Ген українофобії у Прилуках

Згідно церковних законів земля, по якій ступала нога апостола, має право на власну самостійну церкву. В історичних джерелах ми знаходимо свідчення того, що Андрій Первозванний, учень Ісуса Христа, проповідуючи вчення Божого Сина піднявся вверх по Борисфену (Дніпру) і на одній з гір поставив хрест. І було ним сказано, що на цьому місці виросте місто величне, з багатьма церквами. Цим містом став Київ.

Саме наша столиця стала колискою християнства на слов’янських землях. Володимир Великий, князь Київський, у 988 році охрестив Русь, вивівши її з пітьми язичництва. Константинополем Києву була надана митрополія. І ні в кого це не викликало жодних суперечок, бо так мало бути. Християнство прийшло до нас з Візантії, то ж візантійський владика і мав бути на чолі церковної ієрархії. Києву ж залишилася влада над усіма східнослов’янськими землями. Всі вищі церковні чини руських князівств скорялися київському митрополиту. Так було до кінця XVI століття…

Змучений тяжкою хворобою Іван IV Грозний поступово перетворювався з освіченого монарха на тирана. Саме йому спало на думку створити Московський патріархат. На порожньому місці, з нічого, не маючи жодних законних підстав. Під час чергового візиту Константинопольського патріарха його силою було примушено визнати незаконне утворення. А коли злочин все ж здійснився, московіти, щоб церковний владика не ображався, дали йому в дорогу золота, коштовностей, хутра. Перелік всього подарованого є в історичних документах. Так було вчинено московською церквою гріх симонії (підкупу), за який відлучали від церкви.

Повернувшись до Константинополя, патріарх скористався церковним правом – те, що вчинено з примусу і під загрозою для життя втрачає свою силу, коли така загроза зникає. Тому все московське духовенство було піддано анафемі (прокляттю) і відлучено від церкви. Майже півтора століття московські священики не мали права проводити жоден з релігійних обрядів. Тобто жодні хрестини, євхаристії (причастя), вінчання, проводи померлих не були законними, не були дійсними. Наша ж українська церква продовжувала існувати хай і в рамках митрополії, але законно. Через сто сорок один рік, під тиском російської держави, анафему було знято.

Як говорячи про відносини Москви і Києва в питаннях релігії, не згадати Петра І. Його ненависть до України перейшла всі межі. Він не просто нищив все українське, він руйнував українські церкви, вбивав українських священиків, рубав, топтав ногами своїх солдатів, палив українські ікони. За ці діяння він не мав права навіть бути закопаним у землю. Московська ж церква поховала його за всіма церковними обрядами.

Пройшов час і Україна здобула незалежність. Разом з молодою державою наші священики нарешті зважилися створити Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Здавалося б, ось момент, коли країна нарешті отримає власну єдину самостійну церкву. Але…

На теренах України досі існують православні церкви Київського і Московського патріархатів. Обидві сторони згодні, що церква має об’єднатися. Єдине питання – під чиїм керівництвом. Сказане вище явно свідчить про законність Київського владики, а, отже, саме Київському патріархату мають відійти всі православні церкви нашої країни. Але наша “українська” влада вперто тягне нас до Москви. Нас знову хочуть запрягти в ярмо.

Не є винятком і Прилуки. З усіх церков, що існують у місті й околицях (вісім діючих і дві будуються), лише одна належить Київському патріархату. Після радянських часів кожна з культових споруд потребували значної реконструкції. Чомусь з міського бюджету на ці цілі кошти виділялися лише храмам, що належать Московському патріархату. Церква Різдва Богородиці, що підпорядкована Києву і досі стоїть обшарпаною, з тріщинами у стінах. Реконструкція здійснюється лише на кошти мецената Коптєва Юрія Вікторовича. Але цього замало. Не може одна людина, без підтримки місцевої влади повністю перебудувати місто. Я хочу слухати службу українською мовою, хочу, щоб мої діти і онуки чули на богослужіннях рідну мову. Та наша місцева влада, йдучи слідом за верховною владою позбавляє мене і ще тисячі прилучан цього права. Чому Прилуки повністю скоряються незаконному Московському патріархату, абсолютно забуваючи про свою рідну церкву. Церкву, за яку наші пращури проливали кров і віддавали свої життя. Тепер їх діяння забуваються. Чому?! Так хотілося б почути відповідь.»

