Квіти на кладовищі: без догляду

Вирішила підняти цю тему, тому що це також стосується кожної родини. У нас у кожного є, до кого туди прийти. Це життя. Кладовище - це одна з найскладніших локацій для рослин.

Тут перегрів ґрунту (камені, плитка), постійний вітер, де сонце не щадить, де відсутність поливу, догляду, бідний, часто ущільнений ґрунт. І ще людський фактор...(можуть вкрасти, викопати, зламати, це взагалі немає слів коментувати такий жах). І тут виживають не супер гарні, а адаптовані, дикі квіти за характером. Тобто рослини, які вміють жити без зайвого.

Вже багато років тому, я звернула увагу на сукуленти - найсильніші по виживанню. Це молодило (каменна троянда) і очитки (седуми різних видів). Вони запасають воду в листі, витримують спеку +40 і мороз, чудово ростуть в гравії, піску, камінні. З багаторічних спартанців - це лаванда, чебрець, шавлія, гвоздика трав’янка, вони мають сріблясте, вузьке листячка і менше перегріваються.

З однорічних на сезон - це низькорослі чорнобривці, космея, календула. З хвої і вічнозелених - ялівець, самшит і карликові туї ( якщо немає випадків викопування). У мене був досвід - тільки самшит лишився на місці, інше - комусь виявилось потрібніше.

Бегонії і петунії, хоч і гарні, та я не саджу - вони потребують поливу.

Ще є витривалі квіти, які тримаються навіть там, де важко.Це флокс шиловидний, ясколка срібляста,
барвінок (йому треба напівтінь або тінь), арабіс, армерія, обрієта, вероніка повзуча, камнеломка, гіпсофіла повзуча, ясколка, газанія, аліссум багаторічний.

Грунтопокривні квіти це і утримання вологи, і блокування бур’янів, не просто гарно. З цибулинних - витривалі крокуси, мускарі, нарциси, тюльпани.

На мій погляд, кладовище - це не клумба і не сад, це не "як вдома". Не хочу нікого образити, зрозумійте правильно Тут не про демонстрацію краси. Тут про тишу, пам’ять, повагу. Доречно, коли це місце не кричить кольорами, а тихе і стримане.

Хтось обирає штучні квіти, хтось живі - тут неможливо засуджувати вибір. Тільки шкода, коли потім купи сміття на узбіччах кладовищ.

Особисто мені ближче, коли на цьому місці є щось живе, але і без намагання "здивувати".
Ми всі приходимо туди з різними почуттями. І кожен робить, як відчуває. Ми не можемо доглядати це місце щодня.
Не можемо захистити від вітру, спеки чи шкоди людських рук. Але можемо від серця залишити там щось живе.