Курилівка приречена зникнути?
Курилівка - село Понорницької громади, що в майбутньому, скоріш за все, зникне. Тут народився і жив Куриленко Василь Єлисейович - засновник Мезинського археологічного музею. Зараз тут проживає всього 17 жителів.
Їду сюди вперше. З Мезина до Курилівки непогана асфальтована дорога. Вона тут лишилась як свідок заможних пострадянських часів колишньго колгоспу-мільйонера у Деснянському. На в’їзді нема вказівника. Похилі нежилі хати розкидані вздовж дороги.
Звертаю направо. Увагу привертають будинки і сараї криті старовинною черепицею. Зупиняюсь роздивитися ближче. Колись у Вербі, що нині теж входить до складу Понорницької громади, було дуже розвинене гончарство. Крім посуду там робили і черепицю. Цілком можливо що ця саме звідти. Фотографую, аж бачу, таких покрівель тут чимало.
Біля однієї стоїть Михайло. Місцевий житель. З розмови розумію, що його привезли сюди жити родичі з РФ і залишили.
- Ця черепиця тут давно. Ще довоєнна. Перед черепицею була солом’яна стріха. Потім перекрили. Де купляли не знаю, мабуть в Понорниці. Баба давно вмерла, три примаки у неї було. Я живу тут то в хаті, то в сараї.
Далі Михайло починає говорити про своє життя, про сусідів, що влітку приїздять сюди жити з Сум, та про особисте життя колишньої господині хати. Бачу, що його думки йдуть далі і далі від мене, а свою розповідь він може продовжувати і без моєї присутності. Вклинююсь між його промовою з швидким «дякую, до побачення», і хутчій до машини. Треба ще оглянути, що тут є цікавого.
Майже вимерлу вуличку час від часу розбавляють опудала на жилих подвір’ях.
Трохи далі по квітучому полю бігають кози. Наблизитись не дали - втікли. Вихожу і на підкрадушках йду до сараю, за який вони побігли.
З козами стоїть господиня - 73-річна Антоніна Василівна Трофименко. Привітна пенсіонерка познайомила зі своїми підопічними. Мілка і Роза - годувальниці Антоніни. Крім кіз пенсіонерка тримає курей. Обійстя господині на краю Курилівки охороняє гавкучий дворовий собака.
- Ото як гавкає, знаю, шо хтось ходить. Буває закриюсь вночі, собака гавкає - боюсь. Та шо робить. Буває мисливці ходять вночі. І дочка у мене є, і син, що може забрати. Та куди їхати? Я тут звикла, тут і буду жить.
- Скільки в Курилівці зараз людей живе? Магазин у вас хоч є?
- 17 душ на всю Курилівку. Магазин раз на тиждень працює. Привозять з Мезина. Хліб, в основному, і хто що замовить. А якщо не купили і вкрай щось треба, то або позичаю, або їду в Мезин. І діти ж привозять продукти як приїзжають. А колись магазин через день працював. Та то було вже давно.
Антоніна Трофименко попри поважний вік обробляє аж 40 соток городу:
- 40 соток це без трави. А ще трава у мене є. На обробку трактор наймаю. Траву сама вручну кошу.
- А туристи у вас тут бувають? Не приїзжають з Мезина?
- Ні. У цім году не було. У прошлому бачила, ходили.
Доки говорили, кози звикли до непроханої гості. Наостанок Мілка дала себе сфотографувати.
Ольга КУНТИШ
Їду сюди вперше. З Мезина до Курилівки непогана асфальтована дорога. Вона тут лишилась як свідок заможних пострадянських часів колишньго колгоспу-мільйонера у Деснянському. На в’їзді нема вказівника. Похилі нежилі хати розкидані вздовж дороги.
Звертаю направо. Увагу привертають будинки і сараї криті старовинною черепицею. Зупиняюсь роздивитися ближче. Колись у Вербі, що нині теж входить до складу Понорницької громади, було дуже розвинене гончарство. Крім посуду там робили і черепицю. Цілком можливо що ця саме звідти. Фотографую, аж бачу, таких покрівель тут чимало.
Біля однієї стоїть Михайло. Місцевий житель. З розмови розумію, що його привезли сюди жити родичі з РФ і залишили.
- Ця черепиця тут давно. Ще довоєнна. Перед черепицею була солом’яна стріха. Потім перекрили. Де купляли не знаю, мабуть в Понорниці. Баба давно вмерла, три примаки у неї було. Я живу тут то в хаті, то в сараї.
Далі Михайло починає говорити про своє життя, про сусідів, що влітку приїздять сюди жити з Сум, та про особисте життя колишньої господині хати. Бачу, що його думки йдуть далі і далі від мене, а свою розповідь він може продовжувати і без моєї присутності. Вклинююсь між його промовою з швидким «дякую, до побачення», і хутчій до машини. Треба ще оглянути, що тут є цікавого.
Майже вимерлу вуличку час від часу розбавляють опудала на жилих подвір’ях.
Трохи далі по квітучому полю бігають кози. Наблизитись не дали - втікли. Вихожу і на підкрадушках йду до сараю, за який вони побігли.
З козами стоїть господиня - 73-річна Антоніна Василівна Трофименко. Привітна пенсіонерка познайомила зі своїми підопічними. Мілка і Роза - годувальниці Антоніни. Крім кіз пенсіонерка тримає курей. Обійстя господині на краю Курилівки охороняє гавкучий дворовий собака.
- Ото як гавкає, знаю, шо хтось ходить. Буває закриюсь вночі, собака гавкає - боюсь. Та шо робить. Буває мисливці ходять вночі. І дочка у мене є, і син, що може забрати. Та куди їхати? Я тут звикла, тут і буду жить.
- Скільки в Курилівці зараз людей живе? Магазин у вас хоч є?
- 17 душ на всю Курилівку. Магазин раз на тиждень працює. Привозять з Мезина. Хліб, в основному, і хто що замовить. А якщо не купили і вкрай щось треба, то або позичаю, або їду в Мезин. І діти ж привозять продукти як приїзжають. А колись магазин через день працював. Та то було вже давно.
Антоніна Трофименко попри поважний вік обробляє аж 40 соток городу:
- 40 соток це без трави. А ще трава у мене є. На обробку трактор наймаю. Траву сама вручну кошу.
- А туристи у вас тут бувають? Не приїзжають з Мезина?
- Ні. У цім году не було. У прошлому бачила, ходили.
Доки говорили, кози звикли до непроханої гості. Наостанок Мілка дала себе сфотографувати.
Ольга КУНТИШ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |