Дзвінок Ліні Костенко
Цьому тексту - 9 років, він був написаний і опублікований у газеті "Сіверщина" 2010 року. Домовлялися ми тоді про візит Ліни Василівни до Батурина, але так і не склалося. Проте згадані у тексті книги вийшли, зокрема, "Записки українського самашедчого". І сьогодні - знову день народження Ліник Костенко і сьогоді знову треба звіритися з українською вічністю...
Я зателефонував Оксані Пахльовській з примарною надією запросити її, професорку римського університету Ла Сап"єнца, до нас, в чернігівське "Інтермеццо" для зустрічі з читачами. Примарна надія, бо й людина вона зайнята, й активно виступає по столичних медіа, та й ... донька Ліни Костенко. А та має нестримний характер. Оксана Єжи-Янівна чи й не в матір...
Тільки я почав автовідповідачу розказувати про себе, хорошого, як трубка обізвалася людським голосом:" Оксани нема вдома,а я -- її мама". Слава Богу, я не розгубився:" Драстуйте, Ліно Василівно!". Чому б мав розгублюватися? Ну, для інтелігента мого покоління і, природньо, саме українського інтелігента (бо неукраїнському все це -- "до фєні", яку вони й насаджують в нашій культурі) говорити з Ліною Костенко -- це все одно, що говорити з вічністю. Адже Ліна Костенко -- живий класик української літератури.
Який, щоправда, вже давно-давно нічого не видає. Тому і я не втримався:" А можна Вам нескромне питання: коли ми побачимо Вашу книгу, обіцяну видавництвом Івана Малковича?". Ліна Василівна відповіла: "Це дійсно нескромне питання. Я ж просила Івана нікому не говорити, бо я люблю так, щоб доки останньої крапки не поставлю -- не рухати". Але запевнила, що скоро її книги вийдуть. Книги. Тобто -- не одна.
Ми ще поговорили про провінцію -- я розповів про наш книжковий центр "Інтермеццо", а Ліна Василівна пригадала якесь село в Овруцькому районі на Житомирщині, біля радіаційної зони:" Які там діти! А який вчитель географії!". Ліна Костенко -- не просто поет, а сталкер чорнобильської зони. Щоліта їздить в експедиції у покинуті села причорнобилля.
Я запросив Ліну Костенко в Чернігів, нагадавши її вірша "Люблю чернігівську дорогу". "Так, -- пом"якшала Ліна Василівна, -- ми з чоловіком багато їздили, в тому числі і по ваших лісах". Не встиг нагадати як ми, студенти факультету журналістики, колядували в неї дома -- про це гарно спогадав Леонід Ісаченко в книзі "Хуго і Фігу". Я ще й був козою -- на книзі Ліна Костенко так і надписала: "Любій козі...". Власне, це було в іншому житті -- принаймні, в іншому столітті.
Оксану Пахльовську запросити до Чернігова не вдалося -- в її університеті вже почалися заняття. Можливо, приїде Ліна Костенко.
Та головне: хай пише Ліна Василівна! Хай вже вийде із свого затвору мовчання. Бо ж Україна терпне без слова Ліни Костенко.
Наостанок -- просто поезія. Ліни Костенко.
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
Їй, певно, сняться повні жмені груш...
Василь ЧЕПУРНИЙ
Я зателефонував Оксані Пахльовській з примарною надією запросити її, професорку римського університету Ла Сап"єнца, до нас, в чернігівське "Інтермеццо" для зустрічі з читачами. Примарна надія, бо й людина вона зайнята, й активно виступає по столичних медіа, та й ... донька Ліни Костенко. А та має нестримний характер. Оксана Єжи-Янівна чи й не в матір...
Тільки я почав автовідповідачу розказувати про себе, хорошого, як трубка обізвалася людським голосом:" Оксани нема вдома,а я -- її мама". Слава Богу, я не розгубився:" Драстуйте, Ліно Василівно!". Чому б мав розгублюватися? Ну, для інтелігента мого покоління і, природньо, саме українського інтелігента (бо неукраїнському все це -- "до фєні", яку вони й насаджують в нашій культурі) говорити з Ліною Костенко -- це все одно, що говорити з вічністю. Адже Ліна Костенко -- живий класик української літератури.
Який, щоправда, вже давно-давно нічого не видає. Тому і я не втримався:" А можна Вам нескромне питання: коли ми побачимо Вашу книгу, обіцяну видавництвом Івана Малковича?". Ліна Василівна відповіла: "Це дійсно нескромне питання. Я ж просила Івана нікому не говорити, бо я люблю так, щоб доки останньої крапки не поставлю -- не рухати". Але запевнила, що скоро її книги вийдуть. Книги. Тобто -- не одна.
Ми ще поговорили про провінцію -- я розповів про наш книжковий центр "Інтермеццо", а Ліна Василівна пригадала якесь село в Овруцькому районі на Житомирщині, біля радіаційної зони:" Які там діти! А який вчитель географії!". Ліна Костенко -- не просто поет, а сталкер чорнобильської зони. Щоліта їздить в експедиції у покинуті села причорнобилля.
Я запросив Ліну Костенко в Чернігів, нагадавши її вірша "Люблю чернігівську дорогу". "Так, -- пом"якшала Ліна Василівна, -- ми з чоловіком багато їздили, в тому числі і по ваших лісах". Не встиг нагадати як ми, студенти факультету журналістики, колядували в неї дома -- про це гарно спогадав Леонід Ісаченко в книзі "Хуго і Фігу". Я ще й був козою -- на книзі Ліна Костенко так і надписала: "Любій козі...". Власне, це було в іншому житті -- принаймні, в іншому столітті.
Оксану Пахльовську запросити до Чернігова не вдалося -- в її університеті вже почалися заняття. Можливо, приїде Ліна Костенко.
Та головне: хай пише Ліна Василівна! Хай вже вийде із свого затвору мовчання. Бо ж Україна терпне без слова Ліни Костенко.
Наостанок -- просто поезія. Ліни Костенко.
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
Їй, певно, сняться повні жмені груш...
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |