Концтабір для непокірних

Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині: рік 1933-й

Концтабори, тобто концентраційні табори – табори-в’язниці для значної кількості людей, у радянському суспільстві міцно асоціювалися з періодом нацистської окупації. Між тим у більшовицькій Росії концтабори існували ще з літа 1918 року – узяття заручників й «облаштування трудових (концентраційних) таборів» стало одним із пунктів рішення Петроградського комітету РКП(б) від 23 липня 1918 року про запровадження «червоного терору». А вже в квітні 1919 р. побачив світ декрет ВЦВК «Про табори примусових робіт», згідно якого кожне губернське місто могло мати мінімум один табір на 300 чоловік. Хай не вводить в оману термін «примусові роботи», оскільки в нацистських таборах ув’язнені також повинні були насамперед працювати. Концтабори швидко розмножувалися. Так, вже в 1920 році в одній тільки Чернігівській губернії існували концтабори в ЧЕРНІГОВІ, ГЛУХОВІ, КОНОТОПІ, НІЖИНІ, ШОСТЦІ, ГОРОДНІ, БОРЗНІ, ОСТРІ, КРОЛЕВЦІ, НОВГОРОД-СІВЕРСЬКОМУ, СОСНИЦІ, в кожному з яких перебувало не менше 600 (!) в’язнів.

Зрозуміло, радянська історіографія уникала згадок про концтабори. Між тим вони собі спокійно існували і надалі, оскільки злочинна радянсько-компартійна влада завжди мала вдосталь ворогів. Не пустували вони і в 1933 році – згадками про концтабори рясніють деякі секретні спецзведення Чернігівського обласного відділення ДПУ, які відслідковували ситуацію в Чернігівській приміській смузі (територія Чернігова та сучасного Чернігівського району Чернігівської області). Ось, наприклад, зведення від 22 квітня 1933 року.

ЯНІВКА (сучасна Іванівка). Весною 1933-го 23 господарства відмовилися від посівного плану. Каральні органи уважно вивчили список непокірних і визначили підбурювачами «куркулів» та «твердоздатчиків» Андрія Демидовича Андросенка (втік із заслання), Гната Омеляновича Петренка, Феодосія Олександровича Ребенка та Йосипа Карповича Мовпана. Їх заарештували та направили клопотання в «Судтрійку» при Колегії ДПУ УСРР щодо «ув’язнення в концтабір». Що ж до решти, то «при відповідній обробці окремих із тих, що відмовилися сіяти, значна кількість прийняла план посіву… Деякі з них тут же подали заяви про вступ до колгоспу».

У ЛУКАШІВЦІ відмовилися прийняти посівний план 26 господарств. Каральні органи діяли за тією ж схемою – визначення активістів (Дмитро Андрійович Пац, Василь Юхимович Колочицький, В.С. Лутченко), їх арешт і ламання решти страхом репресій.

Так, у КОЛИЧІВЦІ із 16-и господарств-відмовників «при індивідуальній обробці» ДПУ-шниками 11-ть відразу дали обіцянку провести посів сім’ян. Подібні випадки непокори мали місце також у селах ОСНЯКИ, (нині Ріпкинського району), ШЕСТОВИЦЯ.

Виступав проти посівпланів і Іван Іванович Пац із вже згадуваного села ЛУКАШІВКА. Радянські спецслужби зафіксували його слова в гурті селян: «Війна почалася, Далекий Схід зайнятий японськими військами, Червона Армія відступає і в багатьох селах селяни вже виступають проти політики радянської влади. Пора й нам з активістами розправитися. Посівплан не приймайте, поки держава не надасть сім’ян». Як хотілося простому люду вірити, що хоч хто-небудь, хай би і японці, змете злочинну владу і дозволить вільно дихати, на повні груди. Паца заарештували і направили чергове клопотання в «Судтрійку» про ув’язнення в концтабір.

Наприкінці травня 1933-го у чернігівській околиці голодомор набув загрозливих масштабів, стали відмічатися випадки масової смертності. Селяни відверто ремствують, однак спецслужби лише старанно все фіксують. Фрагменти спецзведення за 27 травня 1933 року.

КИСЕЛІВКА. Розкуркулений Іван Петрович Гунько проводить агітацію проти посіву: «Радянська влада морить нас голодом. Для того, щоб знищити половину селянства. Колгоспи організовують виключно для власної наживи. Чи довго ми будемо терпіти, аби дочекатися, щоб нас заживо закопали в могилу?». Гунька заарештовано, на нього також чекає концтабір.

А ми відзначаємо, що селяни прямо вказують на штучний характер голоду – тобто геноцид, про неврожай ніхто не згадує.

ЗВЕНИЧІВ (нині Ріпкинського району). Андрій Павлович Кавера: «За кордоном нікуди дівати хліб, а в нас народ помирає з голоду, грабують наше селянство, продали нас комуністи. І лише тепер нам слід добиватися свободи». Кавері інкримінують заклики до селян взяти зброю в руки і скинути радянську владу. Відтак все «по стандарту»: арешт, клопотання про ув’язнення в концтабір.

Влада аж ніяк не прагнула почути доведених до відчаю селян. Всіх незадоволених заарештовують і направляють в концтабори.

Така доля чекала, зокрема, Михайла Петровича Кобця із села МОСКАЛІ, який щойно повернувся із заслання в Челябінськ («В Челябінську робочих годують дохлим м’ясом, 10.000 чоловік отруїли. В Сибіру піднялося суцільне повстання, нам треба їх підтримати і ми тоді будемо вільними»), Кирила Борисовича Герасименка з РЯБЦІВ («Крим зайнятий білими військами, скоро дістануться і до нас, і тоді ми розправимося з кровопивцями-комуністами. Нема сенсу селянам сіяти, оскільки все одно весь хліб у вас заберуть. Постанова про здачу хліба – хитра уловка радянської влади») та багатьох інших, хто не мовчав, а називав речі своїми іменами та закликав до повстання проти людиноненависницького режиму.

Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області.

Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті