Кукурудза і дід Федір
Малий Толик прокинувся рано. Ну, як рано: сонце вже лоскотало його своїм вранішнім промінням у ліжку, але корова Галка ще мукала у дворі біля хвіртки, чекаючи на череду. Він схопився, вибіг у двір, похапцем хлюпнувши собі в обличчя водою з умивальника, потім на город і, угледівши матір, ще здалеку закричав:
- Мамо, а сьогодні неділя?
- Неділя, неділя, а що? – розігнулася серед грядки матір. - Біжи сюди, візьми огірочка свіженького скуштуй та корову випусти та поснідай – супчик на столі.
Куди там! Толик чимдуж гайнув назад, випустив з двору Галку, прослідкував, щоб не полізла у шкоду, дочекався череди – і мерщій у хату. Який сніданок – окраєць хліба та склянка свіжоподоєного молока – і знову на вулицю. Вмостившись на лавці під двором, спостерігав як повагом проходили мимо люди, їхали машини і підводи – усі вони поспішали на базар. У неділю в селищі був базарний день, тож ішли-їхали туди не лише місцеві, а й жителі навколишніх сіл.
Хлопчина сидів довго і чекав, уже й перші базарувальники почали повертатися назад.
- Іди до хати, - визирнула на вулицю мати. - Ти ж нічого не поїв.
Засмучений, Толик неквапом побрів у хату, вмостився за столом біля вікна і знехотя став копирсатися ложкою у тарілці з супом. – Мабуть, не прийде, пропав день, - уже вирішив для себе подумки. Аж раптом! Дзенькнула клямка хвіртки, вона прочинилася і…
- Мамо, дід іде! - аж підстрибнув на радощах Толик.
Дід Федір жив у родині материного брата, теж Федора, і щонеділі приходив до дочки у гості. Статечний, мав білу бороду і неодмінний атрибут одягу – капелюха: влітку солом’яного чи в ситечко, а в холоднішу пору – фетрового.
- Здрастуйте, - вітався він з порога, шанобливо знімав капелюха, і завжди віддавав його Толику:
- А візьми-но, онучку, поклади десь. Та й гостинця від зайчика візьми, - діставав з кишені пару цукерок чи пряник або ж печиво.
Потім з матір’ю вони ділилися останніми новинами, щось обговорювали. Толик не завжди толком розумів ті розмови, але слухав їх заворожено: вони були розважливі, неголосні, як тиха мелодія. А ще мати і дід завжди щось чи когось згадували і тоді ставало особливо цікаво слухати – як воно раніше було. А ще дід завжди носив з собою відривного календаря, але листочків з нього не відривав.
- Навіщо? – казав. – Це ж відірви, то й викинути треба. А тут ціла наука прописана.
Хто пам’ятає, у тих календарях з одного боку дата, а на звороті якась цікава замітка була. Ці календарі дід Федір зберігав і час від часу перечитував. Вважай, вдома у нього своєрідна енциклопедична бібліотечка зібралася.
Ось і сьогодні дістав дід календаря і спитав в онука:
- Ти в школі навчатися хочеш, готуєшся до школи? Яке сьогодні число? - Полиставши, знайшов потрібну дату. - Ага, ось, про що нам тут пишуть?
А писали про кукурудзу. Що люди вперше почали вирощувати її від семи до дванадцяти тисяч років тому. Що в середньому в одному качані міститься близько десяти тисяч зернин, причому завжди парна кількість. Що в харчовій промисловості використовують не лише зерно кукурудзи, а й обгортки качанів, листя та стебла. Що серед усіх злаків кукурудза посідає перше місце за посівними площами.
- Годі вам про ту кукурудзу читати, давайте пробувати, - обізвалася мати. - Я, наче знала, якраз кукурудзи й наварила сьогодні. - І дістала з печі величезного чавунця, прикритого зверху аж припеченим кукурудзинням з косами. - Добре упріло, пригощайтеся.
Смакували Толик з дідом кукурудзою досхочу. Дід і куштував, і веселі та повчальні історії при цьому онукові встигав розповідати. Аж тут і сонце надвечір схилилося.
- Додому пора, - зазбирався дід. - Толю, принеси мого капелюха.
- А… нема його, - зашарілося хлоп’я.
- Як нема!?
- Загубився десь.
- Як же без капелюха, - забідкався дід. - Доведеться у вас заночувати.
- Справді? – зрадів Толик.
- Може, і хотів би, та треба йти, - лагідно мовив дід.
- А наступної неділі прийдете? – запитально глянув на нього малий.
- Обов’язково.
- Приходьте, чекатиму, - подав дідові капелюха Толик.
* * *
… Дід Федір у мене був один. Інший дід, Григорій, бабусі Олена і Ксенія рано пішли з життя і, народившись, я їх не застав. Тому і був для мене дід Федір як святий, а кожна з ним зустріч – як свято. Народившись в кінці дев’ятнадцятого століття, він пережив і війни, і революції, і колективізацію, і голодомор. Але не бідкався, не був озлоблений на життя, виростив п’ятьох дітей, мав багато онуків. У вісімдесят шість років відійшов у засвіти. І назавжди залишився у моїй пам’яті статечним, розсудливим, добрим, з білою бородою і в капелюсі.
Чомусь сьогодні згадався той далекий епізод з життя. І замітка в календарі. І кукурудза. Що не кажіть, такої кукурудзи тепер немає.
Анатолій ТЮТЮННИК
На фото: малий Толик з батьками і дідом Федором.
- Мамо, а сьогодні неділя?
- Неділя, неділя, а що? – розігнулася серед грядки матір. - Біжи сюди, візьми огірочка свіженького скуштуй та корову випусти та поснідай – супчик на столі.
Куди там! Толик чимдуж гайнув назад, випустив з двору Галку, прослідкував, щоб не полізла у шкоду, дочекався череди – і мерщій у хату. Який сніданок – окраєць хліба та склянка свіжоподоєного молока – і знову на вулицю. Вмостившись на лавці під двором, спостерігав як повагом проходили мимо люди, їхали машини і підводи – усі вони поспішали на базар. У неділю в селищі був базарний день, тож ішли-їхали туди не лише місцеві, а й жителі навколишніх сіл.
Хлопчина сидів довго і чекав, уже й перші базарувальники почали повертатися назад.
- Іди до хати, - визирнула на вулицю мати. - Ти ж нічого не поїв.
Засмучений, Толик неквапом побрів у хату, вмостився за столом біля вікна і знехотя став копирсатися ложкою у тарілці з супом. – Мабуть, не прийде, пропав день, - уже вирішив для себе подумки. Аж раптом! Дзенькнула клямка хвіртки, вона прочинилася і…
- Мамо, дід іде! - аж підстрибнув на радощах Толик.
Дід Федір жив у родині материного брата, теж Федора, і щонеділі приходив до дочки у гості. Статечний, мав білу бороду і неодмінний атрибут одягу – капелюха: влітку солом’яного чи в ситечко, а в холоднішу пору – фетрового.
- Здрастуйте, - вітався він з порога, шанобливо знімав капелюха, і завжди віддавав його Толику:
- А візьми-но, онучку, поклади десь. Та й гостинця від зайчика візьми, - діставав з кишені пару цукерок чи пряник або ж печиво.
Потім з матір’ю вони ділилися останніми новинами, щось обговорювали. Толик не завжди толком розумів ті розмови, але слухав їх заворожено: вони були розважливі, неголосні, як тиха мелодія. А ще мати і дід завжди щось чи когось згадували і тоді ставало особливо цікаво слухати – як воно раніше було. А ще дід завжди носив з собою відривного календаря, але листочків з нього не відривав.
- Навіщо? – казав. – Це ж відірви, то й викинути треба. А тут ціла наука прописана.
Хто пам’ятає, у тих календарях з одного боку дата, а на звороті якась цікава замітка була. Ці календарі дід Федір зберігав і час від часу перечитував. Вважай, вдома у нього своєрідна енциклопедична бібліотечка зібралася.
Ось і сьогодні дістав дід календаря і спитав в онука:
- Ти в школі навчатися хочеш, готуєшся до школи? Яке сьогодні число? - Полиставши, знайшов потрібну дату. - Ага, ось, про що нам тут пишуть?
А писали про кукурудзу. Що люди вперше почали вирощувати її від семи до дванадцяти тисяч років тому. Що в середньому в одному качані міститься близько десяти тисяч зернин, причому завжди парна кількість. Що в харчовій промисловості використовують не лише зерно кукурудзи, а й обгортки качанів, листя та стебла. Що серед усіх злаків кукурудза посідає перше місце за посівними площами.
- Годі вам про ту кукурудзу читати, давайте пробувати, - обізвалася мати. - Я, наче знала, якраз кукурудзи й наварила сьогодні. - І дістала з печі величезного чавунця, прикритого зверху аж припеченим кукурудзинням з косами. - Добре упріло, пригощайтеся.
Смакували Толик з дідом кукурудзою досхочу. Дід і куштував, і веселі та повчальні історії при цьому онукові встигав розповідати. Аж тут і сонце надвечір схилилося.
- Додому пора, - зазбирався дід. - Толю, принеси мого капелюха.
- А… нема його, - зашарілося хлоп’я.
- Як нема!?
- Загубився десь.
- Як же без капелюха, - забідкався дід. - Доведеться у вас заночувати.
- Справді? – зрадів Толик.
- Може, і хотів би, та треба йти, - лагідно мовив дід.
- А наступної неділі прийдете? – запитально глянув на нього малий.
- Обов’язково.
- Приходьте, чекатиму, - подав дідові капелюха Толик.
* * *
… Дід Федір у мене був один. Інший дід, Григорій, бабусі Олена і Ксенія рано пішли з життя і, народившись, я їх не застав. Тому і був для мене дід Федір як святий, а кожна з ним зустріч – як свято. Народившись в кінці дев’ятнадцятого століття, він пережив і війни, і революції, і колективізацію, і голодомор. Але не бідкався, не був озлоблений на життя, виростив п’ятьох дітей, мав багато онуків. У вісімдесят шість років відійшов у засвіти. І назавжди залишився у моїй пам’яті статечним, розсудливим, добрим, з білою бородою і в капелюсі.
Чомусь сьогодні згадався той далекий епізод з життя. І замітка в календарі. І кукурудза. Що не кажіть, такої кукурудзи тепер немає.
Анатолій ТЮТЮННИК
На фото: малий Толик з батьками і дідом Федором.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |