Ювілей незламного
23 лютого свій 50-річний ювілей святкує людина, яку знають на Чернігівщині не лише як наставника, священника, капелана, волонтера, але як почесного громадянина Ніжина і Народного Героя України.
У серці Сергія Чечина – настоятеля Ніжинського Собору Всіх Святих вистачає любові на всіх: родину, ніжинців, бійців АТО та Україну в розквіт якої священник вкладає свою енергію і час. «У любові велика сила, і ми повинні мати її в серці і не шкодувати для світу цього, як і часу на молитву. Бог покладає на серце за що молитись і ми маємо прислухатись до Нього в смиренні», – ділиться Отець Сергій.
Сергій Чечин цікава особистість з насиченим життям про яке і йтиме мова у цьому інтерв’ю.
Дитинство у постійному русі
Народився я в місті Києві. Все своє життя прожив на вулиці Лютеранській, де знаходиться адміністрація Президента. Мої батьки Іван та Ярослава були звичайні працівники. Але доводилось їм тяжко, адже були незрячими. Мама працювала в УТОСі (товариство сліпих). При відсутності зору батьки намагались нас з сестрою Тетяною виховати та виростити.
Я ходив в школу №117, і знаходилась вона прямо у моєму дворі. Мені дуже пощастило, що не доводилося зранку рано вставати. Дитинство було дуже активне, адже я разом з однолітками захоплювався спортом. Грали в футбол, ходив в басейн, що тоді функціонував на території стадіону «Динамо». Захоплювався кінним спортом, боротьбою. Постійно був у русі. Бажання не сидіти на місці, і бути активним є й зараз.
Уперше в житті я не поспішав покидати церкву
Віра в Бога прийшла поступово. Моє дитинство, як і в більшості, пройшло в буйному руслі. Звісно, тоді не звертали увагу на духовність. Але все приходить у свій час… Моя мама було глибоко віруючою жінкою. Розповідала, що коли я перебував в утробі ходила до Володимирського собору в Києві. Молилась іконі Божої Матері. І зараз я, по звичаю, коли буваю в Києві, захожу в цей храм і підхожу до ікони. Мати була для мене прикладом у вірі, хоча я її не розумів до кінця… Коли підростав, у 12-13 років задавався питанням – що таке Пасха? Почав звертати увагу, що є особливий день у році, коли мама йде в церкву і приносить пасху. Сідаємо, розговляємося та істинну суть свята не розумів. Час від часу ходив з мамою в церкву, але мені не подобалось дуже довго стояти в храмі Божому. Я все запитував у мами: «Скільки ці батюшки будуть читати і чому вони роблять це так довго?
Десь тільки у 16-17 років одне з богослужінь мене зачепило. Це була одна з великопостових служб перед Великоднем. І я пам’ятаю, як тоді мене взяло за душу, і було цікаво постояти, послухати спів хору. Уперше в житті я не поспішав покинути церкву.
Довелося зробити вибір…
Після школи я пішов працювати на «Укрзалізницю». У мене була мрія стати машиністом, та по здоров’ю не пройшов на цю посаду, тож працював провідником. Буваючи в різних містах, відвідував храми. І розумів, що це мене наповнює, і я не можу без Бога, без служінню йому і молитви.
Так, одного разу, будучи в Херсоні, потрапив до священника Київського патріархату. На той час то була чи не найперша українська парафія в Херсоні, оскільки її нещодавно передали релігійній громаді. По храму було багато роботи, і я саме у потрібний час потрапив туди, адже батюшці треба було пофарбувати підлогу. У нього не було помічників, і я запропонував допомогу. «Слово за слово» і він подивившись на мене сказав: «Може Ви батюшкою будете?». Я посміхнувся і подумав, що який з мене священник. Та, як виявилось, те припущення було пророчим. Я почав до нього частіше заходить. Пам’ятаю ще, як не було люстри, запропонував херсонському священнику з’їздити за нею у Львів. Мені так хотілось зробити цей подарунок. Батюшка погодився і я відчував свою приналежність до Божої справи. У 24 роки я відчув, що мені варто йти з залізниці, і вирішив йти навчатись в Київську духовну семінарію. Звичайно, не хотілось кидати роботу, тому що люблю подорожувати, але мав зробити вибір. Пам’ятаю свою останню поїздку до Праги, і тоді я подумав: Один період життя проходить, і починається інший. Повернешся додому і буде інше життя…
Потрапити до Ніжина була Воля Божа
На той час я вже був одружений і моя дружина Світлана у всьому мене підтримувала. Коли навчаючись в семінарії, на 2 курсі отримав сан священника, почав чекати на першу пропозицію, куди їхати служити. Обирати не хотів, адже гадав, що на все Воля Божа. Чомусь мені здавалось, що потраплю на Черкащину. Але потрапив до Ніжина. Спонукали мене приїхати сюди однокурсники з Чернігова – Євген Орда та Сергій Зезуль. Вони сказали, що тут є Всіхсвятська церква. Була тут релігійна громада, яка складалась із викладачів університету. Її головою була Марія Астаф’єва. Вона і повідомила про потребу у священникові, котрий проводив би у храмі богослужіння. Мабуть сама громада не розуміла як це мусить відбуватись.
Півроку ми виборювали право залишитись в церкві
Пам’ятаю, як ми з отцем Євгеном приїхали ввечері до Ніжина. Вже було темно, ми замерзли, а над нами було зоряне небо –це був початок грудня. Чекали автобуса – двійку, тоді ж ще «гармошки» їздили. Та чомусь транспорт так погано ходив, і я ще здивувався, чому такий графік поганий в автобусів. Одна «двійка» приїхала, але була повністю забита людьми, вони аж «звисали». То ми і не заходили в неї, а вирішили йти пішки. Прийшли до Всіхсвятської церкви, і побачили її неймовірно гарною, адже була вона саме після реставрації. На наступний день зустрілись з представниками релігійної громади, і домовились, що відслужимо першу службу. Звернулись з проханням до місцевої влади, щоб нам надали дозвіл на разове богослужіння – на свято Введення. Не просто далось це рішення, зважаючи на тодішню ситуацію в країні та все ж ми зробили цей крок і нам надали дозвіл. Після першого разу, коли прийшло багато людей, вирішили знову просити дозвіл на богослужіння, вже на свято Святого Миколая. Тоді, не зважаючи на дозвіл, представники Московського патріархату наклали на нашу церкву замок, як пояснювали: «Чтобы не пустить раскольников». Але все одно відслужили службу. І настільки була популярна служба українською мовою, що в храмі зібралось дуже багато людей, включаючи і тодішню інтелігенцію. Влада дозволила нам проводити богослужіння кожного тижня до передачі храму громаді, яка відбулась навесні 1994-го року. Півроку ми виборювали право залишитись в церкві. І нам це вдалось з Божою допомогою.
Неодноразово був свідком, як ікони передвіщали події
Чудеса в храмі трапляються часто. А от ті, які найбільше запам’ятались, стосувались мироточення ікон. Будучи молодим священником, я чув про те, що колись в храмі ікона мироточила. Мені так хотілось побачити це на власні очі. За три роки до початку бойових дій в АТО замироточила ікона «Всіх скорботних Радість». Це був тривожний сигнал. Чув від старших священників, котрі говорили, що в 1941 році перед початком Другої Світової війни багато ікон мироточило в храмах. Це мироточення було передвісником біди. Друга ікона Сергія Радонезького замироточила перед тим, як наших хлопців вибило з Донецького аеропорту, коли нам довелось відступати. І третя ікона «Усікновення голови Іоанна Предтечі замироточила в 2015 році, після події в Дебальцево.
Коли ми спілкувались з отцем Сергієм, він саме збирався вчергове їхати в зону бойових дій. Тож запитали про те, яка там зараз обстановка і що йому найбільше запам’яталось з поїздок на Схід.
Молились, можливо вперше в своєму житті
Пам’ятаю, як ще на початку АТО приїхали до хлопців 13-го батальйону в населений пункт під Станицею Луганською. Обстрілів тоді не було, а якщо й були, то дуже рідко. Дислокувались ми в 400 метрах від кордону з Росією. Там стояли прикордонники і наші хлопці з 13-го батальйону. Ми привезли їм продукти, і пообіцяли, що приїдемо через тиждень. Так і зробили, але в цьому проміжку часу вперше були обстріли. Хлопці не загинули, а в прикордонників було двоє загиблих. Наші бійці, не маючи досвіду, вперше побачили, що таке смерть. Молодий командир взводу говорив: «Батюшка, я не знав, що вмію молитись, я не знав, що вміють молитись мої хлопці. Усі в окопах хрестились і молились, можливо вперше в своєму житті. Тоді я одразу пороздавав хрестики, і їх взяли всі, хто носив, хто не носив. І просили: «Ще привезіть».
Повірили, що є Сила Божа, і відчули, що таке небезпека, що таке життя, і що таке смерть.
Єдине, що не змінилось – це дух
Наші бійці мають віру, сильну і непохитну. Ситуація зараз краща, якщо порівнювати з 2014 роком, тому що зараз хлопці забезпечені всім. Харчуються за стандартами НАТО: кефіри, соки, курятина, риба, фрукти. Нема проблем і по формі та озброєнню. Найголовніше – підвищується рівень дисципліни. Що приховувати, на початку були п’янки і самостріли. Зараз же армія змінюється на очах. Хлопці відчувають себе професіоналами. Єдине, що не змінилось, це дух перемоги і розуміння, що вони захисники своєї Держави.
На питання щодо помісної церкви і наскільки швидко відбудеться перехід на Ніжинщині, отець Сергій зазначив: «Тут важко судити. Покаже тільки час. Та ми будемо надіятись, що найближчим часом знайдемо порозуміння з батюшками Московського патріархату.
Треба об’єднуватись, творити Єдину помісну церкву. Звичайно, у першу чергу ми маємо служити Богові, але вже досить нам служити іншій державі, адже це має свої нюанси.
Найбільшою та найбажанішою мрією Сергія Чечина є об’єднання української церкви, щоб зникли розбіжності між священниками і всі робили спільну благу справу. І звісно, щоб завершилась війна, і Україна повернула свої окуповані території. А це мрія кожного українця!
Марина ВОЛИНЕЦЬ, Нежатин
фото Ігоря Волосянкіна
У серці Сергія Чечина – настоятеля Ніжинського Собору Всіх Святих вистачає любові на всіх: родину, ніжинців, бійців АТО та Україну в розквіт якої священник вкладає свою енергію і час. «У любові велика сила, і ми повинні мати її в серці і не шкодувати для світу цього, як і часу на молитву. Бог покладає на серце за що молитись і ми маємо прислухатись до Нього в смиренні», – ділиться Отець Сергій.
Сергій Чечин цікава особистість з насиченим життям про яке і йтиме мова у цьому інтерв’ю.
Дитинство у постійному русі
Народився я в місті Києві. Все своє життя прожив на вулиці Лютеранській, де знаходиться адміністрація Президента. Мої батьки Іван та Ярослава були звичайні працівники. Але доводилось їм тяжко, адже були незрячими. Мама працювала в УТОСі (товариство сліпих). При відсутності зору батьки намагались нас з сестрою Тетяною виховати та виростити.
Я ходив в школу №117, і знаходилась вона прямо у моєму дворі. Мені дуже пощастило, що не доводилося зранку рано вставати. Дитинство було дуже активне, адже я разом з однолітками захоплювався спортом. Грали в футбол, ходив в басейн, що тоді функціонував на території стадіону «Динамо». Захоплювався кінним спортом, боротьбою. Постійно був у русі. Бажання не сидіти на місці, і бути активним є й зараз.
Уперше в житті я не поспішав покидати церкву
Віра в Бога прийшла поступово. Моє дитинство, як і в більшості, пройшло в буйному руслі. Звісно, тоді не звертали увагу на духовність. Але все приходить у свій час… Моя мама було глибоко віруючою жінкою. Розповідала, що коли я перебував в утробі ходила до Володимирського собору в Києві. Молилась іконі Божої Матері. І зараз я, по звичаю, коли буваю в Києві, захожу в цей храм і підхожу до ікони. Мати була для мене прикладом у вірі, хоча я її не розумів до кінця… Коли підростав, у 12-13 років задавався питанням – що таке Пасха? Почав звертати увагу, що є особливий день у році, коли мама йде в церкву і приносить пасху. Сідаємо, розговляємося та істинну суть свята не розумів. Час від часу ходив з мамою в церкву, але мені не подобалось дуже довго стояти в храмі Божому. Я все запитував у мами: «Скільки ці батюшки будуть читати і чому вони роблять це так довго?
Десь тільки у 16-17 років одне з богослужінь мене зачепило. Це була одна з великопостових служб перед Великоднем. І я пам’ятаю, як тоді мене взяло за душу, і було цікаво постояти, послухати спів хору. Уперше в житті я не поспішав покинути церкву.
Довелося зробити вибір…
Після школи я пішов працювати на «Укрзалізницю». У мене була мрія стати машиністом, та по здоров’ю не пройшов на цю посаду, тож працював провідником. Буваючи в різних містах, відвідував храми. І розумів, що це мене наповнює, і я не можу без Бога, без служінню йому і молитви.
Так, одного разу, будучи в Херсоні, потрапив до священника Київського патріархату. На той час то була чи не найперша українська парафія в Херсоні, оскільки її нещодавно передали релігійній громаді. По храму було багато роботи, і я саме у потрібний час потрапив туди, адже батюшці треба було пофарбувати підлогу. У нього не було помічників, і я запропонував допомогу. «Слово за слово» і він подивившись на мене сказав: «Може Ви батюшкою будете?». Я посміхнувся і подумав, що який з мене священник. Та, як виявилось, те припущення було пророчим. Я почав до нього частіше заходить. Пам’ятаю ще, як не було люстри, запропонував херсонському священнику з’їздити за нею у Львів. Мені так хотілось зробити цей подарунок. Батюшка погодився і я відчував свою приналежність до Божої справи. У 24 роки я відчув, що мені варто йти з залізниці, і вирішив йти навчатись в Київську духовну семінарію. Звичайно, не хотілось кидати роботу, тому що люблю подорожувати, але мав зробити вибір. Пам’ятаю свою останню поїздку до Праги, і тоді я подумав: Один період життя проходить, і починається інший. Повернешся додому і буде інше життя…
Потрапити до Ніжина була Воля Божа
На той час я вже був одружений і моя дружина Світлана у всьому мене підтримувала. Коли навчаючись в семінарії, на 2 курсі отримав сан священника, почав чекати на першу пропозицію, куди їхати служити. Обирати не хотів, адже гадав, що на все Воля Божа. Чомусь мені здавалось, що потраплю на Черкащину. Але потрапив до Ніжина. Спонукали мене приїхати сюди однокурсники з Чернігова – Євген Орда та Сергій Зезуль. Вони сказали, що тут є Всіхсвятська церква. Була тут релігійна громада, яка складалась із викладачів університету. Її головою була Марія Астаф’єва. Вона і повідомила про потребу у священникові, котрий проводив би у храмі богослужіння. Мабуть сама громада не розуміла як це мусить відбуватись.
Півроку ми виборювали право залишитись в церкві
Пам’ятаю, як ми з отцем Євгеном приїхали ввечері до Ніжина. Вже було темно, ми замерзли, а над нами було зоряне небо –це був початок грудня. Чекали автобуса – двійку, тоді ж ще «гармошки» їздили. Та чомусь транспорт так погано ходив, і я ще здивувався, чому такий графік поганий в автобусів. Одна «двійка» приїхала, але була повністю забита людьми, вони аж «звисали». То ми і не заходили в неї, а вирішили йти пішки. Прийшли до Всіхсвятської церкви, і побачили її неймовірно гарною, адже була вона саме після реставрації. На наступний день зустрілись з представниками релігійної громади, і домовились, що відслужимо першу службу. Звернулись з проханням до місцевої влади, щоб нам надали дозвіл на разове богослужіння – на свято Введення. Не просто далось це рішення, зважаючи на тодішню ситуацію в країні та все ж ми зробили цей крок і нам надали дозвіл. Після першого разу, коли прийшло багато людей, вирішили знову просити дозвіл на богослужіння, вже на свято Святого Миколая. Тоді, не зважаючи на дозвіл, представники Московського патріархату наклали на нашу церкву замок, як пояснювали: «Чтобы не пустить раскольников». Але все одно відслужили службу. І настільки була популярна служба українською мовою, що в храмі зібралось дуже багато людей, включаючи і тодішню інтелігенцію. Влада дозволила нам проводити богослужіння кожного тижня до передачі храму громаді, яка відбулась навесні 1994-го року. Півроку ми виборювали право залишитись в церкві. І нам це вдалось з Божою допомогою.
Неодноразово був свідком, як ікони передвіщали події
Чудеса в храмі трапляються часто. А от ті, які найбільше запам’ятались, стосувались мироточення ікон. Будучи молодим священником, я чув про те, що колись в храмі ікона мироточила. Мені так хотілось побачити це на власні очі. За три роки до початку бойових дій в АТО замироточила ікона «Всіх скорботних Радість». Це був тривожний сигнал. Чув від старших священників, котрі говорили, що в 1941 році перед початком Другої Світової війни багато ікон мироточило в храмах. Це мироточення було передвісником біди. Друга ікона Сергія Радонезького замироточила перед тим, як наших хлопців вибило з Донецького аеропорту, коли нам довелось відступати. І третя ікона «Усікновення голови Іоанна Предтечі замироточила в 2015 році, після події в Дебальцево.
Коли ми спілкувались з отцем Сергієм, він саме збирався вчергове їхати в зону бойових дій. Тож запитали про те, яка там зараз обстановка і що йому найбільше запам’яталось з поїздок на Схід.
Молились, можливо вперше в своєму житті
Пам’ятаю, як ще на початку АТО приїхали до хлопців 13-го батальйону в населений пункт під Станицею Луганською. Обстрілів тоді не було, а якщо й були, то дуже рідко. Дислокувались ми в 400 метрах від кордону з Росією. Там стояли прикордонники і наші хлопці з 13-го батальйону. Ми привезли їм продукти, і пообіцяли, що приїдемо через тиждень. Так і зробили, але в цьому проміжку часу вперше були обстріли. Хлопці не загинули, а в прикордонників було двоє загиблих. Наші бійці, не маючи досвіду, вперше побачили, що таке смерть. Молодий командир взводу говорив: «Батюшка, я не знав, що вмію молитись, я не знав, що вміють молитись мої хлопці. Усі в окопах хрестились і молились, можливо вперше в своєму житті. Тоді я одразу пороздавав хрестики, і їх взяли всі, хто носив, хто не носив. І просили: «Ще привезіть».
Повірили, що є Сила Божа, і відчули, що таке небезпека, що таке життя, і що таке смерть.
Єдине, що не змінилось – це дух
Наші бійці мають віру, сильну і непохитну. Ситуація зараз краща, якщо порівнювати з 2014 роком, тому що зараз хлопці забезпечені всім. Харчуються за стандартами НАТО: кефіри, соки, курятина, риба, фрукти. Нема проблем і по формі та озброєнню. Найголовніше – підвищується рівень дисципліни. Що приховувати, на початку були п’янки і самостріли. Зараз же армія змінюється на очах. Хлопці відчувають себе професіоналами. Єдине, що не змінилось, це дух перемоги і розуміння, що вони захисники своєї Держави.
На питання щодо помісної церкви і наскільки швидко відбудеться перехід на Ніжинщині, отець Сергій зазначив: «Тут важко судити. Покаже тільки час. Та ми будемо надіятись, що найближчим часом знайдемо порозуміння з батюшками Московського патріархату.
Треба об’єднуватись, творити Єдину помісну церкву. Звичайно, у першу чергу ми маємо служити Богові, але вже досить нам служити іншій державі, адже це має свої нюанси.
Найбільшою та найбажанішою мрією Сергія Чечина є об’єднання української церкви, щоб зникли розбіжності між священниками і всі робили спільну благу справу. І звісно, щоб завершилась війна, і Україна повернула свої окуповані території. А це мрія кожного українця!
Марина ВОЛИНЕЦЬ, Нежатин
фото Ігоря Волосянкіна
| Читайте також |
| Коментарі (0) |