Хуторянин пішов...
Помер Андрій Кондратюк, так пишуть. Неабиякий письменник і непрóстий, цікавий чоловік. У нас покищо в фаворі колгоспно-спілчанський і тусовочно-гламурний "дискурси", тож не до Кондратюка. Проте, кому треба, ті його знають. І дещо розуміють. Андрієві ж Івановичу - Царство Небесне.
PS У "Хрещатик-Плаза" він там десь є, під іншим іменем . Тінь його. І в цій колонці для "Країни". Теж трохи завуальований.
* * *
Він дзвонить рідко. Я йому – теж. Хоча слухати люблю. Андрій Кіндратович звучить, як актор, дідусь, що читає дітям "Вечірню казку". Обличчям він подібний до директора школи, а поставою й одягом – до зубожілого пенсіонера, стрінутого в жеку, церкві чи приміських електричках. "Наша література могла б піти іншими шляхами, – писав один літератор-"вісімдесятник", – якби роман А.К. був надрукований вчасно, а доля не була понівечена…" З молодших про Андрія Кіндратовича, думаю, мало хто й підозрює. Та й не до нього. "Я тримала авторучку Мілоша, – пишуть вони у Facebook, – і моє серце билося так, що…"; "найяскравіший мій венеційський спогад – могила Бродського, де…" Андрій Кіндратович, до речі, Бродського усвідомлено любить: "Він відчуває зв'язок предметів у світобудові…" Заперечує авторство антиукраїнського вірша й цитує напам'ять: "Ти тоже бил женат на бляді…"
Вийшовши наприкінці 1960-х із "каральної психіатрички", куди запроторили за політичним звинуваченням, він не міг не лише цитувати, а навіть читати до пуття – таким був вплив галоперидольних доз. Приступним лишалося Євангеліє: по рядку, по сторінці. Через роки вернулася й здатність до письма, хоча мало що змінилося в житті: комірчина в середмісті, базар, аптека, церква. Торба, що дотепер розколисується міськими протягами в його руці. З весни по осінь – хутір і бездóглядна батьківська хата. Яку роками розтягують земляки-поліщуки.
– Вже думав кидати все, – воркоче Андрій Кіндратович. – Але якось сів на ослона – з берези дивиться ворона сива: "Кар-кар!" Я глянув – і наші погляди перетнулися: "А нас на кого ти оставиш?" І я знову пішов до села, взяв скло, молоток, цвяхи, і…
Про хутір в Андрія Кіндратовича є роман. А ще – про поїздку на могилу Еммануїла Канта, якого він любить, як і Бродського. За котрийсь твір навіть висували на Шевченківську премію. Премії "вічні загребельні", ясна річ, не дали, а костюм, подарований для потенційної урочистої миті знайомим критиком, Андрій Кіндратович викинув на смітник.
Тим часом життя на хуторі приросло новим сюжетом.
– У мене город огорожений. Фермер поле горав і позагорював забор. Я зразу знайшов стовпчики, купив
покотьóло дроту за 3 рублі і, відступивши, – знову обгородився. Через рік він знову пригорав те все, я знову відступив – і знову обгородився.
Так триває вже довгий час. Фермер збільшує поле, Андрій Кіндратович відступає, але не здається.
– Головне – це межа, – туркоче він. – Дивіться: немає межі – і йде війна. Так будуй стіну, мільйон людей збери і копай ровá! Так само й Крим – нащо ж його віддавати без пострілу?
– Треба було воювати?
– Не воювати, а просто стати, як я з фермером… То – сила могутня, він має трактора, має техніку… Але я маю заступа. І будую кордон.
– Так, – кажу ухильно, спрямовуючи завитки телефонних модуляцій кудись "на гору" всевладдя. Ну, уявно. Про всяк випадок. Хай буде
Павло ВОЛЬВАЧ
PS У "Хрещатик-Плаза" він там десь є, під іншим іменем . Тінь його. І в цій колонці для "Країни". Теж трохи завуальований.
* * *
Він дзвонить рідко. Я йому – теж. Хоча слухати люблю. Андрій Кіндратович звучить, як актор, дідусь, що читає дітям "Вечірню казку". Обличчям він подібний до директора школи, а поставою й одягом – до зубожілого пенсіонера, стрінутого в жеку, церкві чи приміських електричках. "Наша література могла б піти іншими шляхами, – писав один літератор-"вісімдесятник", – якби роман А.К. був надрукований вчасно, а доля не була понівечена…" З молодших про Андрія Кіндратовича, думаю, мало хто й підозрює. Та й не до нього. "Я тримала авторучку Мілоша, – пишуть вони у Facebook, – і моє серце билося так, що…"; "найяскравіший мій венеційський спогад – могила Бродського, де…" Андрій Кіндратович, до речі, Бродського усвідомлено любить: "Він відчуває зв'язок предметів у світобудові…" Заперечує авторство антиукраїнського вірша й цитує напам'ять: "Ти тоже бил женат на бляді…"
Вийшовши наприкінці 1960-х із "каральної психіатрички", куди запроторили за політичним звинуваченням, він не міг не лише цитувати, а навіть читати до пуття – таким був вплив галоперидольних доз. Приступним лишалося Євангеліє: по рядку, по сторінці. Через роки вернулася й здатність до письма, хоча мало що змінилося в житті: комірчина в середмісті, базар, аптека, церква. Торба, що дотепер розколисується міськими протягами в його руці. З весни по осінь – хутір і бездóглядна батьківська хата. Яку роками розтягують земляки-поліщуки.
– Вже думав кидати все, – воркоче Андрій Кіндратович. – Але якось сів на ослона – з берези дивиться ворона сива: "Кар-кар!" Я глянув – і наші погляди перетнулися: "А нас на кого ти оставиш?" І я знову пішов до села, взяв скло, молоток, цвяхи, і…
Про хутір в Андрія Кіндратовича є роман. А ще – про поїздку на могилу Еммануїла Канта, якого він любить, як і Бродського. За котрийсь твір навіть висували на Шевченківську премію. Премії "вічні загребельні", ясна річ, не дали, а костюм, подарований для потенційної урочистої миті знайомим критиком, Андрій Кіндратович викинув на смітник.
Тим часом життя на хуторі приросло новим сюжетом.
– У мене город огорожений. Фермер поле горав і позагорював забор. Я зразу знайшов стовпчики, купив
покотьóло дроту за 3 рублі і, відступивши, – знову обгородився. Через рік він знову пригорав те все, я знову відступив – і знову обгородився.
Так триває вже довгий час. Фермер збільшує поле, Андрій Кіндратович відступає, але не здається.
– Головне – це межа, – туркоче він. – Дивіться: немає межі – і йде війна. Так будуй стіну, мільйон людей збери і копай ровá! Так само й Крим – нащо ж його віддавати без пострілу?
– Треба було воювати?
– Не воювати, а просто стати, як я з фермером… То – сила могутня, він має трактора, має техніку… Але я маю заступа. І будую кордон.
– Так, – кажу ухильно, спрямовуючи завитки телефонних модуляцій кудись "на гору" всевладдя. Ну, уявно. Про всяк випадок. Хай буде
Павло ВОЛЬВАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |