Голий козак на коні
Історія рідного краю - це майже завжди досягнення, нагороди, заслуги перед Батьківщиною та відсутність всього того, що пошатне землю під «пам’ятником» герою.
Мені ж цікаво все, до останньої дрібниці. А особливо, якщо ці «дрібниці» підтверджені документально.
Отож, історія про козацьку «еліту», або ж голий козак на коні.
Постать бунчукового товариша Івана Максимовича Долинського у середині 18 ст. була відома не тільки Понорницький громаді, але й далеко за її межами.
Народився він у с. Покошичі у 1706 р. у заможній родині військового товариша Максима Лавриновича Долинського (бл. 1670 р.н - 1729 р.) та його дружини - доньки ротмістра надвірної рейментарськоі корогви Івана Ростковського - Пелагеї Іванівни Ростковськоі (бл. 1670 р.н. - до 1740 р.).
Пелагея по смерті свого батька мала неабияке придане - заможне с. Покошичі, яке за звичаями того часу перейшло до її чоловіка Максима Лавриновича Долинського (представника козацької родини 17 ст.) та на яке останній отримав 19.11.1708 р. універсал Гетьмана Івана Скоропадського.
Крім того, Максим Лавринович володів млином на річці Головесні на «двух колах стоячій» та млином на Машевому болоті «на одному колі» з прилеглими угіддями. Також, саме в цей час, за свою військову «способность» (тобто за майбутні свої здобутки) він отримує дозвіл Гетьмана на побудову млина на р. Лосці та осадження (заселення) прилеглих земель з умовою, аби заселення відбувалося не з числа людей навколишніх сіл.
Тож повертаючись до Івана Максимовича Долинського - «бекграунд» останній мав на заздрість всім. Успадковані по смерті батьків численні землі, приїжджі двори, 2 хутори: Долинський та Пятковський із служителями, млини, селяни у Покошичах, які відбували повинність у його інтересах. До того ж у Понорниці Івану спродалися 6 козацьких родин, по суті перейшовши у кріпацтво до Долинських.
Іван Максимович продовжив військову справу свого батька, що загинув у Сулацькому поході 1729 р. Так молодший Долинський "был ранен в Польском походе и чрез три года содержался в полоне". 12.07.1734 р. "для законных домовых его нужд и за жестокое полонное терпение" Івана відпускають з Данцигу додому в с. Покошичі.
Під час служби, з 1730 р. Іван Максимович отримав особливий привілейований статус бунчукового товариша. Вирішальним у такому швидкому підвищенні молодого козака були родинні зв’язки, наближені до Гетьмана. Вважайте, що отриманий статус то рівнозначність «депутатській недоторканості» з поправкою на 18 ст.
Життя після полону вирувало та дуже балувало Івана. Абсолютна вседозволеність та забезпеченість. У 1734 р. він одружується на доньці козака Варварі Парфенівні 1713 р.н. Один за одним з’являються на світ Божий їх діти: Іван Іванович 1735 р.н., Михайло Іванович 1736 р.н., Анна Іванівна 1739 р.н., Семен Іванович 1740 р.н., Тетяна Іванівна 1743 р.н., Іван Іванович другий 1744 р.н., Ілля Іванович 1746 р.н, Леонтій Іванович 1747 р.н., Марія Іванівна 1748 р.н, Петро Іванович 1749 р.н., Ксенія Іванівна 1750 р.н.
У 1738 році разом із значковим товаришем Лубенського полку Андрієм Полетикою Іван займався закупкою коней для армії. Після чого статки сім’ї Долинських стрімко зросли, поповнилися новими угіддями та млинами.
І все б було добре і казково, аби не одне АЛЕ. Іван більш за все любив (хотілося б сказати Батьківщину, але ні) - вседенно і всеночно вино рікою та набиту трубку.
Ні благання дружини, ні розмови з дядьком - понорницьким священником Федором Долинським, ні вмовляння меншого брата Михайла Максимовича, ні молодшої сестри Уляни Максимівни Зіневич - не могли переконати Івана повернутися до здорового глузду.
Ситуація набрала таких жахливих обертів, що Іван під впливом алкоголю та галюциногенів весь час ловив «білку», перетворюючись на монстра - нещадно бив дружину і дітей, виганяв їх на вулицю, тероризував, фізично знущався над всіма домашніми та залежними посполитими, і з особливим присмаком переможця - заскакував голяка на коня та носився по Покошичах та околицях наперевіс із списом, розмахуючи шаблею, вчиняючи розбій й пограбування козаків та поселян, здійснюючи неабиякі непристойності, пропиваючи все, що траплялось на його шляху.
Понорницький сотник Брежинський розводив руками, управи на Івана не віднайти. Варвара Парфенівна, будучи у повному розпачі, звертається у 1751 р. до Генеральної Військової канцелярії, шукаючи захисту.
І Генеральна військова канцелярія таки, не без довготривалого збору доказів та показів (які не тільки підтвердили, але й розширили мапу злочинів), визнає за Іваном «шалости» та відправляє 17.10.1753 р. останнього до монастиря боротися із спокусою. І тут би всі мали видихнути, але ні…
Іван, не бажаючи змінювати свій життєвий курс, неодноразово втікає з місць «перевиховання» і продовжує свій «голий терор» до 1756 р. Поки не дає дуба…
Лише тоді родина, село, громада зітхнули з полегшенням.
Варварі Долинській вдалося віднайти в собі сили жити далі та поставити на ноги своїх дітей. Суворе дитинство, у постійному страсі та побоях, привило зневажливе ставлення до батькових залежностей. Сини продовжили військову династію та досягли успіху на професійній ниві, про це можна написати окрему історію. Доньки вийшли заміж за представників козацьких родин.
Варвара Парфенівна спочила у 1774 р. у с. Покошичі.
Про Івана ж односельцям нагадує лише архівна справа на 49 сторінках.
Та на випадок, коли побачите на околиці голого козака із шаблею на коні - згадайте, що звісно є шанс, що то привид у пошуку «шалостей», але на всякий випадок - краще обирайте здоровий спосіб життя та туристичні подорожі мальовничими куточками Понорницького краю!
Станіслава МЕЛЬНИК - ОРЕХОВИЧ
Мені ж цікаво все, до останньої дрібниці. А особливо, якщо ці «дрібниці» підтверджені документально.
Отож, історія про козацьку «еліту», або ж голий козак на коні.
Постать бунчукового товариша Івана Максимовича Долинського у середині 18 ст. була відома не тільки Понорницький громаді, але й далеко за її межами.
Народився він у с. Покошичі у 1706 р. у заможній родині військового товариша Максима Лавриновича Долинського (бл. 1670 р.н - 1729 р.) та його дружини - доньки ротмістра надвірної рейментарськоі корогви Івана Ростковського - Пелагеї Іванівни Ростковськоі (бл. 1670 р.н. - до 1740 р.).
Пелагея по смерті свого батька мала неабияке придане - заможне с. Покошичі, яке за звичаями того часу перейшло до її чоловіка Максима Лавриновича Долинського (представника козацької родини 17 ст.) та на яке останній отримав 19.11.1708 р. універсал Гетьмана Івана Скоропадського.
Крім того, Максим Лавринович володів млином на річці Головесні на «двух колах стоячій» та млином на Машевому болоті «на одному колі» з прилеглими угіддями. Також, саме в цей час, за свою військову «способность» (тобто за майбутні свої здобутки) він отримує дозвіл Гетьмана на побудову млина на р. Лосці та осадження (заселення) прилеглих земель з умовою, аби заселення відбувалося не з числа людей навколишніх сіл.
Тож повертаючись до Івана Максимовича Долинського - «бекграунд» останній мав на заздрість всім. Успадковані по смерті батьків численні землі, приїжджі двори, 2 хутори: Долинський та Пятковський із служителями, млини, селяни у Покошичах, які відбували повинність у його інтересах. До того ж у Понорниці Івану спродалися 6 козацьких родин, по суті перейшовши у кріпацтво до Долинських.
Іван Максимович продовжив військову справу свого батька, що загинув у Сулацькому поході 1729 р. Так молодший Долинський "был ранен в Польском походе и чрез три года содержался в полоне". 12.07.1734 р. "для законных домовых его нужд и за жестокое полонное терпение" Івана відпускають з Данцигу додому в с. Покошичі.
Під час служби, з 1730 р. Іван Максимович отримав особливий привілейований статус бунчукового товариша. Вирішальним у такому швидкому підвищенні молодого козака були родинні зв’язки, наближені до Гетьмана. Вважайте, що отриманий статус то рівнозначність «депутатській недоторканості» з поправкою на 18 ст.
Життя після полону вирувало та дуже балувало Івана. Абсолютна вседозволеність та забезпеченість. У 1734 р. він одружується на доньці козака Варварі Парфенівні 1713 р.н. Один за одним з’являються на світ Божий їх діти: Іван Іванович 1735 р.н., Михайло Іванович 1736 р.н., Анна Іванівна 1739 р.н., Семен Іванович 1740 р.н., Тетяна Іванівна 1743 р.н., Іван Іванович другий 1744 р.н., Ілля Іванович 1746 р.н, Леонтій Іванович 1747 р.н., Марія Іванівна 1748 р.н, Петро Іванович 1749 р.н., Ксенія Іванівна 1750 р.н.
У 1738 році разом із значковим товаришем Лубенського полку Андрієм Полетикою Іван займався закупкою коней для армії. Після чого статки сім’ї Долинських стрімко зросли, поповнилися новими угіддями та млинами.
І все б було добре і казково, аби не одне АЛЕ. Іван більш за все любив (хотілося б сказати Батьківщину, але ні) - вседенно і всеночно вино рікою та набиту трубку.
Ні благання дружини, ні розмови з дядьком - понорницьким священником Федором Долинським, ні вмовляння меншого брата Михайла Максимовича, ні молодшої сестри Уляни Максимівни Зіневич - не могли переконати Івана повернутися до здорового глузду.
Ситуація набрала таких жахливих обертів, що Іван під впливом алкоголю та галюциногенів весь час ловив «білку», перетворюючись на монстра - нещадно бив дружину і дітей, виганяв їх на вулицю, тероризував, фізично знущався над всіма домашніми та залежними посполитими, і з особливим присмаком переможця - заскакував голяка на коня та носився по Покошичах та околицях наперевіс із списом, розмахуючи шаблею, вчиняючи розбій й пограбування козаків та поселян, здійснюючи неабиякі непристойності, пропиваючи все, що траплялось на його шляху.
Понорницький сотник Брежинський розводив руками, управи на Івана не віднайти. Варвара Парфенівна, будучи у повному розпачі, звертається у 1751 р. до Генеральної Військової канцелярії, шукаючи захисту.
І Генеральна військова канцелярія таки, не без довготривалого збору доказів та показів (які не тільки підтвердили, але й розширили мапу злочинів), визнає за Іваном «шалости» та відправляє 17.10.1753 р. останнього до монастиря боротися із спокусою. І тут би всі мали видихнути, але ні…
Іван, не бажаючи змінювати свій життєвий курс, неодноразово втікає з місць «перевиховання» і продовжує свій «голий терор» до 1756 р. Поки не дає дуба…
Лише тоді родина, село, громада зітхнули з полегшенням.
Варварі Долинській вдалося віднайти в собі сили жити далі та поставити на ноги своїх дітей. Суворе дитинство, у постійному страсі та побоях, привило зневажливе ставлення до батькових залежностей. Сини продовжили військову династію та досягли успіху на професійній ниві, про це можна написати окрему історію. Доньки вийшли заміж за представників козацьких родин.
Варвара Парфенівна спочила у 1774 р. у с. Покошичі.
Про Івана ж односельцям нагадує лише архівна справа на 49 сторінках.
Та на випадок, коли побачите на околиці голого козака із шаблею на коні - згадайте, що звісно є шанс, що то привид у пошуку «шалостей», але на всякий випадок - краще обирайте здоровий спосіб життя та туристичні подорожі мальовничими куточками Понорницького краю!
Станіслава МЕЛЬНИК - ОРЕХОВИЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |