До дня пам'яті Качуровського
На 18 липня припадають п’яті роковини відходу у вічність Ігоря Васильовича Качуровського. Пам’ятаємо його як міродайного поета — послідовника київських неокласиків, прозаїка, перекладача, літературознавця, радіожурналіста, який ще підлітком разом з батьками змушений був покинути Україну, оскільки над родиною навис дамоклів меч репресій, і попри все присвятив життя саме їй, Україні, — поневоленій і відродженій, реальній і омріяній, сьогосвітній і метафізичній.
Широка географія виданих ним книжок — поезії, прози, перекладів, праць з теорії та історії літератури — відбиває зиґзаґи його вигнанницького життя: Австрія, Аргентина, Німеччина… Лише на схилі віку, коли Україна здобула Незалежність, він дістав змогу публікуватись на Батьківщині. І удостоївся найвищої нагороди в галузі літератури — Шевченківської премії, а також інших відзнак.
Втім, він завжди лишався винятково скромним і не мав у поводженні ані тіні зверхности. У листі до мене від 3.ХІІ.1996 писав:
Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.
А тим часом його ерудиція, знання світів і засвітів літератури — приголомшували. Завдяки цим неосяжним знанням він умів бачити літературні явища і в мікромасштабі — був-бо блискучим віршознавцем, автором підручникового триптиха «Метрика», «Фоніка», «Строфіка», — і в макромасштабі, так би мовити — з висоти пташиного польоту.
Наприклад, він говорив про триподіл світового мистецтва:
1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.
2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.
3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів (з листа від 16.ІХ.2004).
Сам Качуровський, безперечно, належав до третьої категорії. Адже в Україні та світі його творчість знали і знають далеко не так широко, як вона на те заслуговує. І для української культурної громади питання чести — сприяти популяризації його літературного та наукового доробку. Адже здорова і гідна лише та нація, яка взорується на найвищі осяги людського духу, що постали в національному і світовому вимірі. І Качуровський, зі свого боку, багато праці поклав на те, щоб встановити істинну гієрархію літературних вартостей у літературі українській і світовій — як літературно-мистецький оглядач української редакції Радіо «Свобода» (написав і начитав в етері впродовж 20-х років понад 2000 скриптів), викладач Українського Вільного Університету в Мюнхені, автор підручників з різних галузей теорії літератури (віршознавства, стилістики, ґенерики) та численних статтів і розвідок з історії української літератури, рецензій на нововидані твори. Частина його історико-літературного доробку увійшла до збірника «Променисті сильвети», який і приніс йому Шевченківську премію. Видаючи цю 800-сторінкову працю, він керувався подвійною настановою: по-перше, знаходити, підносити, рятувати творчість несправедливо забутих і замовчаних українських літераторів; по-друге, розвінчувати літературних ідолів.
Знаємо, що Качуровський заповів поховати свій прах у Крутах — селі свого дитинства, — над Остром, біля хати, яку збудувала на межі 70–80-х років ХІХ століття його бабуся з материного боку Олександра Василівна Топольська-Сакович. Його заповіт було виконано 22 листопада 2013 року — об’єднаними зусиллями сина, Леонарда-Аріана Качуровського, та Миколи Шкурка, очільника Благодійного фонду «Ніжен». Нині всі охочі можуть відвідати його могилу — меморіальний курган, увінчаний хрестом роботи київського скульптора Віктора Кравцевича з лаконічним — згідно з волею спочилого — написом:
Ігор Качуровський (1918–2013). Поет.
І в цій лаконічності — водночас скромність і велич його особистости.
Олена О’Лір
БФ "Ніжен"
Широка географія виданих ним книжок — поезії, прози, перекладів, праць з теорії та історії літератури — відбиває зиґзаґи його вигнанницького життя: Австрія, Аргентина, Німеччина… Лише на схилі віку, коли Україна здобула Незалежність, він дістав змогу публікуватись на Батьківщині. І удостоївся найвищої нагороди в галузі літератури — Шевченківської премії, а також інших відзнак.
Втім, він завжди лишався винятково скромним і не мав у поводженні ані тіні зверхности. У листі до мене від 3.ХІІ.1996 писав:
Скромність і нахабство це один з критеріїв, за яким можна відрізнити справжнього поета від несправжнього: несправжні завжди самовпевнені, нахабні, зарозумілі; справжні натомість у більшості випадків — скромні.
А тим часом його ерудиція, знання світів і засвітів літератури — приголомшували. Завдяки цим неосяжним знанням він умів бачити літературні явища і в мікромасштабі — був-бо блискучим віршознавцем, автором підручникового триптиха «Метрика», «Фоніка», «Строфіка», — і в макромасштабі, так би мовити — з висоти пташиного польоту.
Наприклад, він говорив про триподіл світового мистецтва:
1. Автори високовартісні, що їх знають усі і що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.
2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.
3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хто зна, чи не їм належить більшість світових шедеврів (з листа від 16.ІХ.2004).
Сам Качуровський, безперечно, належав до третьої категорії. Адже в Україні та світі його творчість знали і знають далеко не так широко, як вона на те заслуговує. І для української культурної громади питання чести — сприяти популяризації його літературного та наукового доробку. Адже здорова і гідна лише та нація, яка взорується на найвищі осяги людського духу, що постали в національному і світовому вимірі. І Качуровський, зі свого боку, багато праці поклав на те, щоб встановити істинну гієрархію літературних вартостей у літературі українській і світовій — як літературно-мистецький оглядач української редакції Радіо «Свобода» (написав і начитав в етері впродовж 20-х років понад 2000 скриптів), викладач Українського Вільного Університету в Мюнхені, автор підручників з різних галузей теорії літератури (віршознавства, стилістики, ґенерики) та численних статтів і розвідок з історії української літератури, рецензій на нововидані твори. Частина його історико-літературного доробку увійшла до збірника «Променисті сильвети», який і приніс йому Шевченківську премію. Видаючи цю 800-сторінкову працю, він керувався подвійною настановою: по-перше, знаходити, підносити, рятувати творчість несправедливо забутих і замовчаних українських літераторів; по-друге, розвінчувати літературних ідолів.
Знаємо, що Качуровський заповів поховати свій прах у Крутах — селі свого дитинства, — над Остром, біля хати, яку збудувала на межі 70–80-х років ХІХ століття його бабуся з материного боку Олександра Василівна Топольська-Сакович. Його заповіт було виконано 22 листопада 2013 року — об’єднаними зусиллями сина, Леонарда-Аріана Качуровського, та Миколи Шкурка, очільника Благодійного фонду «Ніжен». Нині всі охочі можуть відвідати його могилу — меморіальний курган, увінчаний хрестом роботи київського скульптора Віктора Кравцевича з лаконічним — згідно з волею спочилого — написом:
Ігор Качуровський (1918–2013). Поет.
І в цій лаконічності — водночас скромність і велич його особистости.
Олена О’Лір
БФ "Ніжен"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |