Лісна

Урок з демонології, почутий на припічку

- Ми йшли туда, хло’, в тоти Буркути, ціліську днину! Квапили, бо на мах треба вже було на рано дараби в’єзати й через день - у плавачку.

Никола вийняв сигарету з пачки, на якій був намальований десь у не наших горах чоловік з великою палюгою, відломив від неї половинку й закурив.

Решта крутили собі дзиґари, завертаючи домашній тютюн у газетний папір. Папір відривали від «Прикарпатської правди», бо від районівки так рівненько не відривалося.

- Дійшли аж надвечір. Та й сказав керон піти нарубати молодих смерічок, аби на рано були готові. Бо то ще тросів ми тогди не мали, запечеш на ватрі малу гаджуджчку, та й мож нею плоти в’єзати. Змучені ми, ледве тлінні, але куда дінешси – керон сказав! Бригадирь… Ану-ко, бахуре, дай дідові приску з печі!

Це до мене. Зіскакую з припічка, де я, прислухаючись до чоловічої бесіди, сидів з книжкою, про яку забув, хоч завтра на «позакласному читанні» будуть у школі питати, підгріб з печі коцюбкою кілька жарин на бляшаний совок і подаю дідові.

- Аби-с великий виріс!

Взяв трохи пригаслий з одного боку вуглик голими пучками й прикурив. Мені аж самому від баченого в пальці запекло, а він собі веде далі:

- Беру сокиру та й давси в ближчу просіку. Йти треба було довго. Що хочете, тут, коло гамованки*, тілько кождого року тих дараб ладують, поблизу всі гаджучки повистинали… Далеко від своїх, чуєш, відійшов…
Задумався, десь задивився, ледь усміхнувся, пригадуючи.

- І тут, - раптом виказує подив, ніби це щойно, – н-но, чуєш! Іде мені навстріть!
Чоловіки на лавиці ворухнулись і втихли.

- Іде, чуєте!.. Любасочка моя солоденька. Я ж увечір перед дорогою в неї загостив. Її чоловік у полонині, а я від своєї вигуливси, сказав, що йду до кума, взєти гроші, бо маю йому щось купити у Вижниці (ми там дарабами ставали), а сам до неї… Та й то-то… Самі, хло’, знаєте… Вечір минув, єк оком кліпнув…

Загасив недопалок – там майже нічого й не лишилося. Хлопи натомість почали дружно дерти газету,
- Не люб’ю ці дідьчі крамничні дзиґарєта, свій тютюнець ліпший, але вже мені, холєра, задуже моцний… Іде, чуєте, і так си всміхає, єк лиш вона вміє. «Єк дужий?!» - до мене. Агій, бідо, шибає мені холодом у голову, таже ми, здорові хлопи, йшли цілу днину без припочивку, а ти відки тут? Лісна!!! Але так, чуєте, приєзно си всміхає, такий її отот м’єконький голос… Хочу відповісти, але пам’ятаю, що одно слово – і пропав!
Чомусь глянув і задивився на мене, завмерлого на припічку.

- Бо лісна лиш на то жде. Промовив – і ти вже її! Єк запопала хлопа, то не випустит, аж доки до смерті не залюбит, не засушит. Такі в неї ласки, чуєш…

Дим від запашного бакуну наповнював хату. Мама, зайшовши знадвору, лишила двері в хороми (сіни) відчиненими.
- Ступаю назістріть і мовчу. Хочу відвести очі, але не можу. А вна, чуєш, далі си всміхає. «Ще й не говориш, - каже, - ніби вчора нічо си не стало…» Та й отак обминає мене, і мені так си хоче на ню озирнутиси. Але Боже тебе борони!..

Знову чогось подивився на мене.

- Озирнувси – то одно, що й заговорив. Пропадеш, єк пес у сливах! Але щось так позадь мене шимкнуло, шо я таки си хло’, не втримав. Обернувси. І чуєш, на тому місці, де лишень-но ступав - виворіть. Єк ото переверне вітер дерево, видере з коріннєм – так у мінуту вчиниласи на тому місці така віворить. І так, чуєш, тото вивернуте коріннє д’горі стремит і дрижит. Так, чуєш, хло’, легонько дрижит. І глинка, камінці си з них обсипают.
Книжка з позакласного читання «Піонери-герої» випала в мене з рук і ляпнулась на підлогу.
________
*гамованка – велика загата у верхів’ї гірської ріки, спуск води з якої піднімає рівень води в ріці, якою сплавляють дараби/плоти.

Василь ПОРТЯК