Є дві України

Іще про український нарід. Я був певен, що ми горді і непереможні, що ми кинемося допомагати одне одному, бо ж українці.

Але мої ілюзії розвіялися, коли я отримав травму хребта. Не буду описувати як. Хтось пам'ятає, а хтось ні, але це не має значення. І ось сиджу я на порожньому пероні . Від куприка до потилиці пронизує біль. Зі мною рюкзак і сумка з камерою. Я вирішую, що досить мені спуститися в підземний перехід і люди там допоможуть дійти до медпункту. Так сяк підводжуся. Криво рухаюся, долаючи біль. Спускаюся вниз. Там справді ходять люди. Я спираюся на стіну. Прошу їх допомгти. Вони вдають, що не чують. Я так постояв безрезультатно і пішов собі сам. Дорогою іще просив когось і знову безрезультатно. Дійшов сам до віконця інформації. І вони викликали санітарів з медпункту.

Отоді я зрозумів, що в нас є Україна Майдану, яка готова співпрацювати, прийти на допомогу, виручити у важку хвилину. А є хохляцька малоросія, яку, крім власного шлунку, нічого не цікавить. Оця остання кидає під ноги недопалки і взагалі сере, де тільки може. Вже не кажу, за кого вона голосує.

Але прикрість в тому, що зрадофільські істерики, які в нас влаштовувалися останні кілька років з допомогою росіян, їхніх проплачених ботів і своїх корисних ідіотів, пересварили між собою навіть Україну Майдану.
Для мене такою ознакою стала одна особа, яка в принципі зробила дуже багато корисного для армії. Але в неї розійшлися зі мною політичні погляди. Вона мені написала на ФБ, що мене не було ні на Майдані, ніі в Криму, ні на війні.

Такі заяви я можу пояснити лише розумовим запамороченням від тих істерик , які влаштоувалися. Істерики затьмарюють розум. Лоігка і факти там не працюють.

Чи може звідси бути оптимістичний висновок? Я вірю, що не все ще втрачено.

Юрій ЛУКАНОВ