Мачу- Пікчу для білих придурків

Кожна біла людина, який пощастило відвідати Мачу-Пікчу, не може не помітити той роздратований подив й те здиоване роздратування, яким її зустрічають ті кечуа, що мешкають довкола мертвого імперського міста - йдеться й про тих провідників, які прорубають своїми мачете дорогу крізь чагарники для відвідувачів й про тих пристаркуватих жінок, що випасають лам посеред циклопічних руїн й про тих приземкуватих мовчазних юнаків, що немовби наглядають за жінками й не дозволяють їм спілкуватися із туристами.

На обличчі кожного із представників того народу, який ми щиросердно плутаємо із тими, хто збудував Мачу-Пікчу, чиається одне й те ж саме питання - "білі придурки, якого біса ви припхалися сюди й ломитиеся до зачиненої брами, якщо господарі вже пішли й вже ніколи не повернуться?".

Ми навіть не знаємо того, як насправді називалося це місто, яке наразі складається із порожніх та надто великих чи то обсерваторій чи то вівтарів та із не менш великих водостоків. Його навіть відкрили якось поспіхом та якось випадково - маємо дякувати лише натренованим мисливським очам Бінгема, який зміг розгледити під час протокольного та необов"язкового прольоту понад Андами крізь імлу та хмари надлишок прямих ліній та примари купольної забудови там, де не мало б бути геть нічого.

Ігор СКРИПНИК