Я живу у дивній країні

Я живу у країні,
Де кутю готують разом із тривожною валізою.
"І визволи нас від лукавого", — шепоче мати, маючи на увазі конкретні ім'я і прізвище,
Заліплюючи у вареники свою солону тривогу.
Світ висловлює своє глибоке занепокоєння,
Водночас натякаючи, що ось-ось, ось вже,
Все підтягнуто, направлено, готово, чекає...
І навіть дивується,
Що життя ще триває у цій дивній країні, де взагалі не зрозуміло, як жити.
Адже нам кришка.
Трясь!
Мати накриває кришкою каструлю з холодцем,
Має варитися довго на помірному вогні,
Витриматися. Витримати, триматися, тримати, ти мати, три пачки сірників і мішечок борошна за дверима у коридорі.
Так вчила ще бабуся.
"Давайте вже після свят", — поблажливо видихають асвабадітєлі.
Давайте ви просто дасте нам спокій.
Сім'я сідає вечеряти, і скоро під щедро засіяне зоряною пшеницею небо злітає пісня.
Про любов,
Яка живе у кожній тривожній українській валізці
Між ребрами,
Трошки лівіше.

Світлана Дідух РОМАНЕНКО