Короткий звіт про довгу подорож

Вранці 8 жовтня ми отримали перші 50 примірників «Подєбрадського полку Армії УНР» і відправилися в дорогу. Я задоволений з того, що першу презентацію провели в Україні – в с. Козьовій Сколівського району Львівської області. Хоч було вже по 19.00, але зо двадцять учнів та викладачів школи ім. Михайла Гаврилка чекали на нас. Зустріч організував Микола Клепуц, давній товариш Романа Коваля. Після лекції ми відвідали музей Михайла Гаврилка, який пан Микола створив у школі.

Далі шлях лежав через Будапешт і Відень на Мюнхен. У столиці Угорщини нас щиро приймав Юрій Кравченко, друг Романа Коваля, керівник Державного самоврядування українців Угорщини.

А в Мюнхені в Українській греко-католицькій парафії Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Апостола Андрія Первозванного на нас, спізнілих, чекали сестри Петра, Христофора та Йосафата. Ми жили в готельчику парафії три дні й три ночі. Сестри забезпечили нас харчуванням та допомагали вирішити інші побутові проблеми.

У неділю 11 жовтня ми були присутні на Службі Божій. Було цікаво, звернув увагу на певні особливості обряду на еміграції. На мою думку, вони зроблені, щоб легше було парафіянам. Мене особливо вразила проповідь панотця Івана.

Після неї в Українській домівці при парафії представили книжки «Сто історій Визвольної війни», «Похід Болбочана на Крим», «Невідома спадщина», «Земля, полита кров’ю». Сприяли в організації мюнхенських презентацій Наталка Зубенко і Союз українських студентів у Німеччині, зокрема заступник голови Катерина Проскура і Ольга Коваленко, за що щиро дякуємо.

Цього ж дня Наталка Зубенко, українка зі Словаччини, яка вже 40 років мешкає в Мюнхені, провела нас до українських могил на Вальдфрідгоф (Лісове кладовище). На Старому і Новому цвинтарях ми вшанували могили героя нашої книжки «Подєбрадський полк» Армії УНР» – сотника Армії УНР і поручника дивізії «Галичина» Леоніда Василіва, старшини УГА професора Михайла Проця, сотенного УСС професора Сократа Іваницького, командира куреня «Роланд» Євгена Рена-Побігущого, найуспішнішого воїна дивізії «Галичина» Володимира Козака, інженера Ігоря Зубенка, Степана Бандери, Ярослава Стецька, автора «Декалогу ОУН» Степана Ленкавського та інших діячів Визвольного руху.

На деяких могилах уже приклеєно тривожну записку: «Просимо негайно зголоситися до адміністрації похоронного бюра», тобто термін оренди землі скінчився й поховання можуть ліквідувати.

На другий день о 14.00 ми прибули до п. Гелени Остряниці – донька Наказного отамана Вільного козацтва Івана Полтавця-Остряниці, яка перебуває в будинку для похилих віком людей.

Пані Гелена живе в окремій кімнаті на одному з поверхів. До цієї кімнати перевезли її меблі, картини, книги, різні дрібнички, щоб створити домашній затишок і звичні умови. У кімнаті велике вікно замість зовнішньої стіни, через яке видно красивий парк.

Я поховав обох батьків, які лікувалися в прилуцькій лікарні, побував в урядовій лікарні у Феофанії. Не можна навіть говорити про якесь порівняння умов у цих установах із побаченим мною в Мюнхені. Широкі, чисті та світлі коридори, свіже повітря, тиша, увага персоналу, на 1-му поверсі – кафе для зустрічей, ліфт як у дорогих готелях, зразковий загальний туалет на першому поверсі – чистий до блиску і без неприємних запахів.

У прилуцькій лікарні у вікнах дірки розміром із палець, матраци в ліжках, що провалюються до підлоги, про білизну нічого і казати. Медсестри не подивляться в твій бік якщо не покладеш 20 гривень в кишеню халату.

А нас відвідувачів з України медсестра запросила до столика у кафе, дала по пляшці води (безкоштовно), запропонувала кави або чаю.

Що вдалося дізнатися про життя Івана Остряниці на еміграції? Після втечі з Києва у грудні 1918 він оселився у Відні. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився 1921 року в Мюнхені в російсько-німецькому клубі, куди його ледь не силою затягнув товариш. Його майбутня дружина – Гелене Шмідт – теж не бажала йти в той день до клубу. Але друзі їх переконали...
Невдовзі вони побралися. Вінчання відбулося в Сальватор-кірхе на Сальватор-плаці. 1922 року народилася донька. Батько назвав її Льолею, але німцям було важко вимовляти оте м’яке “Льоля”. Так вона стала Лола.

Іван Остряниця не вчив доньку української мови, але роз’яснив, що Україна і Росія – це різні країни, різні народи. Мабуть прищепив дитині до своєї Батьківщини: на деяких світлинах Лола в українському строї. В ньому вона виконувала й танці.
Пані Лола сказала, що батько так і не навчився добре говорити німецькою.
У Мюнхені Іван Полтавець регулярно відвідував кінно-спортивний клуб.

Коли до влади в Німеччині прийшли нацисти, гестапо провело два обшуки в його квартирі. Гестапівці забрали кілька родинних фотоальбомів, у тому числі і Лолин з дитячими світлинами, про що не раз із жалем згадувала її мати. Забрали і зошит зі спогадами батька. Інший зошит друзі переховали у Швейцарії, але італійські комуністи викрали машинопис. Друкував він його на друкарській машинці з українським шрифтом. Це добре запам’ятала пані Лола.

На моє припущення, це сталося тому, що італійська компартія після Другої світової війни мала сильні позиції в країні, збройні загони й представництво в органах влади. Через свою меншину у Швейцарії можна було організувати це викрадення на замовлення московських спецслужб, які активно полювали за діячами української військово-політичної еміграції.

Розмову вів Роман Коваль. Я сидів осторонь і намагався конспектувати розмову та враження. Вони такі: «Спину тримає прямо. Мова чітка. Ввічлива. Відчувається порода. Обличчя чисте.
Видно, що стежить за собою. Немає старечого запаху. Гарно збережене волосся. Рухається швидко. Легко встає з крісла і сідає. Доброзичлива. Розмовляє, усміхаючись. Знає слово “черкеска». Очі уважні. Красиво жестикулює. Трохи покручені пальці (мабуть, ревматоїдний артрит)».
Побували ми й на Північному кладовищі, де поховано Івана Полтавця-Остряницю…

Увечері 12 жовтня в Українському вільному університеті Роман Коваль прочитав лекцію «Подєбрадський полк” Армії УНР», а я доповнив її демонстрацією унікальних світлин і документів, які стосувалися історії Української господарської академії та Українського вільного університету, та змістовними коментарями. Ми закликали науковців УВУ до співпраці у питанні опрацювання спільної спадщини: архівів УВУ, УГА та Педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова у Празі – трьох вищих українських наукових закладів, який діяли у міжвоєнний період у Чехословаччині.

13 жовтня ми поїхали до Чехії, в місто Подєбради, про яке я багато читав, яке стало рідним для десятків вихідців із Чернігівщини.
У Баварії під час нашого перебування була тепла осіння погода. Коли ми завернули до Чехії, мені здалося, що зараз у Судетах піде сніг. Темне небо, холодний вітер, температура – плюс 3 градуси.

До Подєбрад ми прибули надвечір. Поселилися в пансіонаті у центрі міста. Взагалі я хотів це зробити у замку, але там не виявилося вільних місць.

Мені хотілося прогулятися містом, в якому мріяв побувати. Роман відпочивав з дороги, а я блукав нічними Подєбрадами. Зайшов на територію замку, де вчилися герої нашої книги, побував у готелі «У короля Юрія», де вони мешкали. Наприкінці прогулянки пройшовся залізничним пероном, який проектував прилучанин Олександр Ярошевський.
Покрова в Подєбрадах була дощовою. Незважаючи на це, ми пішли на міське кладовище та запалили свічки на українських могилах. За словами Романа, який не був тут 8 років, їх стало ще менше.

Тим часом наша господиня пані Гелена домовилася про ряд важливих зустрічей для нас. Перша – зі старостою Подєбрад (по-нашому міським головою) доктором філософії Ладиславом Лангром, автором книжки про Подєбради. (До речі про цю зустріч хазяйка пансіонату домовилася за кілька хвилин і нас прийняли того ж дня. У нас таке можливе?!).

Подякували йому від імені українського народу за добре ставлення чехів у 1920-х до наших емігрантів – студентів і викладачів Української господарської академії в Подєбрадах, згадали щирим словом президента ЧСР Томаша Масарика. На знак вдячності подарували старості книжки про українських вояків, які опинилися в Подєбрадах, – “Сто історій Визвольної війни” та “Подєбрадський полк” Армії УНР”. Перша книжка відкривалася епіграфом Валентина Сім’янціва та його світлиною. Роман Коваль звернув увагу, що це батько пана Радомира. Ладислав Лангр одразу покликав секретарку.
– Дивіться, це батько Радомира Сім’янцева!

Обоє зраділи, бо вони знали й шанували пана Радомира – після Оксамитової революції він був заступником старости Подєбрад і залишив по собі гарну пам’ять.
Пан староста разом зі мною пожартував на тему яка була б історія Східної Європи, якби в 1928 році до УГА прийняли студентом випускника стрийської гімназії Степана Бандери. Пан Ладислав написав книгу про Подєбради і працював з документами Академії, що залишилися в чеських архівах після 1948 року. За його словами там є світлина майбутнього провідника ОУН.

Можна позаздрити країні, де таке місто як Подєбради має два великі фотоальбоми з власної історії, а скоро вийде і третій. А міські голови пишуть книги про свої міста. А в нас чергові вибори! Йдуть всілякі «відра», «накрайняк», «оппи», «прості люди» і різна нечисть, яка не те що книги пише і видає, а й рідну матір обікраде!
Пан Ладислав пообіцяв сприяння у проведенні майбутньої презентації у стінах УГА, де зараз навчаються студенти філії Карлового університету. Запропонував також провести презентації в подєбрадських школах, де викладають російську мову.

Потім із пані Геленою пішли на другу зустріч. Її знайомі дали нам коробку з архівом Валентина Сім’янцева. Наші почуття не передати: десятки світлин, документів, усі його нагороди, включно із Залізним Хрестом за Перший зимовий похід і Хрестом Симона Петлюри з відповідними грамотами, спогади його брата Олекси Сім’янціва (поручника Армії УНР) про скитальство таборами для переміщених осіб у 1945 – 1946 роках на території Німеччини!

На наше прохання вони передали частину реліквій, адже розуміли, що вони мають бути повернені в Україну.

Уранці 15 жовтня ми зустрілися з ректором Подєбрадської філії Карлового університету пані Данієлою Влковою. Вона провела нас коридорами та аудиторіями, де колись навчалися герої наших книжок. Домовилися з нею про презентацію книги “Подєбрадський полк” Армії УНР” у стінах колишньої Української господарської академії та про відкриття постійно діючої фотовиставки про її студентів. А робити це необхідно, адже тут навчається багато студентів з України. З розмови з одним із них, родом із Сум, ми із жалем з’ясували, що він навіть не чув про УГА, нічого не знає про своїх попередників.

Передали примірник і Полабському музею, де я устиг ще й попрацювати в його фондах. (Вітання дослідникам в Україні! Скільки потрібно заяв та узгоджень у нас! Тут прийшов, представився, ніхто не попросив і паспорта – «Це ж пан, який цікавиться Українською академією!». Запросили мене до фондосховища, заповнив якусь анкету. За цей час принесли три ящики з документами і сказали: «Прошу, працюйте!». Співробітниця музею на моє: «Чи можна фотографувати?», здається образилася. Повна довіра до дослідників – мене залишили самого працювати з документами без наглядачів).

