"І повіє огонь новий з Холодного яру..."
ВАСИЛЕВІ ШКЛЯРУ – 75. Найщиріші вітання!!
Десь із тиждень тому вирішив я купити найновішу Василеву книжку «Заячий костел» - аби прочитати і тим самим гідно підготуватись до ювілею письменника. Одна крамниця, друга, третя – а немає, ніц немає. В одній із книгарень молода продавчиня повчально сказала мені: «Чого ви дивуєтесь? Хіба ви не знаєте - Шкляр є батьком українського бестселера!». Наклад продано, чекайте на новий.
Ну, що ж – доведеться скористатись давнім знайомством і обміняти якусь із своїх книжок на «Костел». Бо ж кортить прочитати. Тим більше, мова ще й про можливе (і таке потрібне) діло, екранізацію повісті.
Василя знаю, страшно сказати, але вимовити можна – з 1968 року. Липень, прошкую до приймальної комісії Київського університету (тоді він був один такий у Києві). І бачу: попереду йде хлопець, а поруч статечний чоловік (то був, коли нічого не плутаю, дядько Василя, котрий жив у Києві і племінником опікувався). Коли зібрався наш перший філологічний, українське відділення, курс я одразу пізнав того хлопця. Василь Шкляр, із Шевченкового краю, із Звенигородки. Звенигородщина, батьківщина Юрія Тютюнника, в чиїй голові народився задум фільму «Звенигора», поставленого Довженком – перша екранна міфологічна візія України.
Значно пізніше з’ясувалось: Шкляр має ще одну складку у своїй Біо-Графії, він народився у Холодноярівських місцинах, пов’язаних з гайдамацьким рухом, з українськими повстанськими війнами уже ХХ століття. Отакий родовід, треба було тільки його вивести на свій персональний екран… Одначе тоді, на рубежі 1960-70-х, до цього було ще далеко.
Курс наш був, як з’ясувалось, зірковий. Чимало хто писав вірші, майже всі хлопці марили літературою і бачили себе, у недалекому майбутньому, геніями української, а там і світової літератури. Василь швидко дістав визнання, хоча на тлі інших курсових геніїв (тоді це слівце було активно вживаним) у ньому не прозиралась самозакоханість, зверхність до інших. Так воно й дотепер. Одна з причин того, що (писав про це вже кілька разів) Василь, послухавши мій вірш «Церковка» на письменницькому з’їзді (курсовому, так) підняв руки догори: «Геніально! Читай ще…». А я на той момент до еліти жодним чином не входив, оскільки мав необережність оприлюднити стратегію свого життя – стати журналістом. Й одразу потрапив в розряд «сіряків», «працівників тилу», білялітературного. Реакція Василя одразу підкинула мене заледве не до хмар.
А ще Василь навчався, разом з Олександром Божком, у Єревані, вивчав вірменську мову і літературу, за обміном. Важлива і потрібна річ, між іншим, отакий обмін. Та перемогла інша література, власне українська. Не без впливу справді генія, Григора Тютюнника, спілкування з ним, поза всяким сумнівом, багато що визначило в долі Василя. Передусім у неодмінному прагненні тримати планку літератури – на найвищому рівні, світовому власне. Відтак ніяких тобі, хуторянського штибу, амбіцій – мусиш бути в контексті коли й хутора, то вселенського. Не дивно, що Шклярева проза незрідка викликає асоціації з Фолкнером, скажімо, який так само закорінювався у певний конкретний місцевий космос, але подавав його так, що тягнуло на універсальні історії…
Нинішній Шкляр постав на рубежі ХХ і ХХІ століть. Видається, саме тоді Василь по-справжньому усвідомив свою не просто літературну, а світоглядно-філософську місію, у чомусь суголосну Шевченковій: будити історико-культурну пам’ять, приспану імперськими снодійними пігулками. Не розбудив би тоді, у середині ХІХ століття, не було б України. А у 1990-х, попри набуття Незалежності, масову свідомість українців продовжували визначати імперські стереотипи, вони домінували, вони «строілі» нужний образ України і українства.
Те, про що Шевченко ще писав; скажімо, у потрактуванні гайдамаків: «Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! "Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…". Вся українська історія суцільне тобі «пятно»: мазєпи всякіє, пєтлюровци, бандери; бандіт бандітом поганяєт... От Василь Шкляр і заходився виводити ці плями, нацмакані заледве не в кожне десятиліття нашого минулого. В цьому одне із пояснень популярності Шкляревої прози – вона міфологічна, оскільки поборює імперські плямисті міфи українськими міфологічними – природними і відтак правдивими в буттєвій своїй основі – історіями.
У цьому сенсі роман «Залишенець. Чорний Ворон» є просто зразковим. Його, як відомо, присвячено повстанцям Холодного Яру 1920-х років, матеріал, який залишався практично невідомим до самого кінця ХХ століття. Причини традиційні – об чім говорити, коли йдеться про «разбойніков, воров, бандітов»? Книга стала подією і, що важливо, вона привернула увагу передусім молодих українців, які читають нашу історію уже не московитськими очима, а власними. Не дивно, що книжка стала основою однойменного, і загалом успішного, попри складну постановочну історію, фільму режисера Тараса Ткаченка.
Література Василя Шкляра живе і працює у просторі вселенському, обертаючи українців до самих себе. Інший Василь, Стефаник, колись сказав (цитую не дослівно): або зробимо з вас народ, або упадемо. Не падають Василі, стоїть Україна – навіки, назавжди!
Дорогий Василю, вітаю сердечно! Дякую за труд, за працю задля України і українців! Будьмо – довго і чудесно, бо чудеса тре’ творити, самі по собі не народжуються!
Сергій ТРИМБАЧ
Десь із тиждень тому вирішив я купити найновішу Василеву книжку «Заячий костел» - аби прочитати і тим самим гідно підготуватись до ювілею письменника. Одна крамниця, друга, третя – а немає, ніц немає. В одній із книгарень молода продавчиня повчально сказала мені: «Чого ви дивуєтесь? Хіба ви не знаєте - Шкляр є батьком українського бестселера!». Наклад продано, чекайте на новий.
Ну, що ж – доведеться скористатись давнім знайомством і обміняти якусь із своїх книжок на «Костел». Бо ж кортить прочитати. Тим більше, мова ще й про можливе (і таке потрібне) діло, екранізацію повісті.
Василя знаю, страшно сказати, але вимовити можна – з 1968 року. Липень, прошкую до приймальної комісії Київського університету (тоді він був один такий у Києві). І бачу: попереду йде хлопець, а поруч статечний чоловік (то був, коли нічого не плутаю, дядько Василя, котрий жив у Києві і племінником опікувався). Коли зібрався наш перший філологічний, українське відділення, курс я одразу пізнав того хлопця. Василь Шкляр, із Шевченкового краю, із Звенигородки. Звенигородщина, батьківщина Юрія Тютюнника, в чиїй голові народився задум фільму «Звенигора», поставленого Довженком – перша екранна міфологічна візія України.
Значно пізніше з’ясувалось: Шкляр має ще одну складку у своїй Біо-Графії, він народився у Холодноярівських місцинах, пов’язаних з гайдамацьким рухом, з українськими повстанськими війнами уже ХХ століття. Отакий родовід, треба було тільки його вивести на свій персональний екран… Одначе тоді, на рубежі 1960-70-х, до цього було ще далеко.
Курс наш був, як з’ясувалось, зірковий. Чимало хто писав вірші, майже всі хлопці марили літературою і бачили себе, у недалекому майбутньому, геніями української, а там і світової літератури. Василь швидко дістав визнання, хоча на тлі інших курсових геніїв (тоді це слівце було активно вживаним) у ньому не прозиралась самозакоханість, зверхність до інших. Так воно й дотепер. Одна з причин того, що (писав про це вже кілька разів) Василь, послухавши мій вірш «Церковка» на письменницькому з’їзді (курсовому, так) підняв руки догори: «Геніально! Читай ще…». А я на той момент до еліти жодним чином не входив, оскільки мав необережність оприлюднити стратегію свого життя – стати журналістом. Й одразу потрапив в розряд «сіряків», «працівників тилу», білялітературного. Реакція Василя одразу підкинула мене заледве не до хмар.
А ще Василь навчався, разом з Олександром Божком, у Єревані, вивчав вірменську мову і літературу, за обміном. Важлива і потрібна річ, між іншим, отакий обмін. Та перемогла інша література, власне українська. Не без впливу справді генія, Григора Тютюнника, спілкування з ним, поза всяким сумнівом, багато що визначило в долі Василя. Передусім у неодмінному прагненні тримати планку літератури – на найвищому рівні, світовому власне. Відтак ніяких тобі, хуторянського штибу, амбіцій – мусиш бути в контексті коли й хутора, то вселенського. Не дивно, що Шклярева проза незрідка викликає асоціації з Фолкнером, скажімо, який так само закорінювався у певний конкретний місцевий космос, але подавав його так, що тягнуло на універсальні історії…
Нинішній Шкляр постав на рубежі ХХ і ХХІ століть. Видається, саме тоді Василь по-справжньому усвідомив свою не просто літературну, а світоглядно-філософську місію, у чомусь суголосну Шевченковій: будити історико-культурну пам’ять, приспану імперськими снодійними пігулками. Не розбудив би тоді, у середині ХІХ століття, не було б України. А у 1990-х, попри набуття Незалежності, масову свідомість українців продовжували визначати імперські стереотипи, вони домінували, вони «строілі» нужний образ України і українства.
Те, про що Шевченко ще писав; скажімо, у потрактуванні гайдамаків: «Дурний шию підставляє І не знає за що! Та ще й Ґонту зневажає, Ледаче ледащо! "Гайдамаки не воины — Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…". Вся українська історія суцільне тобі «пятно»: мазєпи всякіє, пєтлюровци, бандери; бандіт бандітом поганяєт... От Василь Шкляр і заходився виводити ці плями, нацмакані заледве не в кожне десятиліття нашого минулого. В цьому одне із пояснень популярності Шкляревої прози – вона міфологічна, оскільки поборює імперські плямисті міфи українськими міфологічними – природними і відтак правдивими в буттєвій своїй основі – історіями.
У цьому сенсі роман «Залишенець. Чорний Ворон» є просто зразковим. Його, як відомо, присвячено повстанцям Холодного Яру 1920-х років, матеріал, який залишався практично невідомим до самого кінця ХХ століття. Причини традиційні – об чім говорити, коли йдеться про «разбойніков, воров, бандітов»? Книга стала подією і, що важливо, вона привернула увагу передусім молодих українців, які читають нашу історію уже не московитськими очима, а власними. Не дивно, що книжка стала основою однойменного, і загалом успішного, попри складну постановочну історію, фільму режисера Тараса Ткаченка.
Література Василя Шкляра живе і працює у просторі вселенському, обертаючи українців до самих себе. Інший Василь, Стефаник, колись сказав (цитую не дослівно): або зробимо з вас народ, або упадемо. Не падають Василі, стоїть Україна – навіки, назавжди!
Дорогий Василю, вітаю сердечно! Дякую за труд, за працю задля України і українців! Будьмо – довго і чудесно, бо чудеса тре’ творити, самі по собі не народжуються!
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |