Хто ж дякуватиме?

Якби ми завжди слухали те, що нам кажуть наші шановні партнери — ми би досі щасливо розвивали демократію у складі СССР. Бо саме цього вимагав від нас президент Джордж Буш-старший у Києві в липні 1991 року, за місяць до проголошення Незалежності.

Так само у нас би досі у Межигірʼї жив би Янукович, а ми жили би в Малоросії з московськими гарнізонами по всій країні. Бо головне, за що переживали наші партнери під час Майдану — це щоб ми слухняно чекали виборів (вони були би чесними, гарантія) і не чіпали легітимного.

Одного разу ми таки послухали наших шановних партнерів. І віддали ядерну зброю за залізобетонні гарантії безпеки, якими ми насолоджуємося досі.

Партнерів наших ми шануємо і любимо, і навіть готові ще раз їм подякувати (щиро) за підтримку, але щоб дякувати їм і надалі, мусимо вижити як нація і держава.

Бо хто ж тоді їм буде дякувати?

Андрій ІЛЛЄНКО