Я поставив перо у чорнильницю...

У музеї-садибі Котляревського я присів за його робочий стіл, узяв з чорнильниці гусяче перо...

Ну, може то й не справжній стіл, а тільки "під епоху". Але, що точно справжнє – це місце, де було його робоче місце. Про це є в спогадах сучасників.

Цю хату (а воно таки хата – ніяк не дім!) купив дід Котляревського, диякон. Виховав у ній сина Петра Котляревського, який став концеляристом і народив у цій же хаті Івана Котляревського. Ну, а той народив у ній... українську літературу. Саме у кутку біля вікна він писав "Енеїду" й решту своїх творів. Півтора-два квадратні метри під столом і стільцем – пологове ліжко нової української літератури.

Коли Іванові було 20 років, родину Котляревських внесли до списку дворян.

Цікавий факт: за 27 років до офіційної відміни кріпацтва в Росії Іван Котляревський відпустив на волю своїх кріпаків. Усіх що мав. Усіх шістьох.

І от тут – рій риторичних питань:
Шість кріпаків – це як? Це одна сім'я, дві сім'ї? Чи це шість окремих людей? Вони з землею, чи тільки як слуги? Коли в тебе лише шестеро душ – ти їм грізний пан, чи напівтовариш? Ти працюєш разом з ними по господарці, чи то все ж не панське діло? Чи вони пішли від Котляревського, одержавши волю?

І чи написав би "Енеїду" Іван Петрович, будь його батько більш заможним і дай він синові супер-освіту? Знав би він тоді народний побут і мову, чи казав би: "Фі-і, папінька, как ето грубо!"
Може родина Котляревських і хотіла би мати 60 кріпаків, а краще 600, а ще краще 6000.

Але Україні повезло, що дворянин Котляревський мав лише 6 душ – був достатньо бідним, але освіченим.
Я поставив гусяче перо назад у чорнильницю…

Вадим ПЕТРАСЮК