати нашої дискримінації. Про нашу поступливість, якби їм догодити, аби вони не сердилися. Зрештою, про цей м’якенький закон з м’якенькими нормами і суцільними поступками, якими ми хотіли їм догодити, і якими все одно не догодили. Про те, що коли ж ми нарешті зрозуміємо, що їм до спини наші танці і реверанси. Їм наша мова не потрібна не тому, що ми погано кланяємося, а тому, що вона їм не потрібна від слова ВЗАГАЛІ. Я подумала про те, що нам треба упевненіше і безоглядніше будувати свій український світ, менше озираючись, більше дивитися вперед, і впертіше йти вперед, щоб ми, 90-літні, не телефонували своїм дітям і не плакали в трубку, що нарешті збувається наша мрія, вкотре утверджується українська мова в Україні.
Я подумала про те, що ми повинні бути останніми, хто її утверджує. Ми повинні її утвердити. І поставити в цьому питанні КРАПКУ.
Лариса НІЦОЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |