«Ковбасна революція» у Чернігові
До 30- річчя соціально – політичного вибуху
Був вечір 6 січня, напередодні Різдва, коли господині бігали по нечисленних гастрономах у надії, що десь та й «викинули» чи то синю курку (і чому вони тоді були такими страшенно синіми?), чи хоча би майонез і горошок – адже святковий стіл треба було з чогось зробити при суцільних радянських дефіцитах. До речі, всі дефіцити саме «викидали» на прилавок – так і казали: «Що сьогодні там викинули?» І автоматично ставали у чергу, бо щоб не «викинули» - воно все було в дефіциті. А вже потім питали – що іменно дають і по скільки в одні руки…
І ось у таке різдвяне надвечір’я 1990 року на розі вулиць Рокосовського та Доценка (зараз друга вулиця зветься– імені Захисників України) сталася дрібна аварія – «Жигулі» прапорщика Анатолія Цибулька зіткнулися з начальницькою «Волгою». З розкритого багажника останньої перед очі численних заклопотаних перехожих посипались ковбаси, балики, якісь інші делікатеси, яким більшість радянських людей і назви не знали. Обурення вихлюпнулося зразу і невдовзі, оскільки машина начальницька, вирішили покотити її до обкому компартії (хоча автомобіль і належав облвиконкому і їхав у ньому інструктор облвиконкому Валерій Заїка). На П’яти кутах юрбу намагалися зупинити пожежники із брандспойтами (швидко влада зорієнтувалась), але це людей не зупинило і покалічену «Волгу» потягли проспектами Жовтневої революції та Лєніна (тепер – Перемоги і Миру) до обкому.
А що робити далі? Влада все ж розгубилась – розганяти не було команди та й не було кому, адже всі святкували за столами накритими. Не знали що й робити протестувальники. Та й доки штовхали ту машину – вичахли своїм обуренням. Аж тут від кума повертався з дружиною виконроб Анатолій Лащевський. Як його жінка Галина не стримувала, він пробився до центру натовпу і, знявши окуляри, щоб не пізнали, попросив слова. Та й став говорити про чергу на житло, яка для простих роботяг не рухалася (сам Анатолій теж тулився у «малосімейці»), а начальство отримувало квартири. Він знав цифри і говорив переконливо. А оскільки входив до числа ініціативної групи Товариства української мови, то й доповнив вимогами ліквідації 6- ї статті конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Таким чином, абсолютно стихійний вибух через розсипану на дорозі ковбасу став політичним. А вже наступного ранку до стихійного виступу підключилися активісти Народного Руху, що в Чернігові дуже бурхливо діяв уже півроку.
До речі, а виконроба Лащевського наступного робочого ранку зустріли на роботі запитанням: «Так шо ти там, бандера, протів партії виступав?!». Маскування не вийшло…
А на Різдво біля обкому його перший секретар Леонід Палажченко біля двох годин відповідав обуреним чернігівцям, проте, на диво партійців, це людей не зупинило і 8 січня похапцем підготовлені збори партгоспактиву за участю завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука – також.
Пригадую, як Кравчук проводив зустріч з керівниками Народного Руху – коли я сказав присутньому на зустрічі Леоніду Палажченку, що йому треба йти у відставку, був у багатьох шок, Палажченко став червоний як буряк, а в очах Кравчука я побачив …неприховане задоволення від моїх слів. Дивно, правда? Вже потім я зрозумів – мої слова вкладалися у схему Михайла Горбачова: мовляв, я буду давити партапарат зверху, а ви, народ, - знизу. Тож я тоді був у ролі бажаного для горбачовців народу…
Але події вирвалися з їх контролю і вже 10 січня на стадіоні імені Гагаріна зібралися не менше 15 тисяч чернігівців. Такого місто ще не бачило. Голові облвиконкому Михайлу Гришку взагалі не дали говорити, перший секретар обкому Палажченко виступив, але його перекрикували (і це було нечувано – щоб отак вестися з першим секретарем обкому всесильної партії!). Зате уважно слухали рухівців і особливо Валерія Сарану, який тоді краєвий Рух очолював. Мітинг вимагав відставки обкому компартії! Але ще в резолюції містилися і вимоги «забезпечити дійсну економічну й політичну суверенність України», «службу в армії проходити у межах республіки». Чернігівський мітинг протестував і проти горбачовської політики – зокрема, засуджував введення військ в Азербайджан, розпалювання міжнаціонального напруження у Закавказзі.
До речі, деякі вимоги тих чернігівських мітингів виконуються тільки зараз – наприклад, про ліквідацію районного поділу у Чернігові.
А між людьми по стадіону ходив тоді чоловік з маленьким, саморобним транспарантиком «Хто з’їв моє м’ясо?». І там де проходив – котився сміх. Люди наче звільнялися і від страху, і від напруження…
«Яке значення ковбасної революції? Ця подія набула розголосу в усьому СРСР. Люди зрозуміли, що можна і навіть треба відкрито висловлювати свої претензії до влади. Були мітинги і в райцентрах нашої області: Мена, Борзна, Прилуки», - каже ведучий багатьох тодішніх мітингів Іван Панченко. Про чернігівські події написали всесоюзні газети – чернігівська «ковбасна революція» стала поштовхом до змін в багатьох регіонах. А ще й необрання першого секретаря обкому Палажченка народним депутатом ставало символом змін і шоком для правлячої еліти.
Пригадую, що обурені чернігівці пішли і на квартиру до першого секретаря та й побачили там …два туалети. Для того часу це було нечувано і обурливо, адже переважна більшість жила в злиднях. На захист туалетів комуністичного керівника виступив у «Деснянській правді» голова обласної письменницької спілки, він же – член обкому Станіслав Реп’ях. Тоді у місті з’явилися листівки: «Не сіяли, а він вродився Та не було б у тім гріха, Якби то мова йшла про жито, А не про реп’яха…». Автором поезій була бунтівна редакторка заводської багатотиражки «Приборостроитель» Жанна Лозанюк.
…А чому, власне, ковбасна революція? Зізнаюся, що я був автором цього терміну – трохи знаючи з історії про соляні та картопляні бунти, в газеті «Комсомольський гарт», де я тоді працював, і запустив цей термін. Що міцно прилип до тих вікопомних подій, що сколихнули СРСР.
Василь ЧЕПУРНИЙ,
м.Чернігів
Фото Валерія ІНЮТІНА
Був вечір 6 січня, напередодні Різдва, коли господині бігали по нечисленних гастрономах у надії, що десь та й «викинули» чи то синю курку (і чому вони тоді були такими страшенно синіми?), чи хоча би майонез і горошок – адже святковий стіл треба було з чогось зробити при суцільних радянських дефіцитах. До речі, всі дефіцити саме «викидали» на прилавок – так і казали: «Що сьогодні там викинули?» І автоматично ставали у чергу, бо щоб не «викинули» - воно все було в дефіциті. А вже потім питали – що іменно дають і по скільки в одні руки…
І ось у таке різдвяне надвечір’я 1990 року на розі вулиць Рокосовського та Доценка (зараз друга вулиця зветься– імені Захисників України) сталася дрібна аварія – «Жигулі» прапорщика Анатолія Цибулька зіткнулися з начальницькою «Волгою». З розкритого багажника останньої перед очі численних заклопотаних перехожих посипались ковбаси, балики, якісь інші делікатеси, яким більшість радянських людей і назви не знали. Обурення вихлюпнулося зразу і невдовзі, оскільки машина начальницька, вирішили покотити її до обкому компартії (хоча автомобіль і належав облвиконкому і їхав у ньому інструктор облвиконкому Валерій Заїка). На П’яти кутах юрбу намагалися зупинити пожежники із брандспойтами (швидко влада зорієнтувалась), але це людей не зупинило і покалічену «Волгу» потягли проспектами Жовтневої революції та Лєніна (тепер – Перемоги і Миру) до обкому.
А що робити далі? Влада все ж розгубилась – розганяти не було команди та й не було кому, адже всі святкували за столами накритими. Не знали що й робити протестувальники. Та й доки штовхали ту машину – вичахли своїм обуренням. Аж тут від кума повертався з дружиною виконроб Анатолій Лащевський. Як його жінка Галина не стримувала, він пробився до центру натовпу і, знявши окуляри, щоб не пізнали, попросив слова. Та й став говорити про чергу на житло, яка для простих роботяг не рухалася (сам Анатолій теж тулився у «малосімейці»), а начальство отримувало квартири. Він знав цифри і говорив переконливо. А оскільки входив до числа ініціативної групи Товариства української мови, то й доповнив вимогами ліквідації 6- ї статті конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії. Таким чином, абсолютно стихійний вибух через розсипану на дорозі ковбасу став політичним. А вже наступного ранку до стихійного виступу підключилися активісти Народного Руху, що в Чернігові дуже бурхливо діяв уже півроку.
До речі, а виконроба Лащевського наступного робочого ранку зустріли на роботі запитанням: «Так шо ти там, бандера, протів партії виступав?!». Маскування не вийшло…
А на Різдво біля обкому його перший секретар Леонід Палажченко біля двох годин відповідав обуреним чернігівцям, проте, на диво партійців, це людей не зупинило і 8 січня похапцем підготовлені збори партгоспактиву за участю завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука – також.
Пригадую, як Кравчук проводив зустріч з керівниками Народного Руху – коли я сказав присутньому на зустрічі Леоніду Палажченку, що йому треба йти у відставку, був у багатьох шок, Палажченко став червоний як буряк, а в очах Кравчука я побачив …неприховане задоволення від моїх слів. Дивно, правда? Вже потім я зрозумів – мої слова вкладалися у схему Михайла Горбачова: мовляв, я буду давити партапарат зверху, а ви, народ, - знизу. Тож я тоді був у ролі бажаного для горбачовців народу…
Але події вирвалися з їх контролю і вже 10 січня на стадіоні імені Гагаріна зібралися не менше 15 тисяч чернігівців. Такого місто ще не бачило. Голові облвиконкому Михайлу Гришку взагалі не дали говорити, перший секретар обкому Палажченко виступив, але його перекрикували (і це було нечувано – щоб отак вестися з першим секретарем обкому всесильної партії!). Зате уважно слухали рухівців і особливо Валерія Сарану, який тоді краєвий Рух очолював. Мітинг вимагав відставки обкому компартії! Але ще в резолюції містилися і вимоги «забезпечити дійсну економічну й політичну суверенність України», «службу в армії проходити у межах республіки». Чернігівський мітинг протестував і проти горбачовської політики – зокрема, засуджував введення військ в Азербайджан, розпалювання міжнаціонального напруження у Закавказзі.
До речі, деякі вимоги тих чернігівських мітингів виконуються тільки зараз – наприклад, про ліквідацію районного поділу у Чернігові.
А між людьми по стадіону ходив тоді чоловік з маленьким, саморобним транспарантиком «Хто з’їв моє м’ясо?». І там де проходив – котився сміх. Люди наче звільнялися і від страху, і від напруження…
«Яке значення ковбасної революції? Ця подія набула розголосу в усьому СРСР. Люди зрозуміли, що можна і навіть треба відкрито висловлювати свої претензії до влади. Були мітинги і в райцентрах нашої області: Мена, Борзна, Прилуки», - каже ведучий багатьох тодішніх мітингів Іван Панченко. Про чернігівські події написали всесоюзні газети – чернігівська «ковбасна революція» стала поштовхом до змін в багатьох регіонах. А ще й необрання першого секретаря обкому Палажченка народним депутатом ставало символом змін і шоком для правлячої еліти.
Пригадую, що обурені чернігівці пішли і на квартиру до першого секретаря та й побачили там …два туалети. Для того часу це було нечувано і обурливо, адже переважна більшість жила в злиднях. На захист туалетів комуністичного керівника виступив у «Деснянській правді» голова обласної письменницької спілки, він же – член обкому Станіслав Реп’ях. Тоді у місті з’явилися листівки: «Не сіяли, а він вродився Та не було б у тім гріха, Якби то мова йшла про жито, А не про реп’яха…». Автором поезій була бунтівна редакторка заводської багатотиражки «Приборостроитель» Жанна Лозанюк.
…А чому, власне, ковбасна революція? Зізнаюся, що я був автором цього терміну – трохи знаючи з історії про соляні та картопляні бунти, в газеті «Комсомольський гарт», де я тоді працював, і запустив цей термін. Що міцно прилип до тих вікопомних подій, що сколихнули СРСР.
Василь ЧЕПУРНИЙ,
м.Чернігів
Фото Валерія ІНЮТІНА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |