Людмила Фоя. Жіночі історії Другої Світової

Її долю відтворюють документи двох спецслужб, що займалися нею, — радянського НКВД та оунівської СБ. Колись ця біографія стане основою для кіноблокбастерів та бестселерів.

Люди, поверхово знайомі з історією, часто мають завищені вимоги до неї. Їй намагаються накинути притаманну точним наукам детермінацію, опираючись на яку новоявлені «професіонали» готові давати безапеляційні оцінки тим чи іншим явищам чи навіть робити прогнози на майбутнє. Проте історія вивчає реальне життя, в якому незалежно від того, йдеться про вчора, сьогодні чи завтра, випадок може відігравати значно більшу роль, ніж причинно-наслідкові зв'язки. Винятки з правил бувають важливішими за самі правила, а героїв, злочинців, патріотів та зрадників іноді не так легко порозсувати по окремих історичних шухлядках.

Особливо важко це зробити стосовно людей, яких затягло у вир оперативних ігор спецслужб. Тож тавро зрадника, яким іноді надто легко розкидаються щодо людей, що пішли на «співпрацю» з радянськими органами безпеки, часто дуже недоречні.

Яскравим підтвердженням цієї тези є життя Людмили Фої — підпільниці, агентки, повстанки. Її долю дозволяють відтворити документи аж двох спецслужб, що займалися нею, — радянського НКВД та оунівської СБ. Без сумніву, колись ця біографія (якій наразі присвячено лише невелике дослідження молодого дослідника Володимира Іванченка стане основою для кіноблокбастерів та книжкових бестселерів.

Людмила народилася 3 вересня 1923 року в селі Топори Житомирської області, тож належала до покоління, чия молодість була обпалена Другою світовою.

Німецька окупація застала вісімнадцятилітню дівчину у Києві, де вона мешкала разом із батьками, братом та сестрою. На початку 1942 року Людмила Фоя стає студенткою Київського медичного університету. У більшості тоталітарних держав саме студентське середовище породжує різноманітні молодіжні підпільні рухи, які об'єднують у своїх лавах сміливців, що не бажають терпіти свавілля влади і готові до боротьби з нею. Таким було і студентське середовища Києва в часи німецької окупації. Цей молодіжний рух мав дві незалежні чи навіть ворожі течії: комуністичну і націоналістичну.

Прихильники першої володіли підтримкою Радянського Союзу, який хоча і зазнавав поразок, проте докладав зусиль для допомоги підпіллю на окупованих теренах.
Українські націоналісти, які з вересня 1941 року перейшли до антинімецької діяльності, могли сподіватися лише на себе. Саме до останніх приєдналася Людмила Фоя. І не лише вона, але й багато її ровесників: вже після відходу німців близько половини студентів інституту було заарештовано НКВД за націоналістичну діяльність.

Керівником підпілля ОУН на теренах Центральної України був уродженець Тернопільщини Дмитро Мирон. Людмила, на той час уже зв'язкова ОУН, зустрілася з ним у червні 1942 року. Дуже швидко вона зрозуміла, наскільки небезпечною є участь у націоналістичному підпіллі: у липні при спробі втечі гестапівці застрелили біля оперного театру в Києві Дмитра Мирона, а наступного року в німецькій тюрмі гине Олена Коляда, яка була безпосереднім керівником Людмили.

Проте Фоя зуміла не потрапити до рук нацистів, хоч для того їй довелося залишити навчання в медінституті. Окрім функцій зв'язкової, Людмила бере участь у роботі пропагандистської референтури, навесні 1943 року організовує в Києві збір медикаментів для вояків Української повстанської армії, відділи якої розгортають у цей час свою діяльність на Волині і Поліссі. Влітку цього року приїжджає на Волинь – в рамках технологічної практики у сільськогосподарському інституті. Очевидно, саме тоді Людмила вперше зустрічалася з повстанцями, з якими буде пов'язана її подальша доля, зокрема з керівником Служби безпеки ОУН на Волині Миколою Козаком, котрому судилося відіграти вирішальну роль у її житті.

Тим часом наприкінці 1943 року фронт знову наближається до української столиці. Київ мав стати подарунком вождю народів Сталіну до чергової річниці Жовтневої революції, тож під час його взяття не рахувалися з жодними жертвами. "Визволене" місто ще омивали закривавлені води Дніпра, коли тут розпочали свою активну роботу радянські каральні органи.

Влада змінилася, але ситуація для українських націоналістів лишалася незмінною — країною керував окупант, проти якого треба було боротися. Багато членів ОУН ще перед приходом радянської влади намагалися відійти з Києва на захід, аби влитися в ряди повстанської армії. Серед них були друзі та знайомі Людмили: студенти Микола Ращинський, Іван Кульчицький, Валентин Бойко, Володимир Пархомеїв, викладачі — професор сільськогосподарського інституту Василяк, професор технологічних курсів при Всеукраїнській кооперативній спілці Чигиринцев. Всі вони стали вояками УПА.
У жовтні 1943 року знову перебратися на Волинь спробувала і Фоя, проте їй це не вдалося через швидке наближення фронту. Тож їй, підпільниці, якій вдалося уникнути німецького арешту, довелося звикати до нових окупаційних умов. Робота бандерівського підпілля в Києві продовжувалася. Людмила Фоя.

Проте для Людмили вона не була тривалою — 24 січня 1944 року її заарештували, висунувши звинувачення в антирадянській діяльності. Допити тривали кілька місяців. Зрештою в НКВД вирішили, що молода дівчина може стати корисною для них у завзятій боротьбі з підпіллям, що лише розгорялася на українських землях.

У квітні 1944 року Людмила Фоя виходить на волю як агент «Апрєльская». Більш як двомісячне перебування в ув'язненні вона мала приховувати навіть від рідних — для цього її озброїли легендою про перебування у лікарні. Аби легенда не луснула через зовнішній вигляд виснаженої допитами дівчини, перед виходом її кілька днів утримували на кухні внутрішньої тюрми НКВД.

Головним завданням «Апрєльської» було налагодити зв'язок між легендованим (тобто створеним НКВД) підпіллям у Києві та справжньою мережею ОУН на Волині. Головним «режисером» операції став Сергій Карін-Даниленко, чекіст з неабияким досвідом створення псевдоповстанських груп в Україні ще з 1921 року. На початках операція йшла дуже успішно. Часом навіть надто — окремі низові ланки псевдопідпілля отримують підтримку населення, новоприєднані члени, не знаючи про організаторів провокації, почали створювати озброєні боївки на Київщині, в Сумській та Дніпропетровській областях.

У листопаді 1944 року Людмила Фоя разом із іншою агенткою НКВД Ніною Калуженко роблять першу поїздку на Волинь як представники київського «проводу» ОУН. Подальший розвиток операції затримала хвороба спочатку «провідника» Михайла Захаржевського, а згодом й іншого агента, Ніни Калуженко. Операцію відновлено тільки навесні.
У травні 1945 року, коли світ гучно святкував перемогу у війні, Людмила Фоя розпочинає власну війну, при цьому вона опиняється по інший бік фронту від своїх товаришів. Йдучи на цю війну, вона очікувала смерті...

«При від’їзді з Києва, - згадувала вона згодом про початок нового етапу операції, - я дізналася, що мене очікує, і, незважаючи на інстинктивне, таке звичне для кожної живої істоти бажання вижити, я раділа, бо, можливо, у ближчому майбутньому цьому всьому прийде кінець».

Можливо, саме ця приреченість штовхнула Людмилу на рішучі дії. Потрапивши разом із Ніною Калуженко до відділу УПА, вона відразу зізналася в тому, що її завербовано НКВД, розповіла про своє завдання - встановлення зв’язку із псевдопідпіллям задля проникнення агентури в середовище визвольного руху та його ліквідації.

Людмилі пощастило - її переслуховував особисто керівник СБ на Волині Микола Козак, якого вона знала ще з часів перебування в Києві. Жорстокий есбіст, якого деякі підпільники звинувачували у патологічній підозрілості, повірив дівчині. Більш того, в її зізнаннях він побачив можливість завдати удар у відповідь радянській спецслужбі, використавши для цього агентку «Апрєльскую».

У липні 1945 року Людмила Фоя, тепер уже подвійний агент, повертається до Києва зі звітом про свою діяльність у підпіллі. Інформацію від цінного агента приймав заступник Народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Дроздов. Відсутність ліквідованої СБ ОУН Калуженко Фоя пояснила тим, що її колега-агентка нібито пішла на зв’язок із Проводом ОУН.

Чекісти уважно слухали Людмилу, ставили їй безліч запитань, намагаючись перевірити, чи вона говорить правду. Врешті їй вдалося переконати чекістів у своїй щирості і отримати нове завдання - супроводити «керівника» київського "підпілля" Михайла Захаржевського на Волинь, аби ввести його у підпілля. У випадку успіху їй обіцяли продовжити навчання в будь-якому виші чи навіть у навчальному закладі НКВД. У разі невдачі – давали зрозуміти, якою легкодосяжною є її родина, що мешкала під Києвом.
5 серпня 1945 року агенти «Апрєльская» (Людмила Фоя) та «Таран» (Михайло Захаржевський) виїжджають до Луцька і через кілька днів виходять на зв’язок із підпіллям ОУН. Захаржевського відразу заарештовують есбісти, Фоя ж отримує завдання повернутися до Києва з метою вивести на підпілля інших членів легендованого «проводу». Людмила знову зустрічається з чекістами, які її ретельно перевіряють і... продовжують довіряти.

Перед черговим від’їздом на Волинь чекісти навіть зорганізували для неї вечірку. «У зв’язку з моїм виїздом, - згадувала вона, - було вирішено зорганізувати вечір. Попри те, що співали лише українські пісні, вечір був нецікавим. Мало було щирості, а про відвертість нічого було й згадувати.

Загалом за час мого перебування у Києві мені щовечора намагалися надавати найкращі квитки у театри та оперу, однак я не могла цим скористатися, адже захворіла на застуду. Це якоюсь мірою рятувало мене від постійних розмов зі співробітниками».

Цього разу Фою супроводжувала інша представниця київського «проводу» Катерина Міньковська - агентка, яка працювала на чекістів ще з 1927 року, після війни відзначилася успішними операціями проти підпілля ОУН, зокрема брала участь у створенні легендованих структур на Конотопщині. Завдяки Людмилі вона потрапила до рук СБ ОУН і після допиту була страчена.

Микола Козак вирішив не ризикувати більше у грі з НКВД та не продовжувати її. Проте самі чекісти ще тривалий час не готові були визнати, що їх обвела круг пальця молода дівчина. Лише в квітні 1946 року із зізнань заарештованих повстанців вони остаточно переконалися, що Людмила продовжує активну боротьбу у лавах підпілля.

6 серпня 1946 року Людмила Адамівна Фоя оголошується у всесоюзний розшук МҐБ та МВС. Розшук Людмили Фої взяв під особистий контроль міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко.

Тим часом Людмила поринає у підпільну роботу, під псевдонімом «Перелесник» працює у структурах пропаганди, зокрема як літературний редактор журналу "Молодий революціонер", видає ряд художніх новел про визвольну боротьбу.

Масштаби повстанської пропаганди вражали - за підрахунками дослідників, протягом 1948-1952 років підпільними друкарнями на Волині видано майже 350 тисяч примірників листівок та брошур. Тому на придушення підпілля радянська влада кидає дедалі більші сили.

19 липня 1950 року чекісти, прочісуючи ліс у Межирічському районі на Рівненщині, виявили групу повстанців. Зав’язався бій - останній для Людмили Фої. Маємо два описи цього бою. Сухий офіційний звіт, написаний відразу після його завершення: «Під час операції 19 липня 1950 року одна з чекістсько-військових груп під керівництвом уповноваженого МҐБ майора Друзенка та командира роти лейтенанта Кузьміна у гущавині Неверківського лісу зіткнулася з трьома «бандитами», у тому числі однією жінкою.

Бандити, побачивши військову групу, відкрили по ній сильний вогонь, котрим одразу було вбито рядового Бахтіярова та поранено в ногу рядового Сініцина. Вогнем чекістсько-військової групи у відповідь було вбито двох «бандитів», у тому числі одна жінка, третьому вдалося втекти, пошуки позитивного результату не принесли. Серед вбитих була впізнаною - колишній агент МҐБ УССР «Апрєльская», Фоя Людмила, за оунівським псевдонімом «Оксана», літературний псевдонім «М. Перелісник».

Не таким точним фактографічно, проте надзвичайно цікавим з погляду відтворення емоційної атмосфери є опис цього бою у спогадах учасника антиповстанської боротьби Георгія Саннікова: "Чекісти добре бачили у бінокль, як поміж зарослими кущами та ялинками скелястими пагорбами раз по раз виникали дві фігури у комбінезонах захисного кольору. Згодом одного з них поранили. Деякий час було видно маленьку фігурку, що намагалася тягнути за собою пораненого супутника.
Потім фігурка вже сама промайнула поміж ялинок, рідко відповідаючи на вогонь чекістів.

Опергрупа продовжила переслідування й вела вогонь по ймовірних місцях руху оунівця. Він був поранений, про що свідчили сліди крові на траві та залишки індивідуального пакету. Нарешті, попереду щось промайнуло у густих хащах. Чекісти приглянулися та побачили лежачого, котрий робив незрозумілі рухи руками, в яких не було зброї.
Кільце солдат повільно стискалося навколо кущів. Пролунав ледве чутний та приглушений відстанню звук, і оточуючі кинулися на землю. Спрацював гранатний запал.

Після цього прогримів вибух та розкидав кущі, траву та шматки білого паперу. На одного з солдатів впав згусток людської крові. Граната розірвалася у руках лежачої людини.
Вона зірвала себе гранатою, приклавши її до голови. Обличчя, частина голови та кисть лівої руки у людини були відсутні. Потужний вибух понівечив людину до невпізнання і розкидав довкола шматки знищених документів, що так і залишилися таємницею.

Коли чекісти, намагаючись не заплямуватися кров’ю, обережно розстібнули ґудзики комбінезона і намагалися оголити верхню частину тіла, руки їх наштовхнулися на ще теплі жіночі груди… Їх [чекістів] обличчя передавали здивування, сором та розгубленість: декілька дебелих чоловіків так довго не могли наздогнати цю невеликого зросту, тендітну молоду жінку"…

Володимир В'ЯТРОВИЧ, кандидат історичних наук, голова Українського інституту національної пам’яті
Оригінал публікацій на сайті ТСН.ua: частина 1, частина 2.