Хата, в якій не пригостять...

Так хотілося б тепло і щиро написати про рідну хату, але слова народжуються з болю...

Дивиться хата чорними зіницями прямо в душу, ховаючи в собі минуле. Там, за чорнотою, яскраві спогади, тепло печі і радість зустрічей. Там наші дитячі мрії і дорослі проблеми. Там нам, дітям і онукам, завжди були раді. Там жила наша родина. Колись. У минулому. Тепер у дворі тільки осиротіло плаче вітер...

І мама плаче за хатою. За селом. За минулим, в яке не повернутися. За мирним життям. Сумує й хата за нами. Адже знає, що в ній вже нікого не пригостять ні чаєм, ні хлібом...

Катерина ДИКА