Хлопчик з маршрутки

Мої історії з міського транспорту можна вважати робочим щоденником жінки, яка не один рік долає маршрут з дому до роботи і назад. Усі пасажири мимоволі стали маленькими маркерами потрібного автобуса і напрямку руху. Інколи саме по пасажирах, а не по номеру автобуса, я ловлю себе, що сіла не туди, та частіше, все ж таки, вітаюсь, якщо зустрічаю знайомих.

Я приблизно знаю, про що говорять люди, хто із ким радо вітається, хто на кого тримає образу, з ким у контрах, а інколи мимоволі вдається підслухати і більш особисті розмови. Наприклад: Сонечко, що будемо вечеряти… Ой,як я скучив! Приїду задушу в обіймах!... Я везу твою улюблену піцу. Та ні, не треба вмикати генератор. Скільки того вечора – повечеряєм при свічці...

Із цими людьми я проживаю свою маленьку частину життя щодня. Часто мимоволі помічаю, що та чи інша жіночка якось швидко постаріла, а іншої чомусь із пів року або й більше уже не видно на маршруті. Приміряю цю роль і на себе, адже хтось так само веде відлік свого часу по мені.

Уже багато історій із маршруток стали веселими розповідями, обросли додуманими варіаціями, вигаданими деталями.

Вчора я їхала своєю улюбленою маршруткою і відмітила, що люди їдуть мовчки, ніхто навіть по телефону не говорить. На зупинках також заходять і виходять тихенько, кивком голови вітаються, якщо зустрічають когось із знайомих.

Після страшних подій 7 жовтня місто ніби знітилось у своєму горі, і після плачів, голосіння і відчайдушних криків застигло важкою тишею. Навіть підлітки не галасують так гучно, як завжди.
І ось в автобус заходить жвавий хлопчик років п'яти. Поїздка в маршрутці, здається, стала для нього цікавою пригодою і йому це аж дуже подобалось. Він, енергійно залізши на крісло, весело махав ногами, поправляв цупкі автобусні фіранки, роздивлявся пасажирів із особливою уважністю. Поруч сиділа його бабуся, ще молода гарна молодичка, яку і бабусею важко назвати.Жінка була така небалакуча, що інколи хотілось, щоб вона уже ж щось сказала чи пояснила онукові.

А хлопчик не вгавав і "діставав" її запитаннями.
– А куди ми їдемо?
– До тьоті Лєни.
– Знову? А коли ми поїдемо додому?
– Не знаю.
– А чому ти не знаєш? – не заспокоювався, а все допитувався хлопчик.

Молода бабуся із відсутністю хоч якихось емоцій, дивилась у вікно і мовчала. Здавалось, що сірий відтінок її обличчя від важких і далеких думок, що насіли на душу не цієї хвилини, а так давно, що додали їй не одну зморшку на ще вродливому обличчі.
– Бабусю, а що ми будемо їсти?
– Не знаю. Що тьотя Лєна зварить.
– А вона зварить супчик з грибами?
– Мабуть.

Пасажири мимохіть слухали цю розмову і кожен домислював щось своє. Ці двоє були "чужинцями" на цьому маршруті, тому викликали у людей інтерес. Раптом у всіх на телефонах спрацював сигнал повітряної тривоги. Хлопчик на декілька хвилин притих, а потім, ніби благально, крадькома запитав у бабусі:
– Уже бахнуло?
Жінка притулила його до себе і заспокоїла:
– Ні, сьогодні бахкає далеко.

На черговій зупинці бабуся пропустила хлопчика вперед і почала просуватись до виходу.
Хлопеня, розглядаючи людей, що люб'язно посміхались йому, дійшов до шофера і зупинився.
– Привіт! А як тебе звати?
Сивочолий чоловік щось йому відповів, а той далі продовжував знайомство:
– А я Женя. А ти додому їдеш?– не довго думаючи продовжив співбесідник.
– Ще ні. Ось усіх по домівках розвезу і тоді поїду сам.
– А ми до тьоті Лєни їдемо. І вчора у неї були, – не вмовкав хлопчик
– От і добре! Передавай їй привіт!
Хлопчик уже на східцях автобуса вигукнув бабусі:
– Ба, скажи, щоб дядя і нас одвіз додому.
– Жінка, ледве стримуючись, підштовхнула дитину з автобуса і тихо промовила:
– Іди уже, немає у нас дому.

Ніна ГОРБАНЬ