Ігорю Білозіру було б лише 55 років!

І. Білозір — знакова постать для української музичної культури.
Він завжди і у всьому був відданий мистецтву, сповідував високі мистецькі критерії, тому тяжко переживав занепад професійності в пісенному жанрі останніх років, його цілковиту комерціалізацію.
Кожна його пісня - святкова , врочиста несподіванка - це його щирість , чистота , краса , що пробуджує совість людей , кличе їх до свободи , збагачує інтелект.
В ньому органічно поєднувалися патріотизм, талант і висока громадянська позиція. Його мелодії світлі і різнобарвні , як кольори вишиванок і писанок.
Творчість І. Білозіра називають «совістю в мистецтві» — це найвище визнання таланту митця.

Вже третій рік газети постійно рясніють публікаціями стосовно кримінальної справи про вбивство композитора, співака, народного артиста України Ігора Білозіра. Ще донедавна тривали судові дебати... Напевно, це вже наїло всім оскомину. Журналісти здебільшого повторюються, дублюючи один одного. І в тому, що пишуть, до Істини далеко. І невідомо, коли ми її пізнаємо, і чи пізнаємо... Губиться за цією інформацією суть Людини, яку навмисно вбили. Про Неї лаконічно згадують в день народження або роковини смерті. Хто ж цей Ігор Білозір? Який же слід залишила ця Людина у нашому житті? Що створила, якою була в повсякденному житті?
У циклі інтерв’ю з рідною сестрою Ігора Білозіра, лікарем за фахом, надзвичайно цікавим співрозмовником, яка впродовж життя мала свого молодшого брата, як то кажуть, на очах, ми спробуємо розповісти про нього якомога глибше. Отже, наша розмова з Русланою Білозір природно почалася із спогадів дитинства, в якому малий Ігор проявив свою любов до музики. А глибокий патріотизм був основою його життєвої позиції. Формувався упродовж життя. А закладався ще з раннього дитинства з молоком матері, від діда-прадіда.

У сяйві дитинства: «Малюк спирається на ноги...»

- Пригадую, зовсім недавно, до першого дня народження Ігора, коли його вже не було живого, готувалася програма «Наше місто». У репортажі з Ігорової квартири про нього говорили я і його дружина Оля. Для мене особисто це була дуже тяжка розмова. Насамперед тому, що це був перший його день народження без нього, важка тому, що це було в його хаті, куди ми завжди приходили до нього на його уродини, а його вже не було... Це була дуже тяжка тема і, тяжка для нас передача. Власне тоді я розповідала про Ігора маленького, про Ігора-дитину, про Ігора-підлітка. Він народився у Радехові, де і минуло його раннє дитинство і підлітковий вік. Ігор був четвертою дитиною у нашій родині, а я була першою, найстаршою. Після мене було ще двоє діток, які маленькими повмирали. Ігор народився через сім років після мене. Він був дуже бажаною дитиною, яка народилася від справжньої любові моїх батьків - Марії і Йосипа. Дитиною, до якої доторкнувся Господь. Народився Ігор навесні, 24 березня 1955 року. Тато в цей час працював учителем молодших класів, а мама тоді не працювала. Перед тим, як мав народитися Ігор, ми переїхали із села Радванці до Радехова. На окраїні Радехова винаймали хату, а потім довго і важко будували свою власну. В 1961 році ми переселилися у нову оселю, де нині проживає мама. Енергетика батьківської хати спричинилася до «Маминої світлиці». Була для нього завжди джерелом не просто заспокоєння, умиротворення, відпочинку, натхнення, а поживою, справжньою поживою для праці, для добра, для того, що він творив і віддавав людям -і як результат - народження нових шедеврів. Я спостерігала, що цю поживу він відбирав якось мовчки, філософськи, вдумливо і водночас з таким таїнством, чи у маминому квітнику, чи сидячи у кріслі чи ходячи по маминих кімнатах, окрасою яких є вишивки, створені маминими руками. Справжній творчий доробок, скарб, розмаїття кольорів, візерунків, композицій, сюжетів у рушниках, обрусах, серветках, у яких вияв маминої глибокої творчої сутності. Це було потребою настрою, маминого життя. Навіть, приходячи серед глибокої ночі з роботи, мама відчувала потребу вишити дві-три нитки. Це свій спосіб спілкування із різнобарвністю світу - його красою, філософією сприйняття. У цих вишивках і радість, роздуми, смуток, надбання і втрати, - як у житті. І не дивним є те, що, маючи за завдання зняти фільм про Ігоря, московський режисер зробив фільм про реалії нашого буття, і відповіддю, висновком фільму для самого режисера було на чому формувався цей талант. Він закохався у ті мамині вишивки. Їх вистачить хіба на декілька музеїв. І це окрема сторінка, але невід’ємна від Ігора. Останні дванадцять років мама живе там сама, бо тата ми поховали в 1990 році. Оскільки я була старша, а батьки працювали для того, аби створити якийсь добро-буї: для сім’ї, утримували навіть якусь господарку, то я була його наставником, я б навіть сказала, вихователем...

- А чи можете нині пригадати найяскравіший фрагмент із Вашого дитинства, коли Ігор був ще дитиною?

- Так, Ігор завжди був хорошим, симпатичним хлопчиком: білявим, худорлявим, з великими синіми очима, з довгими пухнастими віями. Я пригадую, якось тато з мамою пішли в гості, і ми залишилися удвох. Іграшок майже не було, хіба що одна-єдина лялька (паяц із матерчатими рукавами і ногами), яку мені хтось подарував. Я їй одного разу обгризла носа і за це була покарана. Деколи я з Ігорем бавилася, як з лялькою. Мені тоді було також мало років... Пригадую, як одного разу батьків не було, я узяла мамин олівець і намалювала Ігореві брови. Одно слово, розмалювала його як дорослого, але як жінку, по-дитячому, а він усе це терпляче витримував. Я переконувала його, що він і так гарний, а буде ще гарнішим. Я його розмалювала, прийшли батьки і мене покарали, мовляв, як я могла собі таке дозволити, могла ж очі повиймати олівцем. Дуже пам’ятаю цей момент. А я виправдовувалася, що не хотіла йому нічого поганого зробити, а лише підкреслити його природну красу. Ігор навіть заступався за мене...

Батьківські пороги

- Розкажіть трохи більше про свого батька.
- Наш тато був дуже творчою та комунікабельною людиною. Біля нього завжди гуртувалися люди. Дуже товариський, він керував хорами вчителів і дітей, у школі вів співи і малювання, сам дуже гарно співав. Пригадую, у Радехові відбувалися концерти за участю старшокласників, учительських хорів, приурочені до різних дат. Я сиділа в залі (тепер це є районна школа мистецтв), а тато на сцені, на той час у модних широких штанях, співав пісню «Вівці мої, вівці». Пісню, яка потім знайшла продовження в обробці та виконанні Ігора. Важко потрактувати, чому Ігор власне цю пісню підхопив з усього татового репертуару. Я була ще маленькою, а Ігор ще менший на той час, коли тато співав, а деколи тато співав навіть у чоловічому тріо. Ігор любив собі сідати на східцях, які вели на сцену і слухати... Одного разу відбувається концерт у залі радехівського клубу, повно людей, виступає хор, тато диригує. Пісня серйозна, а в залі чується сміх, здавалось би, нема приводу для сміху, а виявляється, наш Ігорчик (тато називав його Ігорко) виліз на ті східці, став собі і так само, як тато, диригує, копіює його. Народ у залі вмирає від сміху і дивиться не на тата, а на малого, який повністю копіював його, диригував щосили. Тоді він ще був зовсім мацьопусіньким, трьохрічним, а вже диригував... Коли підростав, почав встидатися і червоніти...

- А як проходило у Вашому дитинстві дозвілля?
- До речі, я завжди була залучена до всіх тих дійств: співала у шкільному хорі, танцювала в гуртках і навіть як конферансьє вела різні концерти, читала поезії, перемагала в різних конкурсах. Брала участь чи не в усіх гуртках, які лише були в Радехові. А Ігор завжди ходив за мною «хвостиком».

- То Руслана між товаришками без Ігора не сприймалася?
- За мною завжди був маленький «хвостик»: чи то в парку, чи на гойдалках... Таке було наше дитинство - активне і різноманітне... Ми з Ігорчиком іноді навіть разом готували собі щось смачненьке їсти. Вдома тато вчив мене і моїх товаришок співати, і це були тріо, квартет, соло, після чого ми прилучалися до виступів у різних концертних програмах. До речі, моїми шкільними товаришками були росіянки, єврейки, українки; діти начальника міліції, прокурора, КДБ. Я часто бувала у них вдома, а вони - у мене. І ніколи я на цьому не акцентувала своєї уваги...

- Чи є у Вашому дитинстві такі фрагменти, які ніколи не зітруться з пам’яті?
- Звісно ж, є! Це мамині батьки - наш дідусь Іван і бабуся Катерина, які наче магнітом притягували до себе. Наша мама Марія також дуже музикальна, співала в церковних хорах. У неї ніби й тихий голос, але такий ніжний і водночас дуже виразний і мелодійний. Мама. має дуже тонке відчуття музики на слух, бо грамоти музичної вона не знає. Насамперед Ігор завжди показував свої твори мамі. Перша оцінка завжди була мамина. Дідусь Іван із бабусею Катериною жили в селі Бабичі (15 кілометрів від Радехова). При дорозі маленька хатинка з маленьким вікном, ну просто щось казкове... Зовсім невеличка кімнатка вміщала море людей, особливо у свята. Ми з нетерпінням чекали літніх канікул, Різдвяних свят. На той час святкування відкрито не проводились: ходити до церкви, колядувати на Різдво, співати Великодніх пісень -то було дуже святково й велично... Можливо, тому, що було заборонено. Вчителів заставляли чергувати біля церкви, щоб не допускати туди дітей. На селі ці заборони були м’якші. Ми так по-справжньому боялися у вертепі Чорта і Смерті, так вірили, що це насправді. Ми так чекали тих свят! Ігор за своїм зовнішнім сприйняттям - це дід Іван, навіть форма вусів, овал обличчя. Майже ніколи дід нас не цілував, він тільки торкався обличчям і рухалися вуса, і створювалося враження, що він тебе нюхає, але це був такий вияв схвалення, що ти робиш правильно чи навпаки - зле. У нас виростали крила від того, що він задоволений з наших вчинків, ми тягнулися до нього, хоч був дуже строгим і жорстким. Дід з бабусею тяжко працювали. Вони були заможними господарями, які мали багато землі, знали, як на ній господарювати, цінували й любили цю землю і працю на ній, яка давала добрі плоди. Дід наш був сильною людиною, люди до нього тягнулися, його в селі Бабичах дуже шанували за мудрість, доброту, за глибину душі, увагу до людей.
Часто, зазвичай до Великодніх свят, дід робив подарунки особливо людям, які не мали сім’ї, були самотні, беззахисні. Через їхню заможність мали їх вивезти до Сибіру, від цього їх «урятувала»... війна, що почалася в переддень їхнього вивезення... 1 вони залишилися у рідному селі. Хоч й скромно жили, а у воєнні роки, коли в людей щось горіло, гинула худоба, він міг останнім поділитися з людьми. А бабця, на відміну від діда, була така маленька, як пташинка, легка, моторна, а рот не закривався від оповідей. І завжди вони були про філософію життя, про дружбу, зраду, основні цінності життя. Приміром, про те, що справжня дружба перевіряється в біді - «Максим і Клим», «Поворот тата», де щира молитва дітей, родини вирвали і врятували батька із обіймів розбійників. На тому ми зростали, до того тягнулися, бо то було настільки справжнє, глибоке, природне, не штучне, не прифарбоване, не було виховних нотацій, лекцій щодо того, як поводитися, а було все наочно, отак, як жили і робили вони округлі і слухаємо, і таке враження, що зараз відчиняться двері, і з тієї оповіданої історії з’явиться герой. Це було правдиво, життєстверджувально. А дідусь біля цього ж віконечка читав Біблію. Бабця померла дуже рано, і дідусь також, а потім мамина молодша сестра Софія, наша тітка у своїй інтерпретації записала ті оповідки десь на касетку. Прості слова, а значимість колосальна, узята з життя людей.

- Отже, уроки життєвої філософії?
- На них ми росли, а ще - на праці в селі. Пригадую діда - зовні криця, непробивний. От для прикладу: вечір, лягаємо спати. Дід нічого нам не каже, визувається, бере мітлу і починає підмітати кімнату. Навіть не дивиться на нас, а ми зриваємося, беремо ту мітлу і починаємо мести. Тобто не каже, а чого не підмели, мовляв, я от старший чоловік, як це роззуватися, коли під ногами пісок. А ще, приміром, такий момент: за довгим столом закінчили їсти і залишилося декілька крихт, а дід ту кожну крихту збирає, збирає, збирає, але з такою любов’ю до тої крихти хліба, з такою поважністю, не поспішаючи. А ти ж це все бачиш: усі ці рухи, це ставлення до тієї крихти хліба, знаючи, як вона потрапляє на цей стіл і в тебе виховується почуття великої поваги і любові до цих Людей Великої Праці. Я надзвичайно шаную людину-селянина, низько схиляюся перед ним. Ми часто не задумуємося, звідки ж беруться такі прекрасні пироги і хліб, що потрапляють до нас на стіл. Особливо в ті часи, коли технікою село не було забезпечене, а тільки ціною праці: спини, рук, ніг. Це був сенс їхнього життя, що став щоденним обов’язком. Ніхто собі навіть не уявляв, що може бути погане самопочуття, нарікання. Наставав ранок, п’ята година, і з пробудженням сонця починався цикл доби у праці. І був постійний рух, кожної пори року - інший... Це був не те що відпочинок (бо ми малими, не знали, що таке відпочинок), а це була снага, таке бажання бути там, що ми не хотіли, аби ті канікули закінчувалися. Чому снага? Бо були моменти, коли закінчується навчання і вже ніби канікули, рейсових автобусів не було, добиратися усе ж таки 12 кілометрів, а ти так хотів скоріше потрапити в Бабичі, що пускався пішки. Наприклад, було одного разу таке, що всі шукали Ігора, а його нема. А він зайшов уже декілька кілометрів, (десь 5 - 7) по дорозі на Бабичі. Хтось їхав автом зі Львова і по дорозі його підібрав і привіз назад, мовляв, ти куди? Ця жага була постійною, жага до того, що тебе виховувало, збагачувало, наповнювало, очевидно, тією суттю, змістом життя. Дідусь знав, що я хочу стати лікарем, підтримував мій вибір. Ще був на той момент живий, коли я відразу не змогла вступити в Медінститут. Він мене завжди заспокоював, щоб я продовжувала домагатися своєї мети, тоді стану справжнім лікарем. А Ігореві він також завжди казав, що у житті не буває і не буде гладко, треба себе готувати до різного. І вороги будуть теж, але ти ніколи не відповідай їм тим самим на їхню злобу та ворожість. Будь справедливий, добрий. Це були уроки життєвої філософії, ніби на всі випадки і назавжди...

- А тепер часто приїжджаєте в Бабичі?
- Так, адже поховані в Бабичах і тато наш, і бабуся і дідусь, і сестричка з братчиком - Галя і Юрчик. Та й і я там народилася. І завжди, коли ми приїжджали туди з Ігорем, то він казав: « Це наші ангели-хоронителі - мій Юрко, а твій Галя». Вони якось дивно померли: один народився, виповнюється шість місяців і помирає ніби без причини, раптово (ще ввечері дитина здорова, а вночі помирає). І за якийсь період народжується друга дитинка, виповнюється шість місяців і також помирає. Є могилка, ангелочок... На похороні маминої сестри Зоні, яка померла раптово, хоч тривало хворіла діабетом (захворіла, як її син служив у Афганістані). Смерть Зоні дуже приголомшила нас. Смерть Зоні перервала пуповину, що в’язала з коренями. Ідемо за домовиною Зоні, Ігор був дуже задумливий, мовчазний, трагізм події був у ньому. І каже: «Як це страшно, коли тебе несуть, а за тобою іде так багато людей». Останній раз з Ігорем ми були у Бабичах 20 травня 1999 року, у день похорону Зоні. А 28 травня 2000 року несуть його і багатотисячний людський потік іде за ним. Фактично минає якийсь рік... Зоня дуже любила нас. Ми мали з нею контакт не тітки і племінників, а товаришів. Між мною і нею різниця у віці така, як між Ігорем і мною. І оця товариськість була постійна. Ми легко розумілися між собою. Зоня жила якийсь період у нас у Радехові, училася, і я її завжди називала «Зонтік». Нема «Зонтіка», нема Ігора...

- А коли повернутися до Вашого життя у Радехові?
- Після закінчення дев’ятого класу я перейшла у вечірню школу, і пішла працювати у лікарню санітаркою. Я готувала себе до медицини і вважала, що треба пройти випробувальний шлях: чи я зможу бути медиком? Але перед тим у десятирічному віці я бігла до магазину, аби купити Ігорчикові бубликів, упала, покалічила глибоко ногу. І довго тривав процес лікування (декілька місяців). Я була серйозно травмована, перенесла чотиригодинну операцію в умовах поліклініки під місцевою анестезією. Поведінка лікаря-хірурга, якого звали Ігор, під час операції, його ставлення до мене, моє спостереження за ним остаточно визначили мій вибір стати лікарем. Зрозуміло, що тоді ослабли мої другорядні заняття творчістю, тому що була зайнята на роботі, робота в домі, а потім навчання у вечірній школі. А Ігор тим часом, десь крадькома, ходячи до школи, щось собі писав і нікому не показував. Він був дуже сором’язливим, скромним хлопчиком і важко визначити, що домінувало: скромність ховалася за стидливістю. Я часто його критикувала, а Ігор іноді прислуховувався до моєї думки.

- Яку основну рису Ігоревого характеру Ви виділили б?
- Ігор був дуже терплячим і водночас упертим, з вираженим «почуттям свободи». Цей характер він виявляв змалечку. Якщо був незгідний з батьками, які його деколи карали, міг «розвернутися» і піти з хати чи щезнути на декілька годин. А всі ми збентежено його шукали. Я мусила виконувати іноді функцію буфера між батьками і братиком. Якось, ще в дитинстві, він ліз на дерево чи на ровері їздив, і впав. Дуже глибоко поранився (усе стегно, живіт), і тіло почало інфікуватися. Він нікому нічого не сказав, аж мама побачила, складаючи ліжко, що постіль забруднена. Почала допитувати Ігора, у чому річ, і як подивилася,.. а в нього велика ділянка тіла загноєна. Він боявся зізнатися, щоб його не сварили, що ліз не там, де треба. А я його дуже часто карала в дитинстві. Хотіла так, а він інакше. Він мав характер! А я - теж. Я старша і знала, хто кого має слухати, та напевно менші - старших. І не одного ляпаса йому дала. Але він не плакав, не скаржився на мене батькам, не протестував. Та попри все між нами, були нормальні стосунки з розумінням, що це все заслужено, все прощалося, і були повага, взаємність, любов. Я тепер по-іншому на це дивлюся. З позицій сьогоднішнього дня не можу пробачити собі, що Ігора карала. Не можу, тому що я жива, а його вже нема з нами... І завжди повертається у пам’ять те, що ти міг, повинен, а не дотягнув, не зробив, не допильнував, не встиг. І живі завжди мають сумління перед тими, кого нема, але котрих дуже любиш і любив завжди. Здається, що ще б більше любив, якби можна було повернути все...

- Руслано, чи можете пригадати час, коли Оксана покинула «Ватру»?
- Упродовж більш як двох місяців Ігор пробув у Канаді. А в цей час після проведеної операції на сьомий день раптово помирає наш тато. Ігор повертається на похорон тата (17 липня 1990 р.), а через декілька днів від нього йде Оксана.»Все треба робити відразу», - каже Оксана на моє отримання - «У сім’ї ж траур!»... Але чи було це відразу? Адже Р.Недзельського Ігор узяв до «Ватри» на зміну прекрасному гітаристу Ю.Луцейку, яикй виїхав до США десь у 1988 чи 1989 році. Чималий термін... А Оксана пішла до нього в липні 1990 року й пішла відразу. .. .Це був надзвичайно тяжкий період для Ігора, він був розгублений, у якийсь момент навіть зламаний, душа його боліла, а глибокий погляд сірих очей випромінював стан його душі. Сотні «чому?» ставив мені Ігор: «Чому вона пішла?», «Чому помер тато?»... Ми опікувались ним, жили з ним, з Ігорем постійно були друзі, а найбільшою розрадою у цей час був його товариш-клавіша «», що цілими добами, особливо ночами, надривно промовляла «Віщим сном» (сл. П.Запотічного), «Спогадом срібної ночі» (сл. Р.Кудлика), «Голубим снігом» (сл. Г.Канич) та багатьма іншими піснями, імпровізованими інструментальними композиціями та іншими музичними творами. Коли їх слухаєш у виконанні Ігора, не треба ніяких пояснень, щоб зрозуміти, що він тоді відчував... Оксана з Романом справді пропонували співпрацю: Ігор пише для неї пісні, а Роман керує «Ватрою». На що була розрахована ця пропозиція?! На гордість Ігора? І почалися-болісні, тривалі, виснажливі суди... І забули «двоє», що ще донедавна належали не так собі, як більшості, що перебувають на іншій орбіті сприйняття людьми, що не мають права на публічні примітивні характеристики, порівняння, спричинення болю, пошуку найболючіших слабких місць... І появляються у пресі одні за одними під промовистими заголовками інтерв’ю Оксани Білозір, у яких вона поливає брудом Ігора: «Я завжди заздрила щасливим жінкам» (березень 1991 р.), «Я нарешті щаслива» (лютий 1992 р.), «Майже все в житті я почала спочатку» (травень 1992 р.), «Але нема в житті напівціни, напівлюбові», «Ми погано знаємо самих себе (січень 1999 р.)... Кого хоче переконати Оксана у своєму щасті - себе чи читачів цього паскудства? Ми цих відвертих випадів з боку Оксани в родині навіть не обговорювали. Цієї теми з Ігорем я боялася торкатися. Найбільшим моїм прагненням у цей час було ізолювати його від цієї інформаційної атаки з боку ще донедавна «люблячої» людини, (що простежується у Ті словах, вибраних та процитованих нами в попередніх ексклюзивних розмовах. - Ю.П.). А сама я думала, що це паскудство може потрапити колись до рук їхнього сина. Що він подумає? І як йому буде? Адже в цій ситуації йому було найгірше. Розрахунок Оксани був, напевно, на те, що Андрійко був ще маленький, школяр-початківець.

- Як Ви гадаєте, чому Оксана після розлучення з Ігорем не змінила прізвища?
- Оксаниних «одкровень», про які ми згадали раніше, я свідомо не цитую, шануючи світлу пам’ять свого брата. «Я майже все в житті почала спочатку», крім прізвища, яке на той час було символом і добре знаним у світі, і це прекрасно усвідомлювала Оксана, залишаючи собі цей стратегічний шанс. А як же новий чоловік і його гордість? Чи задля майбутнього в сім’ї є свої компроміси?! То ж виходить, що Оксана не все почала спочатку... І навіть трагічна смерть Ігора не спинила Оксану в її деталізованих порівняльних характеристиках першого і другого «великого» кохання...

- А яке взагалі Ваше ставлення до Оксани в різні часи?
- У різні часи ставлення було різне. З нею, як із «братовою» ми свого часу товаришували, допомагали одна одній в побуті, у вихованні дітей, навіть пекли торти... Гарно і задушевно проводили святкування різних родинних дат. Але на хвилі слави Оксана почала мінятися, акцентуючи увагу на собі, поступово відмежовуючись від близьких їй людей. Мама попереджувала Ігора про можливий розрив. Материнске чутливе серце здатне швидше відчуги небезпеку, ніж люблячий чоловік. У сім’ї почали появлятися «друзі», закидали подарунками, у «щирості» яких уже на той момент можна було засумніватися. І «Україночку», написану для Оксани А.Демиденком ще в 1986 році, Ігор не поклав на музику, не написав він її для Оксани, - очевидно, з певних причин, своїх відчуттів в їхніх стосунках на той час. Однозначно, що ставлення моє до цих публікацій було негативне. У цей період я мала гостро виражені почуття до неї за образи, завдані Ігореві. Тим більше, що тоді Оксана не допускала Андрійка ні до нас, ні до бабусі в Радехів. З плином часу я стала спокійніше ставитися до Оксани. На сьогоднішній день вона мені просто чужа людина. І зв’язок з нею - це наш Андрійко, доля якого нам небайдужа. Негативно ставлюся до нових аранжувань Ігоревих пісень, які Оксана почала виконувати після смерті Ігора, називаючи їх «своїми» піснями, навмисне забуваючи про автора музики. Ігор справді заборонив їй співати його пісні після розлучення, маючи на це право і вагомі підстави, прізвища заборонити не міг. Га чому це право після смерті Ігора присвоїла собі Оксана? В одній із публікацій на 9 днів по смерті Ігора «На нас з Ігорем було вилито стільки бруду!» на запитання журналіста, мовляв, у розлученні винні обоє, нарешті відповіла ствердно: «Так, винні обоє!». Кор.: «Навіть з’явилися неймовірні твердження, що розпад сімей Білозірів, Яремчуків, Зінкевичів - справа рук...КДБ». О.Б.: «Вони хіба що могли взятися за Ігора, щоб відвернути його від сім’ї». Усі вищенаведені публікації вважаю слабкістю жінки, а також її подальший життєвий шлях, пошук та реалізація себе, почергове або одночасне заповнення собою різних «ніш»: артистка, викладач, дипломатична академія, народний посол, довірена особа Є.Марчука в передвиборчих перегонах, депутат, дружина, донька, мама ...

Підготував до публікації Богдан БОДНАРУК