Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
"Як багато євреїв російської культури..."
17-Лип-20 1080 4.5 0
Варто повсякчас звертатися до уроків історії. Українців завжди поглинали трагедії, коли їхню долю в Україні вирішували не українці. Українців часто наздоганяла Господня кара, коли вони допомагали стороннім деструктивним силам руйнувати Україну із середини.

Це стосується русскомірного "законопроєкту" 2362 Бужанського, за яким прихований сапог русскава салдата. Там не йдеться про нацменшини (кримські татари чи гагаузи Бужанським не потрібні), а про русскоязичних, що не мають статусу корінного населення. Йдеться про замах на українську мову -- оселю буття українців, в яких Бужанські й Разумкови навіть дозволу не питають. Таке траплялося неодноразово в нашій, до ладу не засвоєній історії. Треба знати технологію московської "лінгвістики".

Нещодавно 7 липня згадували самогубство М. Скрипника - не тільки того, хто провів українізацію, організував роботу фахівців-філологів над українським правописом, а й того, хто привів московських окупантів-більшовиків в Україну, того, хто, будучи наркомюстом, запроважував терор в Україні. Він ще вірив в комуністичні фантоми, у перспективу неприйнятної для диктатури пролетаріату українізації, приреченої на згортання і ліквідацію, не виявляючи «ворожості до російського, завжди підтримував право України на окремішність». Слідчі ОГПУ знищили папери наркома, що, певно, складали партійну «таємницю», а разом з ними чимало документів, пов’язаних з художньою літературою, зокрема місткий роман «Тарас Шевченко» (біля двохсот друкованих аркушів) Г. Хоткевича, вже відрецензований О. Білецьким. Комуністична преса притьмом почала створювати образ «ворога народу». На сторінках журналу «Більшовик України» (1934. –– Ч. 1) Ан. Сенченко безапеляційно стверджував, що М. Скрипник й «очолюваний ним ухил […] продовжували лінію українських фашистів Шумського-Хвильового на відрив Радянської України від СРСР та перетворення її на колонію міжнародного імперіалізму». Від самогубства наркома юстиції й освіти минуло кілька місяців, щоб він з комуніста перетворився на фашиста, що засвідчує стрімкі зміни в риториці радянського режиму, хоча серед почесної варти під час похорону стояли П. Постишев, С. Косіор, М. Попов, В. Балицький, В. Затонський, О. Шліхтер, Й. Якір та ін. "Українці" всі, як один!!!

Загибель М. Скрипника після суїциду М. Хвильового мала особливі мотиви. 23 лютого 1933 р. за рішенням політбюро ЦК КП(б)У його було призначено головою Держплану УСРР та заступником голови Раднаркому УСРР. Звільнену посаду наркома освіти обійняв В. Затонський, який не дарував М. Скрипнику «ухильництва» в освіті. Обов’язки першого заступника виконував А. Хвиля, не гаючись, на підставі щойно сформованої комісії для перевірки стану на «мовному фронті», надіслав до політбюро доповідну записку з питань мовознавства, звинуватив М. Скрипника в «буржуазно-націоналістичній лінії у питаннях створення української термінології». Відразу з’явилася стаття «Викорінити, знищити націоналістичне коріння в мовному фронті» затятого партфункціонера. Автор вимагав негайно припинити видання всіх словників, переглянути український правопис і термінологію, узгодити їх з російськими, забезпечити «дальший розвиток радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, як того вчив нас Ленін, як цьому вчить нас Сталін» («Більшовик України». –– 1933. –– Ч. 7–8). Спеціально створенні «лінгвістичні» групи швидко замінили «націоналістичні» поняття на неоковирні інтернаціоналізми. П. Постишев у промові на червневому пленумі ЦК КП(б)У особисто звинуватив М. Скрипника у прикритті «контрреволюціонерів» в Наркомосі, у підтримці літери «ґ», яка «служила польським панам, бо допомагала відокремити українську мову від російської» (Вісті ВУЦВК. –– 1933. –– 22 червня).

27 червня 1933 р. в харківському будинку працівників освіти А. Хвиля («Стан на мовному фронті») доводив, що Наркомос «потурав шкідницьким елементам» Інституту наукової мови при ВУАН, «провадив свою корисну роботу для петлюрівців і шкідливу для робітників і селян контрреволюційну роботу» («Комуніст». –– 1933. –– 29 червня). П. Любченко пов’язував діяльність М. Скрипника не лише з «куркульським українським націоналістичним» саботажем в лінгвістиці, а й підтримкою істориків М. Яворського й Д. Сухино-Хоменка, запровадженням «націонал-більшовизму» (Вісті ВУЦВК. –– 1933. –– 6 липня). Таким чином формувалася «громадська» думка про «скрипниківщину», затверджена в документах політбюро ЦК КП(б)У (7 липня 1933 р.). Листопадовий об’єднаний пленум ЦК і ЦКК (1933) ухвалив резолюцію, в якій засуджував «націоналістичний ухил в лавах партії, що його очолював М. О. Скрипник», оголошений «ворогом народу», що означало ліквідацію українізації. «Викриття» колишнього наркома освіти розв’язало руки радянській владі, аби із системи Наркомосу УСРР «вичистити» 2000 «націоналістичних елементів», 300 наукових та редакторських працівників, репресувати безпосередніх учасників українізації (з 84 репресованих вчених мовознавців було знищено 62) й письменників-«попутників», передусім учасників Літературної дискусії 1925–1928 років. Репресії сягнули й за межі України, зокрема Казахстану й Зеленого Клину, де було розстріляно учасників українізації (1933). Більшовики спиралися на постанову про припинення українізації, ухвалену 14 грудня 1932 р. ЦК ВКП(б) і Совнаркомом СРСР.

Зазнав погрому НДІМ (Науково-дослідний інститут мови), що нібито займався «войовничою програмою українського фашизму в мовознавстві». Натомість відкрився простір безперешкодній росіянізації, замаскованій під гасло «пролетарського інтернаціоналізму», що негативно позначилося на художній літературі, принесло промовисті результати: коли, за спостереженням Ю. Шаповала, в 1930 р. з’явилося 6 394 назви українських книжок, то в 1937 –– 2 566 («Торкнутись історії», 2013). Українська мова як запорука національного буття опинилася завдяки неабияким зусиллям компартії в розряді другорядних, «неперспективних». Здійснювалося гіркотне передбачення М. Хвильового, що «українська мова, в кращому разі, стане з обов’язкової державної мови факультативною». Письменники одними з перших відчули отруйний подих лінгвоциду після ліквідації українізації на Кубані (1932), де 2 млн. українців мали свої школи, технікуми, педагогічний інститут. У 1931 році виходило на Кубані 20 газет українською мовою. У Катеринодарі діяло видавництво книг і підручників. Ці події, як і постанова ЦК ВКП(б) і Совнаркома СРСР від 14 грудня 1932 р., сприймалися «прологом до ліквідації українізації в Україні», лиховісним передчуття «неминучості витиснення української культури російською» (Ніна Кузякіна), арештами викладачів Благовіщенського українського університету (Зелений клин), Краснодарського інституту, Педагогічного технікуму на станиці Полтавській (Кубань), Білгородського педагогічного інституту (Курщина). Воно підтвердилося зі сторінок газети «Комуніст» від 16 грудня 1933 р., де з’явилася редакційна стаття «Зміцнити керівництво національно-культурним будівництвом». Швидкими темпами переписали та прийняли новий «Український правопис» (1933), тобто відбулося безпрецедентне спотворення скрипниківського «націоналістичного» правопису, свавільно переробленого під російські зразки завдяки ментально чужому для українства «великому філологу» Науму Кагановичу –– брату Л. Кагановича, директору майже спустошеного Інституту мовознавства (Київ), який, «як багато євреїв російської культури, […] ненавидів те, що можна було б назвати самостійництвом в українському мовознавстві й мовній політиці» (Ю. Шевельов) Тоді ж було закладено «радянсько-російську норму української мови», що призвела до обвального руйнування автентичної мовної норми. Підлягали негайній забороні підручники й посібники «Початкова граматика української мови» Олени Курило, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Норми української літературної мови» О. Синявського, колективне видання «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського. На місці ліквідованих підручників створювалися компілятивні, поширився «легалізований плагіат» на кшталт «Граматики української мови. Підручник для VI –– VII класів середньої щколи» (1935) Н. Кагановича й Г. Шевельова, переписана з «Граматики української мови» (1933, 1934) щойно репресованих І. Бойкова, А. Шевчука. Ю. Шерех із сумом згадував «ганебну й непрощенну» аферу, силоміць нав’язану йому Н. Кагановичем, відчуваючи провину перед А. Шевчуком, в еміграції взяв собі його прізвище за псевдонім.

Розпочалася тотальна нівеляція небезпечної для комуністичного режиму національної свідомості, задокументалізована постановою Совнаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. «Про викладання громадянської історії», повідомленням Совнаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 27 січня 1936 р. «Про вжиття заходів до створення нових підручників історії», в яких накладалося табу на адекватне, не класове розуміння національної минувшини не російських народів. Й. Сталін мав на меті не тільки ліквідувати націонал-комунізм Шовіністичного удару було завдано й по періодичних виданнях. Місячник «Літературний Донбас» (колишній «Забой»), який, завдячуючи прозаїку Г. Баглюку –– автору роману «Горизонти» став українським, тільки-но заарештували цього редактора з групою донецьких письменників (1933) відразу почав виходити російською мовою.

Ігри з коренізацією завершило безальтернативне рішення жовтневого пленуму ЦК ВКП(б) (1937) про нагальне запровадження російської мови в школах національних меншин, що відгукнулося в шовіністичній постанові ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» від 10 квітня 1938 р., в якій викладання місцевими мовами проголошено «недоцільним і шкідливим», кваліфіковано вогнищами «буржуазно-націоналістичного, антридянського впливу на дітей». Практика лінгвістичної ксенофобії непокоїла навіть деяких комуністів, наприклад, Надію Крупську, якій здавалося, що «вже починає показувати ріжки великодержавний шовінізм» (Известия ЦК КПРС. –– 1989. –– №3). Насправді він постійно почувався при силі, засвідченій постановою СНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей» від 13 березня 1938 р. Відразу з’явилася спільна постанова Совнаркому СРСР та ЦК КП(б)У від 20 квітня «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України». 8 травня була прийнято спеціальне рішення політбюро ЦК КП(б)У «Про складання нового українського правопису», що вихолостив природну українську мову, повністю адаптовану під російську, свідчив про безперешкодну реалізацію в УСРР виробленої в Москві «мовної політики», що стало реабілітацією «російського імперіалізму» (Дж. Мейс). Обвальне руйнування національної культури більшовики цинічно «називали боротьбою за українську культуру» (І. Дзюба). Й. Сталін мав на меті ліквідувати не тільки націонал-комунізм й національну інтелігенцію, а й «стерти з пам’яті українців поняття про будь-яку окремішність України» (С. Підгайний).

Юрій КОВАЛІВ


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:російська культура, Микола Скрипник, єврейське лоббі, Юрій Ковалів, каганович, ОГПУ


Читайте також



Коментарі (0)
avatar