Фестиваль під «чортовим каменем»
Якось ми стали свідками суперечки, коли один добрий друг намагався довести, що Україна легко може стати країною зі світовим фестивальним іміджем і проводити в себе масштабні події на зразок всесвітньовідомого Вудстока. Над цією темою якось раніше не замислювалися, тому, коли отримали пропозицію поїхати на етно-рок-фестиваль «Підкамінь–2011», легко погодилися, адже це давало змогу вбити двох зайців — побачити фестивальні преспективи України та врешті-решт відвідати таку загадкову, таку обліплену ярликами її західну частину. Деякі особистості намагалися застерегти нас, адже там „сидять злі бандерівці і тільки чекають, щоб убити чергового вчителя, лікаря, чи просто гостя з Лівобережжя”. Одразу ставимо жирнючий наголос на тому, що це повна маячня, люди там, як, власне, і скрізь по Україні, гостинні, добрі й до гостей ставляться дуже поважно. На окрему розповідь заслуговують тамтешні дівчата, але ця тема — не для друку, та й узагалі чоловікам більше личить мовчати й не виставляти на публіку свої амурні пригоди».
Отже, 22–24 липня у Бродівському районі Львівської області відбувався етно-фестиваль «Підкамінь–2011». Ця етно-культурна подія відбувалася у якнайкраще підходящих мальовничих краях під горою, на якій розміщений природний «Чортів камінь» та козацькі могили 17–18 століття. Поряд стоїть недоторканий Домініканський монастир. Ці місця цілковито наповнені духом української історії та свободи.
Патріотично і без пафосу
Фестиваль проходив у тематиці поширення української етнічної культури серед молоді. Для всіх гостей у вишиванках вхід на фестиваль був безкоштовний. Поряд відбувався ярмарок етнічного одягу, аксесуарів, медових виробів та «хенд-мейду».
Приємно було зустріти земляка з Чернігівщини, який привіз уже відому Сокиринську медовуху.
На фестиваль люди з’їжджались з усіх куточків України та сусідніх країн — Білорусі, Польщі, Росії. Загалом було декілька тисяч народу. На фестивалі панувала атмосфера братерства, загальної релаксації, єднання з природою, повернення до своїх етнічних коренів.
Увечері розпочиналась музична програма. Виступали такі відомі українські гурти, як “Гайдамаки”, “Тінь Сонця”, “От вінта”, “Веремій”, “Дримба та дзиґа”, “Атмосфера” тощо. Все це супроводжувалось божевільними танцями під сценою і на полі. Над легендарним каменем у зоряному небі майорів прапор нашої країни, освітлений фестивальними вогнями, лунала об’єднуюча натовп у націю патріотична пісня, над таємничим лісом повз дим від туристичних вогнищ, люди були в доброму настрої, розважалися, насолоджувалися моментом „тут і зараз”, насолоджувалися Україною.
То це була масштабна позитивна подія? На нашу думку, більшість гостей «Підкаменю» відповіли би „так”. Тому ми винесли вердикт, що фестивальній Україні — бути, і цим ми маємо пишатися, маємо це цінувати. Бо є в нас чудова сусідня країна з чудовим народом, де подібна подія в принципі неможлива. Про це — трохи далі по тексту.
Мешкали гості та учасники фестивалю у двох таборах у лісі поряд із горою та офіційному таборі на полі поза фестивалем. Охороною табору займались працівники МВС. Було помітно і приємно, що люди в погонах не «напрягали» фестивальний люд своєю присутністю та ненав’язуванням певних правил і порядків. Хоча при цьому були профілактичні перевірки в пошуках наркотичних трав. Єдиним мінусом, на нашу думку, була надто велика кількість місцевих мешканців, які сприймали фестиваль як чергову можливість вжити величеньку дозу алкоголю, але загалом обходилось без конфліктів та будь-яких проблем.
Свобода для сябрів
Самі ж ми розмістились у лісі із сябрами з Білорусі. Вони були в захваті від фестивалю, розказуючи, що подібне дійство на батьківщині при їхньому «дурнувато-тоталітарному режимі» неможливе. Чудові, цікаві, креативні люди, котрим, мабуть, і насправді дуже тісно в тому режимі. Досить цікавим був елемент справжнього щирого слов’янського єднання у спілкуванні своїми рідними — білоруською та українською — мовами, і всі один одного розуміли без «вєлікого та могучого».
Залишали ми Підкамінь під легендарним львівським дощем, котрий вніс ще більше буремності, та вже й починали потроху сумувати. Дуже цікава суміш почуттів, до речі, — радість, щастя та сум, але так завжди, коли залишаєш позаду щось хороше. Все. Ось від’їхав транспорт на Броди. Падає дощ, повзе маршрутка, кожен залишився наодинці із собою і згадує найприємніші моменти цього маленького фестивального життя. До зустрічі, Підкамінь!
До речі, промайнула думка, що подібного фестивалю не вистачає в наших краях, у місцях на зразок Батурина, Новгорода-Сіверського тощо.
Михайло КУЦЕНКО, Павло КИРІЄНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |