Як нам жити з такими ранами?!
Сьогодні у стрічці промайнув до болю знайомий будинок. Згадала, що він один з «наших», До його відбудови частково дотичні. 17.03 - річниця трагічної події. Власники поділились відео. Річниця, як десятки будинків були пошкодженні на цьому «п’яточку»: Трисвятська Слобода, Зарічне, Киїнка. А найстрашніше: річниця, як через дорогу згоріло заживо двоє людей. Я памятаю всі ці будинки, наші щоденні виїзди…
Памятаю Шестовицю, людей, історіі про зруйноване життя… Памятаю узбіччя, всіяне розірваними і нерозірваними боєприпасами, російською технікою. Як випадково там звернули на польову дорогу і читали «Отче наш», щоб виїхати звідти неушкодженими. Мінний тренінг був потім. Пізніше… Неоціненний досвід… Тоді думали не про безпеку, а про своєчасну допомогу…
Але по факту, розумієш, що ти пережив лише якісь дрібниці у порівнянні з тим, що щодня переживають там… Дрібниці у порівнянні з тими людьми, які були у полоні, зазнали тортур, втратили рідних…
Це складно… Живеш, відволікаєшся, радієш, любиш… Але насправді біль не зникає. Він виринає у всіх нас час від часу несподівано. Коли десь трошки емоційно стомився, чи за щось похвилювався, чи побачив фото, відчув якийсь тригер. І так буде все життя. Зі всіма нами…
Але. Досвід, який дали ці події - неоціненний, люди, з якими звела доля - неймовірні. Деякі речі перевернулись у голові догори дригом.
Сьогодні нарешті прийшло авто, на яке збирали кошти всім миром. І фото сьогодні зробили, і на ньому я щаслива, що нарешті дочекались. Та по факту - всередині якась порожнеча. Немає бажання робити радісну публікацію. Безумовно її зроблю, просто не сьогодні.
Залишу ці фото. Як нагадування трагічних подій, нагадування «руського миру», що прийшов на нашу землю. Вибачте, трохи розклеїлась. Завтра буду як нова… Але не сьогодні. Сьогодні хочеться скрутитись калачиком, і щоб ніхто тебе не чіпав. Жаліти в коментарях чи хвалити не треба. Публікація не для цього. Просто стан душі, який хотілось би залишити у спогадах… Щоб це побачили мої родичі з кацапстану, які впевнена, час від часу відслідковують мою діяльність, але зомбовані своїм телебаченням і давно втратили здатність до логічного мислення.
Ми відновимось. Наші рани не заживуть, але затягнуться. А як з цим житимуть вони, їх діти, онуки? Як житимуть з закривавленими руками, руками вбивць?
Ольга КУНТИШ
Памятаю Шестовицю, людей, історіі про зруйноване життя… Памятаю узбіччя, всіяне розірваними і нерозірваними боєприпасами, російською технікою. Як випадково там звернули на польову дорогу і читали «Отче наш», щоб виїхати звідти неушкодженими. Мінний тренінг був потім. Пізніше… Неоціненний досвід… Тоді думали не про безпеку, а про своєчасну допомогу…
Але по факту, розумієш, що ти пережив лише якісь дрібниці у порівнянні з тим, що щодня переживають там… Дрібниці у порівнянні з тими людьми, які були у полоні, зазнали тортур, втратили рідних…
Це складно… Живеш, відволікаєшся, радієш, любиш… Але насправді біль не зникає. Він виринає у всіх нас час від часу несподівано. Коли десь трошки емоційно стомився, чи за щось похвилювався, чи побачив фото, відчув якийсь тригер. І так буде все життя. Зі всіма нами…
Але. Досвід, який дали ці події - неоціненний, люди, з якими звела доля - неймовірні. Деякі речі перевернулись у голові догори дригом.
Сьогодні нарешті прийшло авто, на яке збирали кошти всім миром. І фото сьогодні зробили, і на ньому я щаслива, що нарешті дочекались. Та по факту - всередині якась порожнеча. Немає бажання робити радісну публікацію. Безумовно її зроблю, просто не сьогодні.
Залишу ці фото. Як нагадування трагічних подій, нагадування «руського миру», що прийшов на нашу землю. Вибачте, трохи розклеїлась. Завтра буду як нова… Але не сьогодні. Сьогодні хочеться скрутитись калачиком, і щоб ніхто тебе не чіпав. Жаліти в коментарях чи хвалити не треба. Публікація не для цього. Просто стан душі, який хотілось би залишити у спогадах… Щоб це побачили мої родичі з кацапстану, які впевнена, час від часу відслідковують мою діяльність, але зомбовані своїм телебаченням і давно втратили здатність до логічного мислення.
Ми відновимось. Наші рани не заживуть, але затягнуться. А як з цим житимуть вони, їх діти, онуки? Як житимуть з закривавленими руками, руками вбивць?
Ольга КУНТИШ
Читайте також |
Коментарі (0) |