І знайшов там унікальні документи, світлини й невідому п’єсу Олекси Карманюка про Світлану Харченко, героїню Визвольних змагань. Повна її назва: «Світлана Харченко. Драма на 3 дії з Української визвольної боротьби 1918 – 1919 рр.». Видрукувана вона типографським способом у таборі Щипйорно на початку 1920-х роках. Олекса Карманюк – це один із псевдонімів Антонія Коршнівського, сотника Армії УНР. На 1-й сторінці – його дарчий підпис: «Коханому приятелеві та компаньонові на еміграції Володимирові Шевченкові дарую на спомин цю маленьку працю мою. Автор. 24.07.23., Каліш».

Далі була Прага. В посольстві України нас гостинно зустрів посол Борис Зайчук. Під час розмови виявив бажання взяти під патронат відкриття фотовиставки в Подєбрадах. Роман Коваль нагадав йому, що 12 травня 2022 року Подєбрадській академії – цьому феноменальному явищу нашої історії виповниться 100 років, тож варто організувати конференцію з цього приводу.

У розмові взяли участь консул Павло Ковтун та 2-й секретар посольства Юлія Клочко.

Увечері в Домі національних меншостей у Празі ми представили книжку “Подєбрадський полк” Армії УНР”. А потім наші друзі Олег Зайнуллін та Михайло Топоров повели нас на пиво… (Стосовно пива. У Чехії його виробляють майже в кожному населеному пункті, немає такого оподаткування, яке увели у нас, що зробили на користь кількох монополістів. Ціна практично така сама як в Україні на «наше» пиво. Але це ж не рідина в пластиковій тарі!)

16 жовтня через Австрію вирушили до угорського міста Комаром, де на нас чекав Юрій Кравченко. Він розмістив нас у відпочинковому комплексі з термальними водами “Аква”. Кожне купання – це сеанс омолодження! Практично всі відвідувачі – пенсіонери. Це не в Україні, де про них згадують в кращому разі під час виборів та на 9 травня. Нал’ють 100 грамів та насиплять черпак гречаної каші. Ото радість, ото свято! До того ж і гречка в Європі дешевша ніж в Україні! А щоб отак щоденно турбуватися про людей похилого віку – ми не можемо! Те ж матимемо і ми коли прийде час!

Українці Угорщини святкували Покрову 17 жовтня в приміщенні в центрі Будапешті. До речі, стіну під стелею прикрашав орнамент із свастики і ніхто з цього не робив жодної трагедії.
Тут Роман Коваль познайомив мене зі своїми давніми друзями – подругою дитинства Наталкою Запоточною (тепер Шайтош) та її чоловіком Петером (обоє постійно жертвують кошти на українську армію).
А ще Роман Коваль, як член журі, взяв участь у дитячому конкурсі декламації українських віршів.

Мені найбільше сподобався виступ 4-літнього Сергія Спіріна, який серйозно, повагом і виразно прочитав два вірші, та ще й розумів, про що читав, бо нажаль відчувається, що поки діти перебувають в родині, то вони розмовляють і розуміють нашу мову. А далі угорськомовні дитячий садок, школа роблять свою справу!

Слід сказати, що цю подію висвітлювало державне угорське телебачення. Три камери працювали до самого кінця події і як нам повідомили це буде повністю продемонстровано місцевим телебаченням. І після неї – брали інтерв’ю в його учасників. До такого в Україні ми не звикли. Загалом ставлення угорської держави до української меншини надзвичайно добре. Потреби українців задовольняються з державного бюджету.
Загалом поїздка залишила незабутнє враження.

Щиро дякуємо всім, хто опікувався нами, – насамперед сестрам і отцям парафії УГКЦ в Мюнхені, голові Державного самоврядування українців Угорщини Юрію Кравченку, послові України в Чехії Борисові Зайчуку, Наталці й Петерові Шайтошам з Будапешта, Наталії Зубенко і Катерині Проскурі з Мюнхена!

Віктор МОРЕНЕЦЬ

На фото: автор у центрі Подєбрад