...Із загляданням ув очі
Переглянув відео зустрічі Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера на київському вокзалі — і щось мені муляло. Якесь неприємне відчуття, яке спочатку навіть не міг сформулювати. А потім зрозумів.
Приблизно так зустрічає нас удома мій домашній улюбленець, коли господарів довго — або, в його розумінні, дуже довго — не було. Весь у русі, весь у радості, не знає, як іще показати своє щастя від зустрічі. Для домашнього улюбленця це прекрасно. Саме за це ми їх і любимо.
Але тут ситуація інша.
Це перший приїзд Віткоффа і Кушнера в Україну в межах цієї переговорної місії. І приїхали вони просто з Москви, після вчорашньої більш ніж тригодинної зустрічі з Путіним. Тим самим Путіним, якому напередодні Віткофф говорив, що коли вони з Кушнером підуть на пенсію, у них залишаться неймовірні історії та спогади — і спогади про Путіна будуть серед найголовніших.
А сьогодні — Київ. Країна, проти якої Путін веде війну.
Передивився це відео ще раз. І справа не в усмішках, не в обіймах і не в тому, що гостей треба зустрічати похмуро. Звичайно, ні. Справа у враженні. У цій метушливості, надмірній радості, намаганні заглянути в очі й не пропустити нікого виникає дуже неприємна асиметрія: одні приїхали — інші безмежно щасливі, що вони нарешті приїхали.
Можливо, хтось скаже: дрібниця, мова тіла. Але дипломатія і державне представництво складаються й із таких дрібниць. Бо в цей момент ти представляєш не себе. Ти представляєш країну, яка п’ятий рік відбиває повномасштабну агресію, людей, які живуть під обстрілами, і, зрештою, тих, хто сьогодні тримає фронт.
І тут у мене виникло ще одне, вже зовсім практичне запитання: а з народними депутатами, високопосадовцями Офісу Президента, членами уряду взагалі проводять заняття з державного й дипломатичного протоколу?
Не про те, якою виделкою користуватися на прийомі. А про те, як представляти свою державу: як зустрічати іноземних представників, як триматися перед камерами, контролювати жести й емоції, залишатися привітним, але не втрачати відчуття власної гідності й рівності сторін.
Бо це теж професійні навички. І особливо важливі вони тоді, коли перед тобою люди, які ще вчора сиділи за столом із керівником держави-агресора і говорили йому про «неймовірні спогади».
Гостей треба зустрічати привітно. Партнерів — з повагою.
А себе — поважати.
І, схоже, нам цього справді ще треба вчитися.
Андрій ПОПОК
Приблизно так зустрічає нас удома мій домашній улюбленець, коли господарів довго — або, в його розумінні, дуже довго — не було. Весь у русі, весь у радості, не знає, як іще показати своє щастя від зустрічі. Для домашнього улюбленця це прекрасно. Саме за це ми їх і любимо.
Але тут ситуація інша.
Це перший приїзд Віткоффа і Кушнера в Україну в межах цієї переговорної місії. І приїхали вони просто з Москви, після вчорашньої більш ніж тригодинної зустрічі з Путіним. Тим самим Путіним, якому напередодні Віткофф говорив, що коли вони з Кушнером підуть на пенсію, у них залишаться неймовірні історії та спогади — і спогади про Путіна будуть серед найголовніших.
А сьогодні — Київ. Країна, проти якої Путін веде війну.
Передивився це відео ще раз. І справа не в усмішках, не в обіймах і не в тому, що гостей треба зустрічати похмуро. Звичайно, ні. Справа у враженні. У цій метушливості, надмірній радості, намаганні заглянути в очі й не пропустити нікого виникає дуже неприємна асиметрія: одні приїхали — інші безмежно щасливі, що вони нарешті приїхали.
Можливо, хтось скаже: дрібниця, мова тіла. Але дипломатія і державне представництво складаються й із таких дрібниць. Бо в цей момент ти представляєш не себе. Ти представляєш країну, яка п’ятий рік відбиває повномасштабну агресію, людей, які живуть під обстрілами, і, зрештою, тих, хто сьогодні тримає фронт.
І тут у мене виникло ще одне, вже зовсім практичне запитання: а з народними депутатами, високопосадовцями Офісу Президента, членами уряду взагалі проводять заняття з державного й дипломатичного протоколу?
Не про те, якою виделкою користуватися на прийомі. А про те, як представляти свою державу: як зустрічати іноземних представників, як триматися перед камерами, контролювати жести й емоції, залишатися привітним, але не втрачати відчуття власної гідності й рівності сторін.
Бо це теж професійні навички. І особливо важливі вони тоді, коли перед тобою люди, які ще вчора сиділи за столом із керівником держави-агресора і говорили йому про «неймовірні спогади».
Гостей треба зустрічати привітно. Партнерів — з повагою.
А себе — поважати.
І, схоже, нам цього справді ще треба вчитися.
Андрій ПОПОК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |