Качанівський заповідник: екоцид місцевого масштабу
«В своїй структурі заповідник «Качанівка» є унікальним, поділяється на дві взаємно інтегровані частини: паркову та архітектурну. Качанівський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст., який має площу 568,63 га, з них 125,5 га – це водне плесо чарівної річки Смош, на берегах якої і розкинулася качанівська садиба. Доповнює парк архітектурний ансамбль садиби, який налічує 24 об’єкти. Окрасою ансамблю є неперевершений палац в стилі неокласицизму – свідком величної епохи минулого»...
Так гласить офіційне джерело. І важко не погодитися: Національний історико-культурний заповідник «Качанівка», на відміну від багатьох інших пам’яток культури та історії, яких вік та радянська влада зовсім не балували своєю прихильністю, зберігся доволі непогано. Якийсь десяток-другий років тому він дійсно був яскравою ретроспективою: в уяві мимоволі оживали образи найяскравіших світочів культури, таких як: М.Гоголь, М.Маркевич, В.Забіла, С.Гулак–Артемовський, Т.Шевченко, Д.Яворницький М. Глінка, П.Куліш та багато інших. Відома родина меценатів Тарновських зробила Качанівку Меккою для найяскравіших талантів XIX століття не лише в духовному сенсі, а й сам природній ландшафт, розмаїття природної флори, збагаченої унікальними завезеними зразками, відповідав височенній планці того часу.
Навіщо я переповідаю і так добре знану історію Качанівського заповідника?.. – запитає допитливий читач. А лише для того, щоб на прикладі величезного контрасту показати усю убогість та безпомічність нас, сучасних, у марних потугах не лише примножити, а бодай устерегти, уберегти дароване нашими предками від занепаду. Маю повне право на таку характеристику, бо ще кільканадцять років тому мені вдалося побувати у заповідни-ку влітку, коли буяння природи потьмарювало певні недоліки ландшафту. І яким було величезним розчаруванням, коли нещодавно нам з колегами-побратимами довелося знову побачити горду і величну Качанівку, але цього разу в іпостасі небораки, що волає про допомогу. І це починаючи із пішого входу до заповідника, обплутаного дикими «ліанами» деревної порослі, що робить шлях непролазним. Так, центральна алея від садиби іще схожа на туристичний маршрут, однак якщо ви хоч трохи збилися зі шляху чи захотіли помандрувати рукотворними дамбами річки Смош, то тут вам необхідно запастися мачете або бензопилою. І це, повірте, далеко не гірший пейзаж, на який ми натикнулися пізніше…
Наша зимова «екскурсія» була не випадковою, адже організував її, як відчайдушній крик душі, наш давній колега - громадський діяч, депутат Парафіївської громади, засновник агротуристичного музейного комплексу «Соколиний хутір» Микола Череп. Знаємо пана Миколу як талановитого митця і фотохудожника, який нещодавно реалізував нечуваний для нашої суворої дійсності проєкт «Дорогою в/уражень», який показав трагізм і водночас героїку захисників при спробі окупації частини території Чернігівщини. І численні сучасні воєнні експонати воїнів-героїв, які загинули під час захисту Батьківщини, вражали своїм драматизмом… А на задньому плані, як відлуння недавнього мирного минулого, своєрідним животворчим панно були розміщені фотокартини знакових, монументальних за значимістю місць. У тому числі і з качанівського заповідника. І особливо тоді врізався в пам’ять арковий місток, якийсь такий казковий і містичний у цій лісовій гущавині, ніби його чарівним помахом палички перенесли сюди із середньовічного європейського містечка. Так от, коли ми наживо побачили цей місток у живій природі, то враження було зовсім протилежне: на шляху до нього над головою мечом Дамокловим звисали перехрещені дерева, повалені буревіями. А далі довелося продиратися через сухі покручені гілки і стовбури, які кишіли, мов кубла змій, і норовили заплутати ноги.
Але повернемося до найбільшої інтриги цього дня. Власне до того, що нас привело до Качанівки…
Сотні, сотні крислатих красенів-дубів, не кажучи про інші дерева, які, можливо, і стали колись добрим почином, основою для унікального парку, попадали на коліна, або ж взагалі лежали ниць, скошені людською некомпетентність чи злочинною байдужістю… Бобри – ці завзяті трудівники, які оселилися тут усього кільканадцять років тому, з «особливим працелюбством» взялися валити усе живе, розташоване поблизу водойми. Нічого не маємо проти бобрів – ця тварина у живій природі відграє свою унікальну роль, рятуючи річки від пересихання, зберігаючи тим самим прибережну флору і фауну. Оселилися вони, за свідченням пана Миколи, у 2008 році, і відтоді їхня популяція складає десятки, якщо не сотні особин. На сьогоднішні вони знищили понад 300 дерев цінних порід, вік яких – від кількадесят до кількасот років, тобто сумарний вік усіх знищених дерев складає кілька тисяч років. А знищені вони лише за кілька років. До речі, бобри не гризуть хвойних дерев, проте сьогодні у зоні ризику опинився і унікальний сибірський кедр, бо зубаті «зодчі» вже обгризли дерева навколо і вони похилися у його бік.
Адже бобру байдуже на історичне та культурне значення кедра, бо для нього це – виключно будівельний матеріал. Тут питання не до звірів, так як вони природою запрограмовані на цей вид діяльності. Питання до людей, тих, хто має відповідальність зберегти цей парк для нащадків, щоб контролювати цю популяцію, яка за кілька років знищить усю прибережну зону… Це, зрештою, змиє у воду береги та замулить озера. Ми не є фахівцями, знову ж таки, проте передбачити екоцид чи апокаліпсис місцевого значення не так і складно. І це вже не кажучи про те, що кожне дерево має історичну цінність, повинно бути взяте на облік з ідентифікацією його місцезнаходження, віку, висоти і т.д. З нинішніми можливостями справа не є такою вже й нездійсненною. І не потрібно, ні в якому разі не потрібно списувати все на війну, бо якби наші захисники не виконували свої обов’язки на відмінно і не жертвували при цьому собою, цей парк давно б значився не на наших картах… Тож і ми, в тилу, хто має цю зону відповідальності, повинні відноситися до своєї справи самовіддано, як ніколи. Тим більше, що держава фінансує певний штат, хоча зараз це ой як нелегко! А натомість на усі численні звернення пана Миколи як депутата і місцевого захисника парку йому відповідали цинічними бюрократичним відписками, мовляв, то не ваша справа… А тим часом гинули нові й нові дерева…
…Такі тяжкі думи супроводжували нас під час нашої кількагодинної зимової експедиції. Коли вже видерлися із хащ на центральну алею і вийшли до палацу, від серця трохи відлягло. Сутеніло, але садиба в променях згасаючого сонця вражала своєю величчю. Як коштовний камінь у поганенькій оправі. І десь глибоко у душі озвався крик докорів сумління: «Які ж ми творці прогресу, якщо навіть не можемо зберегти те, що створили наші давні предки?!»…
І війна, повторимо, тут ні до чого… Треба негайно бити на сполох, бо наступна весна може стати останньою для ще кількасот дерев. Або як сказано: Periculum in mora. Небезпека у зволіканні.
Михайло СИНЕВИР Бюлетень Асоціації фермерів та приватних землевласників
Фото: Миколи Черепа
А зараз пропонуємо коментарі членів експедиції:
Микола Штакал, головний науковий співробітник національного наукового центру «Інститут землеробства» ААУ:
- Те, що ми побачили, як бобри нищать дерева навколо водойм, це – беззаперечний факт, але ми повинні зробити один висновок. Потрібно відновити баланс у природі між тваринним і рослинним світом. І тим більше це важливо у Національному заповіднику. Гадаю, що у нас немає обліку дерев, які становлять національну спадщину, які мають історичну цінність, незалежно від їхнього походження. Усі фахово визначені дерева повинні стояти на обліку, і не лише у нашому парку «Качанівка», а повинен бути національний реєстр і контроль з боку міністерства екології. Це не має ані найменшого сумніву. І тоді б наші працівники парку «Качанівка» безумовно звертали б увагу на ці обставини.
Ми усвідомлюємо, яке зараз ставлення до фінансування аграрної науки загалом, лісопаркових зон, національних парків… Країна перебуває у стані війни і ми усе розуміє-мо!.. Але основні дерева, які представляють національну цінність, які застали часи перебування М.В. Гоголя, В. М. Забіли, Т. Г. Шевченка, І.Ю. Рєпіна та інших наших корифеїв, якими ми гордимося, ці дерева повинні зберігатися.
І дуже шкода, що працівники національного парку «Качанівка», обласні структури аж до Міністерства культури, займаються практично відписками, коли до них звертаються депутати Парафіївської селищної ради. Це не лише не до лиця цим посадовим особам, а ще й порушення з їх боку права на звернення та депутатський запит. Адже це дуже правильно, що Микола Череп порушує ці питання! Вони не повинні залишатися без реагування! І парк у цілому повинен зберегти національну спадщину для нашої країни з тим, щоб ним пишалися наші майбутні покоління!»
Анатолій Бойко, випускник Національної аграрної академії:
- Кожна екосистема повинна розвиватися у симбіозі тваринного і рослинного світів. Проте людина настільки часто втручалася у цей взаємозв’язок, беручи з цього світу усе, що їй потрібно і в будь-якій кількості, що гармонію дикої природи порушено. Так зникли цілі види флори і фауни, а окремі види потребують окремого підходу. Люди винищили вовків та лисиць, а вони у свою чергу регулювали популяцію бобрів. Вважаю, що виходом із цієї ситуації було б відловлювання бобрів компетентними службами і розселення в інші регіони, які дійсно потребують їхньої допомоги. А дерева, відповідно, також слід уберегти, адже мова йде про порівняно невеликі суми для обгородження їх захисними засобами. Більше того, керуючись правилом: критикуй – та пропонуй, ми готові взяти на себе посильну участь у цій роботі».
Микола Череп, громадський діяч, краєзнавець, фотохудожник:
- Качанівський парк я вивчаю понад 30 років, так як більшу половину свого життя я живу в селі, що межує із заповідником, а тому добре в ньому орієнтуюсь, знаю мало не кожне дерево, кожен комашник парку і відразу помічаю в ньому будь-які зміни. Особливо останні 16-17 років, відколи займаюсь фотомистецтвом та фіксую природу парку «Качанівка» у світлинах.
Одним із найцікавіших та колись найкрасивіших районів парку є ландшафтний район «Балка Судине». Особливістю цього району є цілий каскад озер, які в минулому дзеркалами своїх вод доповнювали ландшафтні композиції парку, до 2000 р. функціонували джерела.
Цим районом міг би проходити цікавий туристичний маршрут, який приваблював би вело-туризмом, еко стежками та прогулянками.
Але…
...Натомість правда така, що ситуація в парку та найбільше в балці Судине з кожним роком стає дедалі гіршою. Складається враження, що відповідальні за охорону та збереження заповідника взагалі забули, або, можливо, і не знали, що для цього потрібно робити. Перепускні споруди знаходяться або в аварійному стані, або взагалі зруйновані. Через це переважна більшість озер балки Судине висохли, що призводить до загибелі всієї екосистеми парку, знищення видів комах і рослин. Через неправильну розчистку і рубку дерев, паркові дороги частково закриті вітровальними деревами, що створює проблеми в переміщенні. 70% вітровальних дерев по всій території гниють уже далеко не перший рік, що призводить до грибкового захворювання здорової деревини. А з 2018 року до заподіяння непоправної шкоди насадженням парку приєдналися ще й бобри. Вони безконтрольно нищать дерева берегових ліній та паркової частини з виходом в глибину парку до 70 м. За останні два роки лише в балці Судине ними пошкоджено та знищено понад 200 дерев різної породи, в тому числі вікові дуби. Їх популяція з кожним роком росте і наслідки їхньої «праці» можна побачити вже й на узбережжях Майорського ставу та Великого озера.
Розуміючи, що в природі все має бути гармонійно та шукаючи шляхи порятунку дерев качанівського парку від бобрів, я спілкувався і радився з великою кількістю спеціалістів даного напрямку і виділив, що існує щонайменше 4 варіанти захисту та збереження дерев парку від руйнації бобрами, водночас не заподіявши шкоди тваринам.
Дуже шкода, що працівники заповідника досі не застосували жодного з цих варіантів...Бо обмотані сіткою лише 2 дерева, чим вони прикривають свою бездіяльність, чи це якась віртуальна робота на папері, про яку вони інформують Міністерство культури та інформаційної політики?.. На превеликий жаль, це не врятувало втрачених вже понад 200 дерев, і не знати, скільки ще не врятує, якщо якнайшвидше не будуть вжиті необхідні дії на практиці.
Хто хоче – шукає можливості. Хто не хоче – шукає причини.
Так гласить офіційне джерело. І важко не погодитися: Національний історико-культурний заповідник «Качанівка», на відміну від багатьох інших пам’яток культури та історії, яких вік та радянська влада зовсім не балували своєю прихильністю, зберігся доволі непогано. Якийсь десяток-другий років тому він дійсно був яскравою ретроспективою: в уяві мимоволі оживали образи найяскравіших світочів культури, таких як: М.Гоголь, М.Маркевич, В.Забіла, С.Гулак–Артемовський, Т.Шевченко, Д.Яворницький М. Глінка, П.Куліш та багато інших. Відома родина меценатів Тарновських зробила Качанівку Меккою для найяскравіших талантів XIX століття не лише в духовному сенсі, а й сам природній ландшафт, розмаїття природної флори, збагаченої унікальними завезеними зразками, відповідав височенній планці того часу.
Навіщо я переповідаю і так добре знану історію Качанівського заповідника?.. – запитає допитливий читач. А лише для того, щоб на прикладі величезного контрасту показати усю убогість та безпомічність нас, сучасних, у марних потугах не лише примножити, а бодай устерегти, уберегти дароване нашими предками від занепаду. Маю повне право на таку характеристику, бо ще кільканадцять років тому мені вдалося побувати у заповідни-ку влітку, коли буяння природи потьмарювало певні недоліки ландшафту. І яким було величезним розчаруванням, коли нещодавно нам з колегами-побратимами довелося знову побачити горду і величну Качанівку, але цього разу в іпостасі небораки, що волає про допомогу. І це починаючи із пішого входу до заповідника, обплутаного дикими «ліанами» деревної порослі, що робить шлях непролазним. Так, центральна алея від садиби іще схожа на туристичний маршрут, однак якщо ви хоч трохи збилися зі шляху чи захотіли помандрувати рукотворними дамбами річки Смош, то тут вам необхідно запастися мачете або бензопилою. І це, повірте, далеко не гірший пейзаж, на який ми натикнулися пізніше…
Наша зимова «екскурсія» була не випадковою, адже організував її, як відчайдушній крик душі, наш давній колега - громадський діяч, депутат Парафіївської громади, засновник агротуристичного музейного комплексу «Соколиний хутір» Микола Череп. Знаємо пана Миколу як талановитого митця і фотохудожника, який нещодавно реалізував нечуваний для нашої суворої дійсності проєкт «Дорогою в/уражень», який показав трагізм і водночас героїку захисників при спробі окупації частини території Чернігівщини. І численні сучасні воєнні експонати воїнів-героїв, які загинули під час захисту Батьківщини, вражали своїм драматизмом… А на задньому плані, як відлуння недавнього мирного минулого, своєрідним животворчим панно були розміщені фотокартини знакових, монументальних за значимістю місць. У тому числі і з качанівського заповідника. І особливо тоді врізався в пам’ять арковий місток, якийсь такий казковий і містичний у цій лісовій гущавині, ніби його чарівним помахом палички перенесли сюди із середньовічного європейського містечка. Так от, коли ми наживо побачили цей місток у живій природі, то враження було зовсім протилежне: на шляху до нього над головою мечом Дамокловим звисали перехрещені дерева, повалені буревіями. А далі довелося продиратися через сухі покручені гілки і стовбури, які кишіли, мов кубла змій, і норовили заплутати ноги.
Але повернемося до найбільшої інтриги цього дня. Власне до того, що нас привело до Качанівки…
Сотні, сотні крислатих красенів-дубів, не кажучи про інші дерева, які, можливо, і стали колись добрим почином, основою для унікального парку, попадали на коліна, або ж взагалі лежали ниць, скошені людською некомпетентність чи злочинною байдужістю… Бобри – ці завзяті трудівники, які оселилися тут усього кільканадцять років тому, з «особливим працелюбством» взялися валити усе живе, розташоване поблизу водойми. Нічого не маємо проти бобрів – ця тварина у живій природі відграє свою унікальну роль, рятуючи річки від пересихання, зберігаючи тим самим прибережну флору і фауну. Оселилися вони, за свідченням пана Миколи, у 2008 році, і відтоді їхня популяція складає десятки, якщо не сотні особин. На сьогоднішні вони знищили понад 300 дерев цінних порід, вік яких – від кількадесят до кількасот років, тобто сумарний вік усіх знищених дерев складає кілька тисяч років. А знищені вони лише за кілька років. До речі, бобри не гризуть хвойних дерев, проте сьогодні у зоні ризику опинився і унікальний сибірський кедр, бо зубаті «зодчі» вже обгризли дерева навколо і вони похилися у його бік.
Адже бобру байдуже на історичне та культурне значення кедра, бо для нього це – виключно будівельний матеріал. Тут питання не до звірів, так як вони природою запрограмовані на цей вид діяльності. Питання до людей, тих, хто має відповідальність зберегти цей парк для нащадків, щоб контролювати цю популяцію, яка за кілька років знищить усю прибережну зону… Це, зрештою, змиє у воду береги та замулить озера. Ми не є фахівцями, знову ж таки, проте передбачити екоцид чи апокаліпсис місцевого значення не так і складно. І це вже не кажучи про те, що кожне дерево має історичну цінність, повинно бути взяте на облік з ідентифікацією його місцезнаходження, віку, висоти і т.д. З нинішніми можливостями справа не є такою вже й нездійсненною. І не потрібно, ні в якому разі не потрібно списувати все на війну, бо якби наші захисники не виконували свої обов’язки на відмінно і не жертвували при цьому собою, цей парк давно б значився не на наших картах… Тож і ми, в тилу, хто має цю зону відповідальності, повинні відноситися до своєї справи самовіддано, як ніколи. Тим більше, що держава фінансує певний штат, хоча зараз це ой як нелегко! А натомість на усі численні звернення пана Миколи як депутата і місцевого захисника парку йому відповідали цинічними бюрократичним відписками, мовляв, то не ваша справа… А тим часом гинули нові й нові дерева…
…Такі тяжкі думи супроводжували нас під час нашої кількагодинної зимової експедиції. Коли вже видерлися із хащ на центральну алею і вийшли до палацу, від серця трохи відлягло. Сутеніло, але садиба в променях згасаючого сонця вражала своєю величчю. Як коштовний камінь у поганенькій оправі. І десь глибоко у душі озвався крик докорів сумління: «Які ж ми творці прогресу, якщо навіть не можемо зберегти те, що створили наші давні предки?!»…
І війна, повторимо, тут ні до чого… Треба негайно бити на сполох, бо наступна весна може стати останньою для ще кількасот дерев. Або як сказано: Periculum in mora. Небезпека у зволіканні.
Михайло СИНЕВИР Бюлетень Асоціації фермерів та приватних землевласників
Фото: Миколи Черепа
А зараз пропонуємо коментарі членів експедиції:
Микола Штакал, головний науковий співробітник національного наукового центру «Інститут землеробства» ААУ:
- Те, що ми побачили, як бобри нищать дерева навколо водойм, це – беззаперечний факт, але ми повинні зробити один висновок. Потрібно відновити баланс у природі між тваринним і рослинним світом. І тим більше це важливо у Національному заповіднику. Гадаю, що у нас немає обліку дерев, які становлять національну спадщину, які мають історичну цінність, незалежно від їхнього походження. Усі фахово визначені дерева повинні стояти на обліку, і не лише у нашому парку «Качанівка», а повинен бути національний реєстр і контроль з боку міністерства екології. Це не має ані найменшого сумніву. І тоді б наші працівники парку «Качанівка» безумовно звертали б увагу на ці обставини.
Ми усвідомлюємо, яке зараз ставлення до фінансування аграрної науки загалом, лісопаркових зон, національних парків… Країна перебуває у стані війни і ми усе розуміє-мо!.. Але основні дерева, які представляють національну цінність, які застали часи перебування М.В. Гоголя, В. М. Забіли, Т. Г. Шевченка, І.Ю. Рєпіна та інших наших корифеїв, якими ми гордимося, ці дерева повинні зберігатися.
І дуже шкода, що працівники національного парку «Качанівка», обласні структури аж до Міністерства культури, займаються практично відписками, коли до них звертаються депутати Парафіївської селищної ради. Це не лише не до лиця цим посадовим особам, а ще й порушення з їх боку права на звернення та депутатський запит. Адже це дуже правильно, що Микола Череп порушує ці питання! Вони не повинні залишатися без реагування! І парк у цілому повинен зберегти національну спадщину для нашої країни з тим, щоб ним пишалися наші майбутні покоління!»
Анатолій Бойко, випускник Національної аграрної академії:
- Кожна екосистема повинна розвиватися у симбіозі тваринного і рослинного світів. Проте людина настільки часто втручалася у цей взаємозв’язок, беручи з цього світу усе, що їй потрібно і в будь-якій кількості, що гармонію дикої природи порушено. Так зникли цілі види флори і фауни, а окремі види потребують окремого підходу. Люди винищили вовків та лисиць, а вони у свою чергу регулювали популяцію бобрів. Вважаю, що виходом із цієї ситуації було б відловлювання бобрів компетентними службами і розселення в інші регіони, які дійсно потребують їхньої допомоги. А дерева, відповідно, також слід уберегти, адже мова йде про порівняно невеликі суми для обгородження їх захисними засобами. Більше того, керуючись правилом: критикуй – та пропонуй, ми готові взяти на себе посильну участь у цій роботі».
Микола Череп, громадський діяч, краєзнавець, фотохудожник:
- Качанівський парк я вивчаю понад 30 років, так як більшу половину свого життя я живу в селі, що межує із заповідником, а тому добре в ньому орієнтуюсь, знаю мало не кожне дерево, кожен комашник парку і відразу помічаю в ньому будь-які зміни. Особливо останні 16-17 років, відколи займаюсь фотомистецтвом та фіксую природу парку «Качанівка» у світлинах.
Одним із найцікавіших та колись найкрасивіших районів парку є ландшафтний район «Балка Судине». Особливістю цього району є цілий каскад озер, які в минулому дзеркалами своїх вод доповнювали ландшафтні композиції парку, до 2000 р. функціонували джерела.
Цим районом міг би проходити цікавий туристичний маршрут, який приваблював би вело-туризмом, еко стежками та прогулянками.
Але…
...Натомість правда така, що ситуація в парку та найбільше в балці Судине з кожним роком стає дедалі гіршою. Складається враження, що відповідальні за охорону та збереження заповідника взагалі забули, або, можливо, і не знали, що для цього потрібно робити. Перепускні споруди знаходяться або в аварійному стані, або взагалі зруйновані. Через це переважна більшість озер балки Судине висохли, що призводить до загибелі всієї екосистеми парку, знищення видів комах і рослин. Через неправильну розчистку і рубку дерев, паркові дороги частково закриті вітровальними деревами, що створює проблеми в переміщенні. 70% вітровальних дерев по всій території гниють уже далеко не перший рік, що призводить до грибкового захворювання здорової деревини. А з 2018 року до заподіяння непоправної шкоди насадженням парку приєдналися ще й бобри. Вони безконтрольно нищать дерева берегових ліній та паркової частини з виходом в глибину парку до 70 м. За останні два роки лише в балці Судине ними пошкоджено та знищено понад 200 дерев різної породи, в тому числі вікові дуби. Їх популяція з кожним роком росте і наслідки їхньої «праці» можна побачити вже й на узбережжях Майорського ставу та Великого озера.
Розуміючи, що в природі все має бути гармонійно та шукаючи шляхи порятунку дерев качанівського парку від бобрів, я спілкувався і радився з великою кількістю спеціалістів даного напрямку і виділив, що існує щонайменше 4 варіанти захисту та збереження дерев парку від руйнації бобрами, водночас не заподіявши шкоди тваринам.
Дуже шкода, що працівники заповідника досі не застосували жодного з цих варіантів...Бо обмотані сіткою лише 2 дерева, чим вони прикривають свою бездіяльність, чи це якась віртуальна робота на папері, про яку вони інформують Міністерство культури та інформаційної політики?.. На превеликий жаль, це не врятувало втрачених вже понад 200 дерев, і не знати, скільки ще не врятує, якщо якнайшвидше не будуть вжиті необхідні дії на практиці.
Хто хоче – шукає можливості. Хто не хоче – шукає причини.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |