Головна › Новини › Невідома Україна
Родовід: історія одного дому
08-Жов-10 1506 5.0 0
З раннього дитинства я з великою цікавістю слухала розповіді моєї прабабусі Марії Павлівни Стефанової, в дівоцтві – Березовської, про її життя в маєтку батьків у селі Старий Білоус Чернігівського повіту, Чернігівської губернії.

В ті далекі сімдесяті, коли я ще навчалась у школі, тема дворянства була практично заборонена.Цей об;ємний пласт історії викреслили зі шкільних підручників ті й загалом з життя суспільства. А спогади про минуле зостались лише в пам;яті обмеженого кола людей, таких як і моя прабабуся. Перебуваючи вже у похилому віці, вона ніколи не скаржилась на бідність, невлаштованість, численні хвороби, які насідали з роками.Покора і смирення, так властиві її соціальному стану і взагалі всьому тому поколінню, залишалися з нею до кінця днів.

Мене, маленьку, вражали яскраві розповіді про сільське життя і побут поміщиків. В школі, на уроках історії, нам незмінно торочили про експлуататорський клас, такий собі «звір» у людській подобі, що безупинно терзав бідних селян. Вдома ж я чула зовсім інше – з якою повагою ставились до робітників, називаючи старших по імені й по батькові, як дружно жили й працювали, не забуваючи про обідню перерву - на полі, чи у самому будинку, у спеціально відведеному приміщенні – людській. Годували завжди щедро і смачно. А для цього в садибі працювало дві кухарки, які були у великій пошані.

Пригадую кумедну історію, пов;язану з такими обідами. Один з польових робітників так захопився смачною трапезою, що відмахнувся від свого малого сина, коли той прибіг сповістити, що мама народжує, - а, мовляв, - як другу народить, тоді й піду. Хлопчик прибіг знову і повідомив, що мама народила й друге немовля. Батько ж – жартівник- на це відповів, що от після третього обов;язково відправлюся додому. Важко повірити, але через деякий час надійшло повідомлення про народження ще одного, третього дитяти. І ось тоді багатодітний татусь, не на жарт перелякавшись, кинув свій обід…

Часто у моєї прабабусі гостювали такі ж, як і вона, статечні дами. Я слухала їхні бесіди про старовину, про рідних і близьких, про те, як відзначали свята, приймали гостей, влаштовували музичні вечори, де з блиском вирізнялась сама господиня Марія Павлівна, адже була музикантом не лише за освітою, а й за покликанням.

Мене завжди дивувало, з якою незмінною лагідністю звертаються одна до одної ці милі старенькі, називаючи подруг по імені не інакше, як «Марусечка», «Олечка», «Зіночка». Ця традиція в нашій сім;ї якось непомітно, сама по собі перейшла до наступних поколінь.

Поміщик «середньої руки» , штабс- капітан у відставці, військовий диригент Павло Григорович Березовський, отримав маєток у селі Старий Білоус у спадок від своєї бабусі Тетяни Федорівни Малахової, у дівоцтві – Силич.

Доля розпорядилася так, що п;ятеро дітей рано лишилися сиротами, і бабуся Малахова вивчила їх, виховала, направила в життя. Тетяна Федорівна, отримавши виховання і освту ще за часів кріпосного права, була в усьому незаперечним авторитетом для онуків, і навіть кандидатури наречених обирала самостійно.

Так, у 1888 році посватався і невдовзі одружився зі своєю обраницею – дворянкою хутора Погорілки Чернігівського повіту, Ольгою Григорівною Дзвонкевич мій прапрадідусь Павло.Вирішивши по – військовому – нова сім;я – новий дім, Павло Григорович за кілька років закладає поряд з бабусиним будинком, якому на той час було вже понад 100 років, новий, з соснового брусу. Новосілля сім;я Березовських справляла вже з двома маленькими дітьми – моєю прабабусею Марією та її старшим братом Олександром.

Родинне вогнище на два недовгих десятиліття стало для сім;ї раєм на землі.Виросли діти. Саме тут, у своєму маєтку, моя прабабуся Марія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, дворянином міста Чернігова, службовцем Державного банку, Олександром Микитовичем Стефановим. Тут народилося двоє їхніх дітей – Олег і Алевтина – це моя рідна бабуся.

Та настали чорні дні. У страшний 1918 рік сім;ї довелося під покровои ночі покинути назавжди домівку, рятуючи свої життя.
На той час у Чернігівському повіті орудували банди, які складалися з військових дезертирів, амністованих царських кримінальних злочинців та прилученої до них революційно налаштованої молоді. У деяких селах самі місцеві селяни також збиралися групами і йшли у поміщицькі садиби «відновлювати справедливість» - шляхом насилля й грабунку.

В ніч на 24 лютого 1918 року були по- звірячому вбиті і скалічені у своєму маєтку 95 – літній Григорій Іванович Дзвонкевич – мій прапрапрадідусь т а його старший син 60- літній Михайло. З ними загинули сторож Пуд Васека і кухарка Катерина Єрмоленко.

Ще один близький родич – Григорій Миколайович Красовський, був застрелений у своєму домі в селі Новий Білоус.

За деякими повідомленнями банда ходила зі списком, в я кому були вказані прізвища поміщиків, котрих необхідно вбивати.

Однієї глухої ночі почувся обережний стукіт у вікно. То наша покоївка Настя, яка мешкала неподалік, схвильовано повідомила, що готується напад на панську сім;ю. Тоді вже всі знали – «борці за світле майбутнє», як правило, живими нікого не залишали, не жаліли ні дітей, ні стариків, ні прислугу. Тож зібрались за лічені хвилини, захопивши з собою лише необхідні речі.

Сім;я поселилась у Чернігові, по вулиці Чехова, 5 , у маленькому будинку, який належав родичам. Робітники із садиби таємно допомогли перевезти на підводі у Чернігів деяке майно і особисті речі родини. У маєтку залишився рояль, який вивезти не змогли, він став на довгі роки інвентарною власністю середньої школи, що розмістилася в домі Павла Григоровича у Старому Білоусі з 1923 року по рішенню селянського господарства імені «25 Жовтня» .

Житлові меблі були роздані в користування учительським сім4ям, які поселилися в гостьових кімнатах.

А рятівниця своїх господарів, колишня покоївка Анастасія Масан, довгий час підтримувала дружні стосунки з сім;єю моєї прабабусі – і в пору їхнього перебування у Чернігові, і тоді, коли вже вони проживали у Києві. Збиралися разом з нею, згадували минуле. Поминали тих, що пішли у вічність, цікавились здоров;ям нині живих родичів.

Але моя прабабуся ніколи не питала, що ж сталося з будинком, - надто болючою була ця тема.
Війна забрала багато життів.

У нашому роду пропав без вісті, воюючий у кавалерії Добровольчої армії, і до кінця вірний своєму офіцерському обов;язку, рідний брат Марії Павлівни – Олександр Березовський.

У 1933 році померли від голоду старші Березовські – Павло і Ольга.

Треба зазначити, що Павло Григорович мав, крім військової, ще і музичну освіту. Тож до останнього зберігав свою скрипку. Але за кілька днів до смерті, опухнувши від голоду, віддав її моїй прабабусі з проханням обміняти хоч на які – небудь продукти. Так, коштовний музичний інструмент, якому було тоді більше ста років, обміняли на дві склянки пшона.

Йшли роки…

І ось уже в часи Другої Світової війни 20 липня 1941 року на Ленінградському фронті загинув син Марії Павлівни і Олександра Микитовича – Олег Стефанов. Йому було лише 24…А похоронка прийшли у 1944 році з відміткою « пропав без вісті»..Всі ці роки прабабуся чекала листоношу з вісточкою від сина.


1958 році помер мій прадідусь Олександр Микитович Стефанов. Марія Павлівна, його дружина, дожила аж до 1984 року, дочекавшись мого закінчення школи.

Останні десять років здоров;я не дозволяло їй виходити за межі маленької київської квартири. Вона двічі пережила клінічну смерть – у 91 і 93 роки. Після цього Марія Павлівна дивовижно поверталась до життя у повному розумінні цього слова.Піклувалась, як могла, про близьких. ЇЇ турбота обіймала всіх навколо. Це була особлива й остання представниця того покоління, якого більше нема і ніколи не буде. Адже нині так важко досягнути їхнього високого рівня духовності.

Пригадую, як часто я запитувала прабабусю – що ж стало з її маєтком у Старому Білоусі? Вона на це відповідала : «Все пройшло, все пішло прахом. Залишився лише господарський флігель з конюшнями, перебудований у приміщення школи з використанням будівельного матеріалу, який взято при зносі церкви Святого Духа».

Тоді мені більш за все на світі хотілося поїхати в село Старий Білоус і подивитися хоча б на той флігель і на благословенні землі, які населяли мої предки.

Та, мабуть, всьому свій час.

І ось в кінці вересня 2008 року, випадково опинившись у Чернігові, ми з чоловіком вирішили відвідати місце, де розташовувався родовий маєток. Це була моя перша поїздка на малу історичну батьківщину, хоча в самому Чернігові доводилось бувати ще в дитинстві.

Дощ лив безперестанку, коли ми наблизились до приміщення школи – колишніх конюшень. І раптом за мутною стіною води, ніби марево, чи дивна картина виник старовинний дерев;яний будинок.

Він зберігся, переживши страшні роки громадянської війни, колективізацію, за я кою потяглась розруха і руйнування, фашистську окупацію в роки Великої Вітчизняної, коли німці відступаючи поливали вогнем танкових залпів прекрасні будинки, що траплялись на їхній дорозі.

Наш дім пройшов випробування реконструкцій 70 – 80 років ХХ століття, коли старі споруди, які нібито не мали історичної й художньої цінності для радянської влади, реконструйовувались або безжально нищились за непотрібністю.

Та дім моїх кревних предків таки дочекався мене, представницю аж у сьомому коліні старовинного українського роду Березовських, роду, що сягає корінням великого імені славетного композитора ХУ111 століття Максима Березовського, а може, ще й глибше, у козацькі часи.

Я знайду в собі сили повернути цей дім і його нащадкам, і рідному краю, а з ним - живу й неповторну історію мого народу.

Олена Малишко ( Березовська)
Авторизований переклад з російської
Надії Галковської.







Теги:Старий Білоус, Березовська, Надія Галковська


Читайте також



Коментарі (0)
avatar