реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Колись українці перестануть глузувати із себе...

Тато приходить нечасто. Мама – частіше, і я не люблю, коли вона приходить, тому що, як правило, вона попереджає про якісь грядущі неприємності. А тато приходить просто в гості.

Я не маю жодного сумніву в тому, що він справді літає між світами, і що у мої сни приходить його жива душа.
Він це робив і раніше, коли ще жив у нашому, матеріальному світі – умів літати.

Бо писати те, що він писав, - українську міфологію, - могла людина, здатна зазирнути за вирій. Бути дорослою дитиною, здатною дивуватися, здатною мріяти, здатною бачити минуле і майбутнє – міг тільки той, хто знав набагато більше, аніж усі ми, смертні.

За кілька місяців до його смерті до мене підійшла Роксолана, моя донька, котра тоді ще жила із нами, а її кімната сусідувала з дідовою, і сказала: «Мама, дідусь сьогодні розмовляв із бабусею. Він їй сказав, що вже скоро приїде і питав, чи купити їй тоненької нарізки «докторської», як вона любить».

І я вірю, що він таки розмовляв тоді з мамою, яка вже майже рік була на небі. За пару тижнів його не стало.
Вже коли він лежав, - такий змалілий, як дванадцятирічний хлопчик, у цьому постійному гулі антипролежневого матрасу, я почула, що він щось говорить. Я зайшла в його кімнату. Він по пам’яті комусь розповідав свої міфи.
«На початку була пітьма - вічна й безмежна. Ні землі, ні неба, ні Сонця. Тільки - морок. Густа, холодна й безконечна ніч. А її пронизувало Око.
Звідки летіло воно? І - куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно?
Наймудріші волхви Оріани казали так: "Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність".
А Заратустра потому вже додав: "Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ".
Він говорив це спокійно, виразно, без запинки, як читав. Я заніміла, тому що у ті дні тато взагалі вже практично перестав говорити.

Я тихенько підійшла, торкнулася його худої, як в дитини, руки, і розридалася, бо зрозуміла, що мій тато вже теж летить по дорозі у вічність.

Дуже шкода, що в наші сутінкові часи, коли на марші - войовниче невігластво та ідіократія, бачення мого батька про Україну викликає глум і регіт. Так, очевидно, іржали неандертальці над своїм одноплемінником, коли той змайстрував із кістки перший музичний інструмент в історії людства - кістяну флейту - і заграв на ній…Але я знаю, що тато ніколи б не образився на наших сьогоднішній неандертальців – він би просто м’яко спробував переконати їх, наводячи сотні фактів, доводів і аргументів. Щосуботи, усе своє життя, тато йшов в читальний зал ЦНБ – Центральної наукової бібліотеки , де читав і занотовував сотні томів наукової літератури, виданої по всьому світу.

Сьогодні в мого тата день народження. Я - як і тато – безнадійна оптимістка й вірю, що коли-небудь українці припинять глузувати із самих себе і сприймуть той факт, що наша Україна – древня, благодатна і свята країна – у що твердо вірив мій тато і все життя присвятив утвердженню цих такий беззаперечних, на його погляд, істин.

Галя ПЛАЧИНДА



Теги:українська міфологія, українська література, Плачинда, Вирій


Читайте також






Коментарі (0)
avatar