Про українську мову. Для того, щоб знищити народ, потрібно знищити його віру і його мову. І ось зараз іноземці, що стоять при владі і їх прибічники на місцях, цілеспрямовано цим займаються. В церквах богослужіння ведеться російською мовою, всі телеканали переповнені російськими фільмами і серіалами, відмінено закон про обов’язковий дубляж іноземних фільмів українською мовою, на книжкових полицях засилля російськомовних книг.

Всі говорять про введення російської мови, як другої державної мови, ніби для захисту прав національних меншин. Якщо на те пішло, то державних мов має бути більше десяти – польська, кримсько-татарська, угорська тощо. Прийняття такого закону – це перший крок до втрати Україною своєї державності. Всі розуміють, що такий закон викличе великі протести в багатьох куточках нашої держави. Тому русофіли на місцях мають підготувати для цього підґрунтя.

Наші Прилуки цього року втратили Миколин ярмарок. Одне із тих святкувань, коли прилучани відчувають себе українцями, насичуються духом рідної землі. Влада може пояснювати довго і аргументовано, чому так сталося. Але причина одна – Прилуки мають перестати вважати себе українським містом.

Я не проти прилуцького діалекту. Я не проти жодного діалекту нашої країни. Адже говірка – це унікальна особливість кожного з українських регіонів, так само як візерунок і кольори вишиванки, чи місцева пісня. Але кожен, хто говорить на суржику має не забувати і вільно володіти державною мовою. Коли ж діалект з’являється на вітринах магазинів, у друкованих виданнях, він собою підміняє мову держави. І тоді дуже просто запровадити іншу мову, в нашому випадку російську, а далі заявити, що Прилуччина російськомовна територія, а це ще один плюс до введення двомовності в країні.

За правильністю написання рекламних стендів, вітрин має слідкувати місцева влада. Вона має не допускати, щоб ці надписи були з помилками, або взагалі, іноземною мовою. Це має контролюватися, можливо, ще під час реєстрації фірми. Натомість, ми маємо назви «Крістіна» замість «Христина», «КофеЕйня» замість «Кав’ярня», «Хазяєчка» замість «Господарочка», «Ловка обновка», «СЄмЄна» і ще цілий ряд подібних помилок. Хоча про що можна говорити, коли депутати нашої міської ради говорять з помилками, не кажучи вже про державне керівництво. Але чи ці помилки випадкові? Ось в чому основне питання.

Також слід згадати про підтримку нашою місцевою владою наших прилуцьких митців. Чи то пак про її відсутність. Чомусь прилуцьким талантам доводиться або шукати спонсора, або взагалі витрачати власні гроші аби випустити своє дітище у світ. Нашій міській владі і нашому міському голові абсолютно не потрібний розвиток місцевої культури. Останні приклади – жодної допомоги не було надано прилуцькою верхівкою часопису ”Прилуки. Фортеця” – виданню, аналоги якого навряд чи знайдуться на теренах України, ні копійки не отримав геніальний поет, художник Євген Постульга для видавництва своєї нової книги “Калинове сонце”. І знову ж, таких прикладів можна нарахувати ще дуже багато.
Лише кілька друкованих видань міста пишуть реальну і правдиву інформацію. Решта ж або зумисне викривлюють події в угоду міській владі, або бояться її і працюють під жорсткою цензурою.

Чому ситуація з мовою і культурою у нашому місті відбувається саме так? Чому нічого не робиться для покращення ситуації? Для кого працює наша міська влада – для прилучан чи когось з-за кордону? Так хотілося б почути відповідь.

Нам постійно намагалися нав’язати чужих героїв. Якщо цих людей можна назвати героями. Нам говорили, що гетьман Іван Мазепа, який пожертвував статками, становищем у суспільстві, та, власне, і життям заради звільнення України з-під російського ярма зрадник, а Сталін, який заморив голодом, знищив у концтаборах, розстріляв мільйони українців – герой. Але тоді був такий час, така держава. Та як не дивно – змінилася держава, а “герої” чомусь залишилися. У Запоріжжі відкривають бюст Сталіну, знову повертають до святкування дня Жовтневої революції. Цікаво, яку користь вона принесла Україні?!

Та к і Прилуках, на мапі міста досі можна прочитати назви вулиць Фрунзе та Енгельса, Артема та Щорса, Комсомольської та 30 річчя Жовтня. Що ці люди і ці події корисного зробили для Прилук, для України? Нічого! Дехто з них приніс сюди кров, смерть і рабство, а деякі навіть не знали про державу Україну.

Мало того, що ми шануємо злодіїв, вбивць і чужоземних революціонерів, ми ще й забуваємо власних героїв. Чому вулицю Котляревського (без сумніву великого українського письменника, який ні разу не був у Прилуках) не перейменувати на вулицю Яковченка, геніального актора і талановитого земляка. Чомусь міській владі вигідно виводити наперед чужинців, ніж шанувати своїх. Чомусь вигідно берегти у пам’яті прилучан негідників, ніж прославляти власних героїв.

Але найбільше обурення викликає пам’ятник Леніну. Що ж, великому Кобзарю, поету зі світовим ім’ям Тарасу Шевченку не знайшлося місця на Центральній площі. Зате там стоїть статуя людині, Яка нищила Україну, нищила її віру і народ. Тим, хто не пам’ятає, нагадаю, що обидві війни радянської Росії проти молодою Української Народної Республіки були ініційовані саме Леніним. Саме вождь світового пролетаріату винний у загибелі молодих українців під Крутами. І саме цьому “великому українцю” (як висловився під час одного телевізійного проекту зрадник українських інтересів Петро Симоненко) у центрі нашого славного і давнього міста стоїть пам’ятник.

Крім того, що ми вшановуємо українофоба, так ще й статуя йому абсолютно недолуга. Ленін, перебуваючи при владі, віддавав накази нищити церкви і багато храмів за його життя і за його наступників перетворилися на руїни. І от тепер монумент, що височіє на Центральній площі, стоїть спиною до всіх центральних церков міста. Чи це не символічно?!

А ще мені соромно, що ця карикатурна статуя спотворює обличчя моїх Прилук. Всі, хто потрапляють до нашого міста, обов’язково зі сміхом фотографують пам’ятник Іллічу з правого боку. Прилучани розуміють про що я говорю. Я не хочу, щоб моя мала Батьківщина викликала сміх.

У 2010-му році Прилуцькою міською радою депутатів попередньої каденції нарешті було прийнято рішення про демонтаж цього ганебного нагадування про радянське ярмо. Я, як і більшість прилучан, з радістю сприйняв цю звістку. Але час іде, а все залишається на своїх місцях. Ось вже і площа набула європейського вигляду, а Ленін нікуди не зникає. Схоже, нашій владі вигідно тримати цей пам’ятник як заклад любові. Потім можна сказати національно свідомим прилучанам: “Ми ж прийняли рішення про демонтаж. Трохи почекайте.” А в реальності пам’ятник тримають як нагадування про “славне” минуле, коли одна республіка тримала у рабській залежності чотирнадцять інших. Нас хочуть переконати про те, що жити самостійно – погано і тільки об’єднавшись ми знову злетимо догори. І поки що наша прилуцька верхівка успішно справляється з цією задачею.

Цікаво, допоки ми забуватимемо і перекручуватимемо власне минуле? Допоки ми будемо шанувати вбивць і катів? Допоки пам’ятник ворогу України височітиме серед нашого міста? Так хотілося б почути відповідь.

Замість епілогу

Народ без віри, без мови, без історичної пам’яті дуже швидко перестає бути народом. І тоді дуже легко сказати, що раз народу немає, то немає і держави, а є просто земля, яку можна приєднати. Наша теперішня “українська” влада все робить для цього. І робить це абсолютно відкрито на догоду одній з держав світу, хіба що не загортається в біло-синьо-червоний триколор. Те, про що я говорив на рівні Прилук є і в інших містах. І багато хто скаже, що зміна ситуацію в Прилуках, нічого не змінить в Україні в цілому.
Це велика помилка! Якщо ми зможемо змінити ситуацію в нашому місті, ми покажемо приклад решті таких же міст, містечок, селищ.

Саме з сотень таких населених пунктів і утворюється Україна. Будинок складається з цеглин. І Прилуки є однією з таких цеглин у споруді під назвою Україна. Наша проросійська влада на всіх її щаблях намагається розхитати нашу будівлю, зруйнувати її. Ми, прилучани, як і жителі інших міст є тим цементом, що тримає все вкупі. Невже ми дозволимо зруйнувати наш отчий дім?!

Нам який вже рік прищеплюють ген українофобії. Українське – то погане, українського – не існує. І якщо ми в це повіримо, якщо перестанемо боротися ми зникнемо як нація, ми зникнемо як народ.

Я звертаюся до батьків – невже ви хочете, щоб ваші діти жили в чужій державі без власної мови, без власної віри?
Я звертаюся до своїх братів і сестер – невже у ваших душах не залишилося і краплі гордості, невже ви хочете все життя прожити рабами?

Я вірю, що відповідь звучатиме: “Ні!” “Борітеся і поборите”, – як сказав великий Кобзар.

Роман Марусич