Дихати небом

Після денного переходу я спав, як камінь. Хоча ранком відчував кожне ребро. Поснідали тим, що залишилося звечора. Старий нашкріб зі стіни солі і приправив нею та олією зеленину. У пуках сонячного проміння стіна рясно іскрилася діамантами. Таку ж сіль я бачив у нього вдома під ліжком. У моєму погляді, мабуть, повисло запитання. Пізніше я звикну до того, що він угадуватиме їх очима.

– Дуже хосенно дихати сіллю, – пояснив він. – І легеням очищення, і шкірі захист, і мозку просвітлення. Сіль дає моторність цілому єству, підсилює роботу кождого органа. Чому кажуть: носиться як насолений? Кажуть, а чому – не тямлять. Мало того, що сіль сповільнює старіння, вона ще й бадьорить людську натуру, помагає приймати рішення… Ілько-розумака се знав. Тому й притулив свою хижу до соляної скали. Але встарів чоловічище, вбився в поважні літа. Одному вже скрутно тутки самувати. Зійшов у діл доживати в доньки. Обора запустіла, та мені стала добрим притулком у літніх мандрах, коли закортить подихати небом.

Я вийшов надвір, занурився в розкіш просторіні. Ніщо тут, на плішці гори, не заважало взору. А небо лежало просто у дворі. Мені теж заманулося «вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.

– Доки ми будемо тут? – запитав я.
– Доки сі птиці, – старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. – Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.

– Як? – здивовано вигукнув я.
– А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз’їдає кислота… Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого…

Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:

– Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.

Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.

Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки – зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ."Триб". П'ятикнижжя про карпатського знатника Андрія Ворона.